Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги, осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його... Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття... Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, він побачив — ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не бачив... Чіпка подумав: "Мабуть, неабияке діло і в цього!.."
Аж ось — хтось крикнув: "Секретар! Секретар іде!.." Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим коміром, з блискучими ґудзиками... Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два ґудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб — аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... "Ну й цього перегнуло!" — подумав Чіпка.
Секретар Чижик, — то був він самий, — увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці.
Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом — і підступив до людей.
— І ви до нас. Осип Федорович? — осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього — до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: "А чого?" Дійшов і до Чіпки:
— Ти чого?
— З прошенієм.
— Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, .чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє...
— Нічого не буде! — віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.
— Як? — здивувався той.
— Так... документів нема!
— Та нам же громада цю землю одсудила...
— То що, що громада?..
— А в його хіба є? — запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п’ятака дав, .і знов шморгнув носом.
— Підожди, — сказав він Чіпці, йдучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться він... Коли це — виходить сторож:
— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
— О-о! вже повів... чує муха, де струп! — сміялися вони вслід Чіпці..
Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.
— Ага! — глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.
Чіпка стояв у порога, мовчав.
— То тобі Порох просьбу писав? — не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.
— Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало...
— А що дав?
— Нічого не дав.
Секретар неймовірно глянув на Чіпку.
— Знаєш що?.. — почав він і запнувся. — Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити...
— Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
— Чого ти хекаєш?
Чіпка мовчав.
— А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він.
Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений!"
Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого — і в одну мить перебіг на діло.
Знову мовчанка.
— Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе...
— Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, — та й повернув з хати, не доказавши.
— Ов-ва!!. — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опікся! — докінчив він, ідучи за Чіпкою.
Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.
Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.
— Сутяжище! — бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу... Він потяг напрямки до Пороха.
— А що? — зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.
— Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило...
— Як саме?
— Хоче п’ятдесят карбованців... За мою землю п’ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І кари на вас немає.
— Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?.. — підогріває Порох. — Не підмажеш — не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі... Хоч би промочити...
— А горілка в? — якось понуро спитав Чіпка.
— Кий біс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! — І Порох показав над вікном порожню пляшку.
Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті — хмурий, як ніч, німий, як домовина.
Порох обома руками схопив карбованця — та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках — з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...
— Не журись! — сказав він Чіпці. — Повна пляшка... Вип’ємо! —підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. — Добре, що чортяка виніс кудись Гальку... Вип’ємо! га?..
Чіпка мовчав.
— Будьте здорові! — обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.
— На здоров’я...
— А нашим ворогам на пропасть! — додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.
— Що, посолодшало?
— Кий біс!
— Випий ще — посолодшає... Підносить Чіпці чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, — та Порох вилив собі чарку в рот.
— А що, правда, гірко?! — сказав він, жартуючи. — Ну, на, на — підсолоди...
Чіпка випив і другу чарку... Посоловіло в віччю; вдарило в голову... Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами...
Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні... Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув...
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній... аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка — тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку — і став ходити по хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив... Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати...
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові — дурман, у грудях — згага... Давай він пригадувати... Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика — гнучка, холодна, як гадюка... Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і всміхався.
— Прощайте!
— Куди?
— Додому.
— Щасливо...
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата — втрата всього най-милішого, найлюбішого — пекла його серце... Він ішов, ледве здіймаючи ноги...
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... "Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті..." Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться...
"Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!.."
І повернув до шинку.
— Сип горілки. Галько! — гукнув на жидівку.
— Сцо це воно буде?! — усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.
Він прямо пробрався за стіл, на покуття...
— Не питай... давай швидше!
— Не крици, не злякалася... Дивись... скільки з хоц?
— Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
— Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросі!
Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей... Він скинув свиту:
(Продовження на наступній сторінці)