— Не плач! Не плач!—сказав лише й вийшов на подвір'я, з подвір'я зайшов у садок.
Тут— походжаючи, нагадав собі своє життя. Як він виховав восьмеро дітей і всіх вивів у люди, скільки напрацювався для них і як через них — лише через них, розійшлося його надбане добро. І тому дай, і сьому дай — мало що н самому осталося на старі літа. І се, що є, забере Мари і ці, и. Нема вже справді в хаті такого гаразду, як був ліпші ніс. І от показується познака сього упадку: стрій, що не до пари ні цілому домашньому життю, ні роботі в родичі,— стрій, яким бідні люди прикривають свою бідноту, бо не є певні у своїй душі. Що порадиш на се лихо? Воно приходить звідкись і тихенько чіпляється людей, як недуга і смерть, перед якою не втечеш...
Щоб себе трохи заспокоїти, Магера поклав собі піти до Милянів подивитися, як панна молода зодягнена, бо прийшло йому на думку, що для слави родини, може, й не годилось би, щоб його рідна донька, сьогодні дружка, при панні молодій виглядала, як донька бідака. Інші будуть вистроєні, а його донька, що?— Не його донька? Не дитина старого Магери, що стільки літ дбав про родину й не показував по собі біди?.. Нехай би вона й послухала його, свого батька, і зодяглася по-господарськи, нехай би й жінка на те згодилася, так що з того? Інші звичаї захопили вже людей, подалося вже стільки, зубожіло ще більше, місто не зачинене, не здержиш невиданих звичаїв, що так і пруться у місто з усіх боків.
Магера застав панну молоду, вистроєну ще краще, як його донька, з довгим велоном на голові. Тепер уже не казав нічого, хоч був смутний у своїй душі.
— А прийдуть же хоч із короваями та з вінком від молодого?— спитався ще лише в старого Миляна з недовір'ям.— У тебе все по-панськи... Де ж се бувало в нашій родині!
— Прийдуть,— я казав. Баби не хотіли, але я не згодився. Гадаєш, що мені ті панські примхи до вподоби? Та що вдієш із жінками?
Милян жив по-панськи. В нього були дві світлиці, й алькир, і кухня. Місця на весіллі було досить. Столи були вже позастелювані й позаставлювані всячиною, а з кухні розходився по цілім подвір'ю такий запах із печені, що пес не міг у буді всидіти й тільки жалісно скомлів на припоні.
Магера й Милян коштували саме якусь дуже смачну горілку й розмірковували, що таке надало їй такого доброго смаку, коли чують — на вулиці грає музика. Дванадцять жидів грає марша так гарно, мов військова музика. А за ними свашки, дружки і дружбове та інше молоде товариство несуть короваї й вінок до молодої.
На подвір'ю музиканти стали і грали далі, а старший дружба з миртовим вінком на полумиску, застеленим великою квітчастою тонкою хусткою, вступив у сіни й застукав тричі в двері світлиці, де була панна молода. За ним стали інші дружбове з короваями. Мати Юльки, дві кухарки й ще одна жінка, що варила по всіх ліпших міщанських весіллях, прибігли з кухні послухати. Надійшли і Милян, і Магера.
Двері відчинилися, старший дружба вступив із іншими в світлицю і сказав поважно: "Слава Ісусу Христу!". Всі зібрані відповіли йому так само поважно: "Навіки слава!" Потім дружба відкашельнув, видивився дуже грізно на панну молоду, кругленьку, присадкувату, з задертим трохи вгору носиком,— і промовив:
— В господарський дім вступаю і кланяюся насамперед богу, потім татові й мамі, а потім тобі, всечесна панно молода! Не знаю, чи найшов я дорогу, чи заблудив, що зайшов сюди, але я, здається, дороги не змилив і йду, щоб серденько твоє звеселив. Бо милость панянська нас сюди привела і так нас говорити навчила: "Чого сумна ти, панно, невесела, чому серденько жалем ти розжалила? Чи може, на розквітлу розмайринову коруну ти собі не заслужила?.."
Тут дружба мовби забувся на хвилину; Юлька ж тим часом скривилася, на плач їй збиралося.
— Не плач,— сказав дружба в дуже відповідну пору, хоч йому так із промови випадало сказати,— і жалю собі не завдавай, панянських своїх слів не розливай, іно коруну сю розмайринову з рук наших кавалерських відбирай! Бери, бери, бери, то урожденна за своє, що тобі ласка божа дає! Булась, як ружа в городі донині, а тепер будеш прикрасою в родині!
— Дуже добре!— не втерпів Магера й похвалив дружбу за промову.— То розумію! І де він навчився? Я не чував такого...
— І я не чував, але що добре, то добре. Все нагадує, як за нас бувало,— відповів Милян.
Тим часом музика на подвір'ї вдарила "туш" і заграла "•Многая літа". Зчинився гамір. Юлька зі слізьми в очах відібрала з "кавалерських рук" вінок у кошичку, три короваї на полумисках, прикрашені смерекою й торішніми яблуками, та поклала на стіл. Музиканти ввійшли в сіни і грали далі.
