— Але люди...
— Що там люди? Хіба ж вони не знають, що ми собі від рідних сестер діти!
— Ну, коли ви нами не покидаєтеся, то я й тільки ні. Тут вони обидва підійшли до Маринці, що тим часом рвала собі квіти із грядки.
— Ану станьте-но ви обоє поруч себе, нехай я подивлюся, чи будете собі до пари?
— Зараз, вуйку!
І студент ухопив молоду дівчину попід руку, привів її до тата, й витягся по-воєнному на увесь зріст. Маринця сміялася, та пручалася, але студент держав її міцно й не пускав. Старий Магера подивився так, як старші оглядають вояків, і сказав:
— Н-да! Уйде! Тільки ти, паничу, не вбирай на голову того панського страхопуда, циліндра,— інакше й не пущу доньки за дружку.
— Не бійтеся, вуйку!
Магера, здавалося, нічого й не запримітив; дружба і дружка були обоє молоді, здорові, а Маринця, хоч і не носилася так із-панська, як сестра дружби, то проте й не так дуже простенько,— вона була зовсім до пари молодому студентові.
Всі троє увійшли в хату й застали Магериху та звісну в місті швачку, жидівку Срулиху. На столі були порозкидані різні матерії на жіночі убори. Маринця аж підскочила до стола; Магера став коло порога здивований.
— Що ви мені, Срулихо, у неділю заводите торг у хаті? — гукнув він сердито.— Чому ви свій шабас святкуєте і нитки не розірвете, а в неділю...
— Пане Магера,— відповіла Срулиха солоденько,— мене запросила ваша пані до себе, ну, й я принесла дещо до вибору на весілля. Я можу й вам принести, мій чоловік вам пошиє.
Магериха шарпнула незамітно жидівку за рукав, щоб не балакала,— видко, знала, що ся розмова буде не до вподоби старому. І справді, Магера зараз розсипався словами, мов горохом із мішка. Став перед кравчихою на весь зріст і сказав їй так, що не знати, чи й її Сруль відважився би на таке.
— Слухай, Срулихо, чому ти своєму Срулеві або й він сам не вшиє собі фрака і сподень по саму землю,— тільки все носить шапку з тхора та білі панчохи по коліна й патинки?
— Фрак і пейса! Ха, ха, ха! — засміялася бувала жидівка.— Чи бачив хто таке?
Студент засміявся також, подумавши собі, як би то пейсатий Сруль виглядав у фраку; а Маринця відступилася від стола й тільки здалека з жалем поглядала на гарні матерії.
— А чого ж ти мене, старого, хочеш прибирати? — спитався Магера у Срулихи.
— Я? Боже борони! Я тільки так, гадала собі: весілля...
— І що з того, що весілля? Нехай діти строяться, не я! Чи мене люди не знають? Кождий скаже й так: "Хто йде? Пан Магера йде!" І на весілля не піду, і нового справляти на себе не буду! І сей крам, що ти принесла сюди, забирай собі: і стара, й донька мають в що одягнутися. Адже я на великдень справив тобі нову сукню?—обернувся батько до доньки.— Що! Вже не можна її вбрати? Вже на весілля треба іншої? Що за часи настали тепер? Не досить, що на кожде більше свято справляй їм нові строї, а іншим видаткам і міри нема — справляй інше на весілля чуже! Новісінька сукня з великодня вже не добра!
— Але ж, тату, та сукня темна, а то треба ясної,— пояснила донька, зовсім збентежена батьковою впертістю.
— Темна сукня!.. На гроші так тяжко, а тут, чи літо прийде, чи зима,— вже й у нас мода, мода! Хата у землю влізла, когут із землі кукурікає просто у вікна на добридень, а "панна" з хати за модами вганяє! Все на ній таке надуте, з різних куснів позшиване; ґудзиків ціла копа, де треба й де не треба; тороки висять, боки тиснуть дроти; з'їсть ложку страви —аж піт на неї б'є... ще й парасольку візьме, щоби, хрань боже, не опалилася,— пані велика!
Кажу вам, пане Милян,— обернувся Магера до студента,— годі вже витримати. То перше бувало, аж любо було подивитися: дівка як убралася в бунду, підперезалася, чоботи взула... а вліті на ній легенька перкалева сукенка, кацабайка гладка — дівка, як мур! Тепер іде, як та тичка, як та оса перев'язана...— Тут він повернувся знову до Срулихи і грізно крикнув: — Забирай собі, Срулихо, свій крам, нехай не дивлюся!
