У "Старосвітських дідичах" Гоголя – не в фабулі й описах тієї новели, а, скорше, в її "кліматі", в тім світі, хоч ідилічнім, але й приземнім, тіснім і, либонь, задушливім, – розкривається нам національна атмосфера України початку XIX ст.
Зіпхнуті до стану напівтваринного, занурені в тупім безладді, вже поза межами історії, десь поміж кухнею й спальнею – дотлівають останні рештки козацької й гетьманської еліти. На могутнім тлі буйного сонячного краєвиду, серед руїн бурхливої минувшини западають у смертельний сон хутори й маєтки здеморалізованої петербурзьким урядом колишньої української аристократії, нині – "дворянства всеросійського". Нерухома, майже цвинтарна тиша залягає над Україною. Час від часу тишу ту порушують хіба лише звуки бальної музики та ще п'яний гомін бенкетників, що їх духове життя звузилося до їдження та пиття ("мочеморди"). Щоправда, на тих бенкетах п'яне натхнення й п'яна відвага підносять часом чарку "за Українську Республіку" (на бенкеті в маєтку Закревських р. 1848), але ті пияцькі вигуки ще яскравіш підкреслюють могильну тишу догасаючої, вже от-от умерлої історії...
Така ситуація – нагорі, серед тих небагатьох, що їх Катерина Друга обдарувала "вольностями дворянськими". А внизу – придушене напівмертвим тілищем шляхти, остаточно закуте тією ж Катериною в кайдани кріпацтва – багатомільйонне селянство. Про його національність співають йому кобзарі – живе, хоч незряче сумління нації, символ притьмареної, але все ще живої історичної п а м ' я т і. В лоні того закутого селянства, що на нього переклала історія національне завдання цілого народу, відбуваються повільні, але глибокі процеси: там дозріває вулканічне з’явлення Шевченка.
У таких ото умовинах національно вигасаюча і вже до жадного національного відруху не здатна – шляхетська верства України видає з себе людину з ознаками геніальності, обдаровану скарбом-талантом дивної, історично с п і з н і л о ї творчої енергії.
Син зубожілого дідича і навіть автора побутових комедій школи Котляревського, Гоголь ту мертву тишу, те мертве життя і той провінціальний безрух історії – побачив і відчув. І те відчуття позначило й визначило і життя його, і творчість – аж до "Мертвих душ" включно, де він з такою нещадною гостротою рисує галерею, власне, сучасної йому української "еліти".
Література? Літературне життя на Україні? Вони були такі, якою була політична дійсність, отже, існували для "домашньої потреби", як це пізніш окреслить Костомаров. Живий і талановитий полтавський "служащій дворянин" – Іван Котляревський, поміж епіграмами на знайомих і одами до зверхників, з немалим розмахом і справжнім талантом "перелицював" Верґілієву "Енеїду". Гроно інтелектуалістів, скупчене біля новозаснованого Харківського університету, писало балади й байки та наслідувало народні пісні, починаючи збирати і видавати етнографічні матеріали. Нечисленні земляки розчитувалися в патріотичній "Исторіи русовъ" псевдо-Кониського і тяжко зітхали, як зітхають за чимсь, що минуло без вороття, за чимсь, що вмерло.
Батько Гоголя – Василь – то чи не найбільш характеристична постать для тодішньої літературної ситуації на Україні: "добре уроджений", але підупалий дідич, талановитий епігон автора несмертельної (безсмертної) "Наталки" – він постачає репертуар для маєткового театру свого високого родича і протектора – Трощинського, магната і петербурзького міністра "на покої"...
Поміж лівобережними "мочемордами" та правобережними "балаґулами" точилося ціле духове життя тодішньої національної еліти країни. Поміж епігонами Котляревського – з одного боку, і Тимком Падурою, з другого, – містилися літературні прояви і зацікавлення тієї суспільної верстви.
Що ж мав з собою почати талановитий, повний творчих бажань, а притім дуже амбітний, спраглий слави і далеких обріїв молодик, який вже на шкільній лавці мріяв про широку арену діяльності? Отже, створює собі уявою спокусливо-чарівну "легенду Петербурґа" і, по закінченні Безбородьківського ліцею в Ніжині (р. 1828), їде до вимріяної столиці, просто "чорту в зуби". Помимо свого закохання в петербурзькій легенді, молодик Гоголь все ж відчував підсвідомий страх перед Північчю, перед "московщиною". І щоб ту "московщину" оминути і не бачити міста Москви, він їде до Петербурґа т. зв. білоруським трактом – через Могилів. Бо не Московщина, але самий-но Петербурґ – то ідеал, то квінтесенція всіх чудес і марень, бо то не Росія і вже напевно не "московщина". В результаті, розуміється, – жахливе розчарування, і то вже на самім початку. Петербурзька зима, така неподібна до полтавської. Знайомство з Пушкіним, таке омріяне, – не вдається. Перший друкований ("накладом автора") твір – ідилічна поема віршем "Ганц Кюхельґартен" – зустрічає отруйні кпини критики... І тут наступає цілком конрадівський момент в біографії Гоголя: він сідає на корабель і відпливає (липень 1829 р.) невідомо куди... в світ...