Трохи потішився старий Магера, що пошановано старий звичай, трохи жінка помогла,— і він із більшою відрадою в серці вернувся додому. Застав там саму жінку, що все ще не була зовсім готова на весілля, ще чогось шукала й не могла найти.
— Давай, стара, їсти! Йду на весілля!
— Та як? На весілля йдеш і дома хочеш наїстися?
— Що ти знаєш? Давай і не питайся!
Не було іншої ради — винесла жінка страву. Тішилася, що хоч старий не сердиться більше. Магера їв і приговорював до жінки:
— Так, так! Тепер коли йдеш у гостину, наїжся перше дома! То тепер уже не ті давні часи, де на гостині і їж, і пий, і попускай ремінь. Тепер по-панськи все. Ану, почни ти в гостях їсти, як бог приказав, то пажерним назвуть. Такий уже світ настав. Усі осудять, скажуть: "Дома не має що їсти! Не вміє між людьми найтися!" Ніби, пощо ж старому йти на весілля? Танцювати?.. А що за короводи при гостині! Хіба я не видав? Радше дома отак собі спокійно попоїсти — і вже! А ви собі на весіллі їжте або не їжте — що мені до вас?
Жінка слухала, як він так їв і все кидав по кілька слів, і усміхнулася: певна річ, старий уже випив дещо, коли такий балакучий. Але не сказала нічого.
Попоївши, Магера навіть причепурився трохи, причесався так, що волосся поверх вух на висках закрутилося, поправив хустку на шиї і вже виходив із жінкою з дому — донька вже давно пішла,— коли тут прибігає брат пана молодого, і, настрашений, питається:
— Чи нема тут Андрія?
— Нема! Або що? Втік?
— Та десь вийшов перед хвилею й не можемо його найти. А тут шлюб незабавом... П'яний був трохи...
Обоє Магери дуже затривожилися, коли погадали, що з того може вийти великий сором родині.
— Я казав, що той смаровоз не ожениться по-людськи. Все мусить бути інакше!
— Може, він захорував?—спитала Магериха. Андріїв брат і не відповів, побіг далі.
Магери пішли чимскоріше до Милянів на раду, що з сим чинити. Застали тут уже повно гостей, що прийшли відвести молодят до церкви. Музики грають, усе вже готове. Ще тільки жениха нема.
Як на лихо, і сюди саме тепер принесла Петрейчиха вістку, що молодий десь заподівся.
Вдова Сороцька в гурті старих, що чекали в холодку в городі, саме розповідала свій предивний сон: як покійна
Пилипиха — дай їй, боже, небо! — прийшла до неї уві сні й радила їй доконче поставити на лотерею 7, 31 і 59,— і вона, розуміється, поставила — коли в сю хвилину надійшла до гурту стара Петрейчиха і спитала просто:
— Чи то правда, що молодий утік? Я чула...
Гості дуже здивувалися, бо не чули нічого. "Се не може бути! Певно, захорував абощо",— відповіли Петрейчисі коротко; але жених справді не приходив, усіх обняв неспокій. Стали старі голови думати над тим, чому б молодий мав утікати. Нема причини! Може, Домінка почарувала? Се дуже легко може бути: її мама — жінка непевна. Так се була би вже одна причина. А друга причина не інша, тільки така, що загалом діти тепер не такі, як бували давніше,— неслухняні, нічого з ними не вдієш. Не слухають батька-матері, тільки свого дурного розуму.
І всі старі дивилися з докором на молоде, гарно прибране покоління, що вешталося то туди, то сюди, чекаючи на жениха.
Надійшов і Магера до гурту. Почув зараз, що гості знають новину; пояснив їм, що молодий не голка, не згубиться, певно, слабо йому зробилося,— але щодо загального погляду на дітей, відразу згодився зі старими.
— Подивіться лише на тих-от дівчат, як-то вистроєне! Де-то перше хто таке видав?
— Де-де!— потвердила Сороцька, забувши і про лотерею.— Чи то ж перше й весілля так відбувалося? Давно не в велоні брала дівчина шлюб: молода мала на голові стяжки й розмайриновий вінок. Ще я так ішла до шлюбу.
— І я так,— вмішалася в розмову інша стара жінка.— Як нині тямлю: я мала на собі білий кафтаник із широкими рукавами, чорний поясок і спідницю ружову, гладку, а не крилінову, яку тоді пани носили.
Третя жінка на те:
— А тепер, дивіться, й на передмістю по-панськи! Перше носили корсет червоний або синій, шнурований, та не туго, як тепер, і по верху, голова в квітках, коса зі стяжками... А тепер... Кравці тепер такі моди позаводили!..
І згадали бабусі давні часи — люба їм розмова. Гадками літали вони яких тридцять, сорок літ у минувшині, коли ще була мода своя, а не завезена з чужини. Всіх їх — кого більше, кого менше — боліло, що ті часи вже минули; тепер на діти все купуй та й купуй обнову, а в тім ні находитися, ні на се надивитися.
І Магері була своя розмова дуже до вподоби. Він от таки сьогодні мав гризоту через строї.
(Продовження на наступній сторінці)