З другого боку, в життєписі Гоголя зовсім не бракує моментів (опріч втечі морем р. 1829) протесту, обурення, обудження національного сумління, і то в формі недвозначній. По "Вечорах на хуторі" він все збирається писати "Історію нашої єдиної, нашої нещасної України" (лист з 9 листопада р. 1833 до Михайла Максимовича, де м. ін. додає: "Якби Ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені змордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!"). В листах до матері домагається, опріч національного убрання, також пісень (лист 22.XI.1833), так само, як і до Максимовича: "Не можу жити без пісні. Не маєте поняття, що то за мука".
Взагалі листи Гоголя до Максимовича, до "милого земляка, що живе в атмосфері старих часів", вражають, серед загального листування Гоголя, винятковою у нього, людини скритої й обережної, – щирістю. Видно, що з Максимовичем він не мав жодних таємниць, якщо 2 липня 1833 р. пише до нього так: "Жалкую, що Ви нездужаєте. Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити... Якщо добре помислити, то які ж ми дурні єсьмо! Пощо, для кого жертвуємо всім? Їдьмо!.." Мрії про університетську кафедру в Києві (пізніш Максимович став там ректором) раз у раз повертаються на сторінки листів: "Уяви собі, я теж так думаю: туди, туди! до Києва, до старого прекрасного Києва! Він – наш, а не їх, – правда? Там, довкола нього, відбувалися події нашого минулого" (лист з грудня 1833 р.)... Та вже в наступнім році, після номінації на професора-ад'юнкта Загальної Історії Петербурзького університету, той запал Гоголя вщухає: "Хоч як гірко душа сумує Україною, треба, одначе, упокоритися, упокоритися без нарікань" (лист з 14 серпня 1834 р.). Розголос, здобутий "Вечорами на хуторі", нові знайомства, праця над новою книгою "Миргород", врешті посада в університеті – все це вимагало часу і енергії. В листі, писанім по довшій перерві (22 березня 1835 р.), про кафедру в Києві вже не згадано. Лист той, витриманий в якімсь істерично-жартівливим тоні, розпочинає словами знаної пісні: "Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові!" І далі: "Присяйбіг, страшенно одійшли ми від нашої традиційної натури. В жоден спосіб не спроможні ми – особливо Ти – навчитися дивитись на життя, як на пригоду, як дивився колись на нього Козак. Чи Ти пробував коли встати рано з ліжка, і, в самій сорочці тільки, всмалити гопака? Чудова є єдина річ на світі: пляшка доброго вина..."
Реальна Батьківщина відходить від Гоголя в міру ослаблювання й заламування його національного стрижня. Місце її починає виповнювати вигадана ще в Петербурзі і утривалена закордоном абстракція "Руси-Росії". "Оточує мене тут чужа стихія, – пише Гоголь до Поґодіна з Женеви (22 жовтня 1836 р.), – але в серці моїм Русь, не та недобра, але єдино гарна Русь..." Лист – ледве чи щирий, але є в нім, без сумніву, своя правда: Україна переісточується в мариво, видиво, спокусливу фантастику... під сприйнятливим для Поґодіна (і багатьох інших) псевдонімом "Русі". Але деякі реальні складники Батьківщини, розуміється, залишатимуться в Гоголі до кінця життя: це – роздуми над химерною історичною долею України, це – народна пісня (вона завжди звучала в його душі), це, врешті, національний танець, гопак, якого він відтанцює ще з півроку перед смертю в маєтку С. Аксакова – Абрамцево під Москвою, де гостював пізнім літом р. 1851.
Немає сумніву, що трудний і страшний шлях відходу від Батьківщини не був у Гоголя ані короткий, ані радикальний. То був психологічний процес, безумовно, характеру патологічного, що тривав довгі роки. Цікаво, що в ближчім оточенні Гоголя, в останні часи його життя, повставала навіть думка про його психічну ненормальність. А що національні елементи його свідомості не обмежувались лише піснею і гопаком, свідчать такі два документи.
