Десятник повернувся — і пішов повагом вподовж вулиці.
Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.
Незабаром після того вернувся додому, — та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.
— Отак, мамо! — обізвався він.
— А що, сину? — питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.
— Припленталась якась приблуда... Каже: Луценків небіж... Хоче нашу землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла... Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.
— Каже: не оддаси, —буду позивати... Мотря поблідла — і ледве вимовила:
— Який небіж... звідкіля??.
— Кажу ж: з Дону! — одмовив Чіпка.
—З Дону?! — якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву...
Одно невеличке слівце "Дін", як молотком, ударило її в голову... Пам’ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бідувати на старість... "Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону? " — думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось...
Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір — і оханувся... Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.
—Не журіться мамо!.. не лякайтесь! — став він заспокоювать матір. — Хай позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук...
— А клопоти... тяганина... — проказала Мотря, задумуючись.
— Сількісь... А землі не дам! Зубами держатиму, — не пущу!
— Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тільки й багатства, що земля та... Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!.. — згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
— Кажу: не журіться! — одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.
Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою... може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь... Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.
Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати, — і забулись обоє... Іде життя в них протертою стежкою: як сьогодні, так завтра; як завтра, так і позавтрому... Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить... Чіпка—на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже...
Коли так — тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, — знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.
Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати "добридень", як писар до його з бумагою:
— Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві...
Чіпка — сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?
— Як же це? — питає в писаря. — Адже тоді громада присудила нам землю...
— Присудить — присудила, — каже писар, — та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд — одсудив!
— То це так і оддать землю??!
— Авжеж!
— Та ні, не буде цього!
Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся — і пішов, похнюпившись, додому...
— А що тепер, мамо, робити? — запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.
— Що, сину?
— Пропала земля!
— Як пропала?
— Кажуть: суд одсудив...
Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводячи тонку нитку, — так і прикипіла на днищі: заколіло веретено в одній руці, а волокно у пучці — у другій...
— Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! — ледве вимовила Мотря крізь сльози...
А Чіпка — не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує... Міряє він хату — то вздовж, то впоперек, б’є об поли руками, ніби сам собі приговорює:
— Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга... і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от — по сю (черкнув по горлянці рукою), — а землі не дам!..
Порівнявшись з матір’ю, став, узявся в боки, глянув на неї...
— Виймайте гроші, які є! — гукнув зопалу.
— Які гроші? — здивувалася Мотря.
— Які є, всі виймайте... в город піду — позиватись.
— Де ж у нас гроші? Хіба ті п’ять рублів, що за овечат вторгували... Там у скрині, в сувої заховані... Візьми, коли треба.
— Підіть принесіть, я не знаю де.
Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.
— На, — сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.
Чіпка взяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув — і взявся за шапку.
— Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.
— Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу.
Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері.
Зосталася Мотря сама — сама, як палець, а своєю нерозважною думкою... Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку... В голові — полізла всячина, завернула в давнє... У пам’яті — прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, — як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни... як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут — кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала — крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували — голими ребрами хата світить... А вже й зима не за горами... І холод... і голод... Пополотніла Мотря... увірвала нитку... Покотились з очей сльози — як горох, закапали аж на долівку...
Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою — про землю... "І що я без землі? — вертілося в його похнюпленій голові... — Людський попихач... наймит... Без землі — нема волі... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А без землі — все пропало... і моя надія пропала..."
— Щоб же ви самі пропали, прокляті! — сам незчувся, як зірвались слова з язика.
— Кому то ти добра такого жичиш? — любенько обізвалась Галя до його, на хвірточці стоя.
Вона вже давно його нагляділа, — тільки він не примічав її.
Несподівана стріча — як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився, де він, глянув на Галю — і не міг слова вимовити...
Галя стояла — і собі дивилася на його, ніби з усмішкою — ніби раділа, що так несподівано захопила Чіпку, що він змішався...
— А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. — зацокотала вона.
Чіпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмішку з її веселого личка.
— Лихим людям, Галю... — понижаючи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питання, та й повернув до хвіртки.
Галя собі повернулася, скочила в двір, защепнула хвіртку і — тільки чутно — закопотіла двором.
— І вона втекла!.. — гірко вимовив Чіпка, — не підождала... не побалакала...
Поглянув він на ворота, на хвіртку, — мовби поглядом зніс їх; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далі...
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспішали побачитись з телятами й заздалегідь подавали про себе вістку протяжним ревом. Череда нагнала отару — й перемішалася... Овечки бекали та мекали, розскакувались на всі боки й піднімали з шляху страшенну пилюгу... Вона стояла сірим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, — тільки й видно було з-за ії густого полоту — горіла на сонці золота баня на церкві...
Чіпка ні до чого не додивлявся. Він ішов собі, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий світ Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: він став міркувати: де його на ніч притулитися? — Аж ось і город...
У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль — не москаль, а службою пахне. Стояв він серед двору, без воріт, і, прикривши рукою від сонця очі, поглядав на Чіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі відійшов од немазаної хати. Нап’явши на лікті шинель, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:
— А що скажеш? Чи не по ділу?.. "Сам бог насилає", — подумав Чіпка, здіймаючи шапку.
— Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче порябіло.
— Чого тобі до секретаря? — сам себе здержуючи, пита чоловік. — Секретар таких, як ти, не приймає... А коли чого треба, то й я тобі напишу... Що в тебе за діло? — приставав він до Чіпки.
— Та діло, бачте, ось яке...
(Продовження на наступній сторінці)