Та тут же й виникає яскрава різниця поміж синами двох сусідніх народів, синами, що не знаходили собі місця на Батьківщинах. Конрад-Коженьовський, син чинного повстанця, згодом засланця, мав свіжий спогад збройної боротьби, стратив на російськім засланні матір – отже н е н а в и д і в Росію, і то так, що цю ненависть заховав (зберіг), бувши вже заслуженим громадянином Британської імперії і визначним англійським письменником, – аж до смерті. В Гоголі ж жила "малоросійська ідилія", міф Росії-царства, понаднаціональної імперії необмежених обріїв і необмежених можливостей... Що за простір для вимріяних ним велетенських чинів і подвигів, хоч ближче й неокреслених і досить імлистих для самого мрійника!
Корабель, що ним плив Гоголь, спіткала в Німецькім морі буря. І це переживання, видно, притупило гостроту петербурзьких розчарувань, бо вже 22 вересня Гоголь з Любека повертається до страшного міста Петра І і потім вже ніколи про свою морську подорож не згадує, як і про те, що ту втечу-подорож спричинило. Твердий шлях "капітана" Коженьовського, що допровадив його до світової слави письменника світової імперії. – не був суджений слабовольному і анемічному нащадкові "славних прадідів". Отрута Петербурґа, міста туманів і примар, міста підступної "імітації Європи" – вже зробила своє. Втеча була відрухом скорше фізіологічним, ніж психічним, а не моральною реакцією сина Петербурґом поневоленої Батьківщини. Тортурований духовою пусткою і пекучим сумом за рідним краєм, Гоголь ще вперто намагається знайти в столиці точку опертя. Ще шукає в ній ідеальної "Росії", як природного продовження "Русії", і, чим більш не знаходить, тим пекучіш згадує Україну. Так зроджуються "Вечори на хуторі біля Диканьки" й інші "українські" речі, як наркоз для самого себе і як екзотичний відскок для літературної кар’єри – одночасно... Ш і с т ь літ тривали ті пошукування і намагання. Шість літ, впродовж яких він зазнав різних професій: від невдалого урядовця в досить неприємнім (фактично – поліційнім) департаменті аж до невдалого професора університету. Приходить і знайомство з Пушкіним, і з майбутнім добродієм Шевченка — В. Жуковським, і з так званим вищим світом. Нарешті, з’являється довгоочікувана слава – слава автора "Ревізора", справжня, "всеросійська"... Здавало-б – мету осягнено. Але якою ж ціною!
І от 6 червня р. 1836 Гоголь, затруєний, розбитий, зламаний і як би напівживий духово, шукаючи вже не уявної "Росії" і не реальної "Малоросії", а "б а т ь к і в щ и н и д у ш і ", опиняється за кордоном.
"Я народився тут, – пише В. Жуковському з Риму, – Росія, Петербурґ, сніг, падлюки, департамент, професура, театр – все то мені лише снилося".
IV
Повелося думати, що Гоголь нібито безвладно котився похилою площею відступництва до моральної (національної), а, кінець кінців, і фізичної смерті.
Це не зовсім відповідає дійсності.
"Легенда Петербурґа" мала для тодішнього українця певні точки опертя. Культуртрегерський шлях на Московщину-Росію мав за собою кількавікову традицію, поглиблену за Петра І, Прокоповича, згодом Розумовських, Безбородьків... Не затримуючись довше над "соціологічним" обличчям сучасного Гоголеві Петербурґа, зациту уривок з листа Євгена Гребінки (до М. Новицького) з 1834 р.: "Петербурґ – то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті – повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко un homme d’tsprit ("людина духовна"). Додаймо, що того ж року студенти Воєнно-Медичної Академії в мурах своєї школи виставляли "Наталку Полтавку". Таких парадоксів можна навести більше. І вони становлять, власне, ті пункти опертя, на яких колеги й сучасники Гоголя могли будувати петербурзькі легенди.
(Продовження на наступній сторінці)