З року 1837 (а це було в періоді найвищого, аж до революційності, піднесення його українського патріотизму) походить єдиний зацілілий лист Гоголя, написаний рідною мовою. Це досить відомий паризький лист до Богдана Залеського, "до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі". В нім згадується про "славу цілої Землі Козацької". Але й майже десять літ пізніше, вже з року 1846, маємо в Almanach Carlsbad, в реєстрі "визначних" пацієнтів, нотатку (с. 17) дослівно:
"Mr. Nikolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, auteur de quelques comedies russes".
В цім довгім процесі не денаціоналізації, а, власне, відходження від Батьківщини – не було пасивного самовіддавання, а була, безумовно, внутрішня боротьба, були злети й упадки. Але, поза тим, були й речі гірші – страшні й містичні, що почали, чимдалі настирливіш, виповнювати понуру й хворобливу душу цього дивного письменника.
В листі з р. 1845 до гр. О. Толстого (пізнішого оберпрокурора Синоду; гостюючи в нього р. 1851, Гоголь і вмер в його помешканні в Москві) маємо досить моторошне визнання письменника, що, може, найяскравіше відкриває його тодішній психічний стан, близький до справжнього містицизуючого психозу: "Для Вас так само, як для мене, замкнена брама жаданої оселі (обители). Манастир Ваш – Росія. Отже, символічно одягнувши волосяницю ченця і цілого себе у м е р т в и в ш и – для себе, але не для неї, – ідіть трудитися в ній".
Справа не в трагікомічності цього заклику, скерованого до росіянина, аристократа й бюрократа імперії, – хворий в кожнім хотів би бачити хворого. Але справа в тім, що ця формула самознищення, самозгуби – кидає найбільш сконцентроване світло на особистість, шлях творчості і життєву долю її автора... Легко було О. Вайлдові або Пшибишевському користатися чужою мовою. Може, трудніш було Вергарнові входити до французької літератури. Але вже значно трудніше (як то бачимо з повісти "Lord Jim") було Коженьовському-Конрадові не лише вибрати англійську мову за інструмент творчості, але й – цілком свідомо – зробитися британцем. Та як не трудні й не трагічні можуть бути того роду перевтілення, – все ж не можна їх в найменшій мірі порівнювати з самозгубним експериментом, що, остаточно, його об'єктом став Микола Гоголь. Суб'єктивно – він або несвідомий того, що з ним діється, або підсвідомо вірив, що йому вдасться, сказати б, перехитрити долю, "обдурити" ту Нечисту Силу (а він її поза тим дуже гостро завжди відчував), що за тим експериментом слідкувала й керувала.
У випадку Гоголя справа значно ускладнюється тим, що письменник був потенціально геніальний і що його "експеримент" не відбувався внутрі кола спільної цивілізації, а вимагав передовсім :виходу з цього кола і переходу до цивілізації, і с т о т н о відмінної, властиво, протилежної й ворожої. Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерті ("усмертнення цілого себе") або розриву з органічною цілістю, а одночасно – механічно розплистися в аморфній неокресленості "Росії", отже – культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фаустівський варіант "продажу душі чортові"...
Наслідки такого експерименту – то не лише духова летаргія, у героїв "Мертвих душ", але справжня с м е р т ь духова, з її розкладом і гниттям, як несвідомо-геніально показав це Гоголь у своїй повісті-сповіді "Портрет".
V
Що ж являє собою літературна спадщина Миколи Гоголя, тієї спочатку національно-недокровної, згодом хворої, врешті – національно-відумерлої душі?
У спадщину ту входить передовсім чарівна екзотика дещо елеографічної України у "Вечорах на хуторі", яких сонячна ідилічність починає похмурніти вже в "Миргороді", аж несподівано западається в чорне провалля "Вія", де в містично-таємничій глибині, мальовничо прислоненій лаштунками спокусливої "Малоросії", може, й заховано основну тайну нашої Батьківщини, тайну її історичної Долі й тайну душі Народу.
(Продовження на наступній сторінці)