Студент дивився з усміхом на всю подію, курив папі-роску й не обзивався. Маринця тим часом так зажурилася, аж їй сльози стали в її синіх очах. Магериха переморгнулася з Срулихою, та зложила всі матерії разом і по хвилині забралася з хати.
—г— Як ні, то ні!—сказала вона, ніби ображена.— Будьте здорові, пане Магера!
— З богом, Парасю! — відповів Магера й сів собі коло Миляна.
— Бо то, знаєте,— Магера раз тикав, а раз двоїв молодому студентові, щоб його пошанувати,— ви не дивуйтеся. Ми собі по-старосвітськи. Доки моя голова в хаті, доти не згоджуся на ті панські витребеньки. Подивіться тільки по людях: доки були гаразди — шанували старе; коли ж у хаті стало пусто — перед людьми показуються як пани: їсти не мають що, але на строї мусять гроші найтися. В тижні бульби струже, а неділю під парасолькою! З біди йде до Львова в найми; вертає звідтам — уже не дівка Гануська, тільки панна Анна: стиснена, що ледви дише, й рукавички на ній! Не допущу я до того! Ще сю одну дитину маю, нехай же носиться так, як я хочу; а по моїй голові нехай уже інший лад настає!
Стара Магериха відвела тим часом кравчиху на подвір'я, поговорила там щось, вернулася у світлицю і — мовби нічого не сталося — питається:
— Ти на вечерню не йдеш? Уже передзвонили.
— Треба піти.
Магера встав із крісла, убрав свою капоту, на шию хустину, на голову німецький кашкет і пішов собі помаленьку до церкви. З ним пішов і студент.
Тільки вони пішли, не минуло й кілька хвилин, як Срулиха знову в хату з своїм крамом. І тепер уже мама і донька довго любувалися гарними матеріями, поки вибрали відповідні до весілля. Срулиха взяла міру з мами й доньки, обіцялася принести за тиждень строї на спробу — і пішла собі.
Тиждень минув, як із батога тріснув, у звичайній домашній роботі, яка ніколи не переводиться і якій ніколи не може бути кінця. Магера й не думав про весілля за своїми орудками. Але прийшла знову неділя — і йому спокій і людям спокій; можна знову подумати трохи й розважити своє життя.
Днинка була така гарна, що Магера по обіді і спати не клався, тільки пішов у поле подивитися на збіжжя.
Лани зазеленіли та хвилювалися від легенького вітру, жайворонок щебетав десь у синім небі, а Магера походжав собі, одинокий, межами, далеко за містом, брав м'які колоски в руки, але не рвав їх, ласкав, мов дитину маленьку по голівці, і вдоволено дивився у далекий синій простір.
Був би й не квапився додому, але в "місті відізвався великий дзвін у горішній церкві — сей старий милозвучний дзвін, що міщани були б не продали його за ніякі маєтки в світі: двісті років лунав він уже в цілій околиці — і Магера завернувся додому.
Ледви вступив в хату — нікого в ній і не було, тільки хлопець-наймит, що звичайно пас худобу,— як тут і увійшла його кревна, вдова Сороцька — та, що тамтого року виграла на лотереї кілька сот ринських і з тогу часу не може собі дати ради зі снами та нумерами.
— Дай, боже, добридень!
— Дай, боже, здоровля! Що там доброго скажете, кумо? Сідайте!
— Дякую вам... Я до вас із орудкою, і не з своєю.
— Послухаємо... Що ж там?
— Просила мене Домінка, аби я до вас передала сю коробку, а ви щоб її передали до молодого Лановича. Тут є все: і листи від нього, й дарунки, й фотографія...
Магера аж кулаком об стіну ударив.
— Що? — спитався він таким голосом, як би йому слабо зробилося. І коли б він зараз не понюхав був російської — хто знає, що сталось би, а так він лиш засопів, узяв паперову коробку з рук удови й поклав її на стіл.
— Якось не випадає Домінці затримувати те в себе, коли вже Ланович її не бере.
Старий тільки по голові гладився.
— Ой! Як придиблю де того смаровоза, то йому вуха обірву! — скрикнув він гнівно, але зараз-таки й додав, майже жалісливо.— А що ж" Домінка робить?
— А що ж? Вона тепер і на місто не може показатися. Стидно їй.
— А все то ті вечірки винні! Ті спацери! Перше було і за ворота не сміє дівка вийти, а тепер іди, гуляй, вистоюй годинами з дурним смаровозом, а він тебе потім викпить, і вже! Ой, ой! — стогнав старий,— що ж я з тим зроблю?
І він брав коробку в руки і клав на стіл, і знову брав і знову клав. Далі не втерпів, розв'язав стяжку на коробці, заглянув, що у ній є.
(Продовження на наступній сторінці)