Голос став слабнути, стихати, і ось він уже зовсім розтанув у свіжому весняному повітрі.
Ах, друже мій, у думці відповідав Гнєдичу, не так все просто, як здається, а втім, ти це й сам добре розумієш. З кожним роком часу лишається все менше і менше, а робота посувається повільніше, хоч, зрозуміло, продовжувати її обов'язково буду — інакше не мислю й життя свого. Проте для початку було б добре дістатися домівки, ввійти під рідну стріху, знайти спокій — хоч би відносний, — досить набідувався по білому світу. А там — з'явиться можливість — необхідно знайти собі службу, щоб бодай скромно, але жити, не залежати від випадку і, зрозуміло, працювати, працювати над "Енеїдою"... Все це, однак, скоріше одні фантазії, мрії. Де нині у Полтаві приготували тобі місце, якщо і. в столиці, з її можливостями, нічого не знайшлось? До канцелярії ти не ходок — не ті літа, у домашні вчителі проситися до якого-небудь перезрілого недоростка — теж пізнувато, хоч, правду кажучи, корисним бути саме на ниві освітній кортіло. А поки що — дзвенять, перемовляються піддужні дзвіночки та чути хрипкий голос ямщика.
Що ближче до Москви, то кращою ставала дорога, як камінна, гриміла під колесами. Все частіше траплялись гуртівники, гнали в столицю величезні табуни худоби, мчали кур'єрські прольотки, погойдувались на вибоїнах запряжені четвериками розкішні карети. Одного разу обігнали партію кайданників. Вже проїхали мимо, вони лишились за переліском, а сумний кайданний дзвін ще довго не стихав, каламутив душу, ввижались сірі обличчя нещасних, високі шапки варти.
Понад два тижні добивались до Москви — за тих часів не так вже й задовго. Доводилось — іноді день, а іншого разу і два — чекати змінної пари коней. І це затримувало.
Ще гірше стало з кіньми після Москви. Їх забирали люди служиві, станційні доглядачі без слова, покірно відправляли їх в першу чергу, і розмови, претензії на них не впливали. Розгадавши у капітані людину совісну, незлостиву, деякі доглядачі зразу ж ставали їжакуватими, з ними не можна було й говорити. Інша справа — фельд'єгер. Той з ходу, ще не ввійшовши до станції, кричав, тупав ногами на ошалілого доглядача, вимагав негайно коней, та найкращих, тикав в обличчя шапкою з чорним султаном: "Щоб миттю!.. Не потерплю!.. Та самовар — на стіл! Зараз же!.." І справді, не встигав проїжджаючий красунь фельд’єгер допити свій чай, як біля ґанку стояли добрячі коні, а хвилиною пізніше — десь за сільцем, за околицею стихав кінський тупіт, і карета зникала, танула в жовтавому світлі призахідного сонця. А, ідучи по "своїх власних потребах", капітан, хоч і з подорожньою, виданою у самій столиці, лишався ще на півдня в чеканні зустрічної пошти.
Це стомлювало і, коли б не книги, які на всякий випадок лежали зверху у баулі, не знав би, де себе подіти. Прокурені хати поштових станцій набридли до смерті. Та коли, попивши чаю з дорожнього самовара, сідав ближче до свічки, запаленої добросердечною дружиною доглядача, забував на деякий час і нахабнуватого господаря станції, і докучливого попутника — відставного ротмістра, поміщика Курської губернії, що, як відомо, межувала з його, капітана, Україною. Ротмістр надокучив своїми оповідями про поїздку в гості до сусіда — якогось Баклицького — теж військового, учасника російсько-турецької війни та відставленого по причині поранення. "Може, і ви, пане капітан, бували там, під Ізмаїлом, коли штурмували його? Бачу, орденом Анни відзначені". — "Помиляєтесь, мосьпане, відзначений, та не за це", — відповідав, аби відчепитись.
Зате одного разу розговорився зі станційним доглядачем — людиною, як видно, досвідченою, що немало на своєму віку набачилась. Доглядач, як виявилось, служив з самим Суворовим, ходив з ним через Альпи. Сиділи майже до світанку, курили люльки, потім пили схололий вже чай, а жона доглядача, миловидна жінка, на багато літ молодша від чоловіка, не раз зазирала до них і не наважувалась сказати, що пора б уже перестати палити казенні свічки і відпочити час, бо ж попереду день.
Котляревський співчував колишньому солдатові: начальство ставилось до нього несправедливо, постійно чіплялось, лаяло, якщо він діяв "по закону", коні давав по черзі, а не тим, хто "виривав з горлянки".
Ранком другого дня Котляревський закінчував свій сніданок, коні були подані і, як сказав доглядач, все готово і можна рушати. Та в цей саме час на станцію вихором підкотила поштова карета, і ледве вона спинилась, як з неї вискочив у формі драгунського офіцера молоденький поручик.
Доглядач, полишивши Котляревського у хаті, вибіг з дому гостю назустріч. У вікно було видно, як поручик показував на запряжену карету, щось говорив, потім став кричати, коли доглядач щось відповів, штовхнув його в обличчя кулаком. Старий закрився рукою, зігнувся, готовий знести і нові стусани.
Котляревський не пам'ятав, як опинився надворі, поруч з поручиком:
— Як смієте?
— Я князь Олонецький, — ковзнув той поглядом. — Поспішаю і тому — смію.
Котляревський відчував, як кров сильними поштовхами б'є у скроні і темніє в очах.
— Соромтесь, мосьпане! Ви ж в сини йому годитесь!
— Я з дорученням. Мені потрібно...
— Всім треба... Кому цікаво без потреби труситися не такій дорозі?
— Але ж кажу: треба.
— Не знаю... Поки що бачу: ви нахаба... І якщо ви, княже... — крижаним тоном продовжував Котляревський, — якщо ви ось тут, зараз же не попросите вибачення у цього нещасного... — І поклав руку на лікоть поручика. Той зблід, потяг руку до себе, але вирвати не зміг.
— Ні!
— В такому випадку, мосьпане...
Доглядач, почувши у тоні капітана недвозначну погрозу і розуміючи, чим подібна розмова може скінчитись, кинувся перед офіцерами на коліна, тягнув руки, молив:
— Панове, прошу, молю вас, пожалійте мою сивину, адже мене проженуть зі служби, якщо з вами щось трапиться, та ще з моєї вини... А куди ж я дінусь із дружиною? Не потрібно мені їхнє вибачення, ваше благородіє, — звернувся до капітана. — Я всіх відправлю. — Старий низько кланявся, а сльози, справжні сльози текли по його зморшкуватих щоках, сиве волосся розсипалось по обличчю, весь його вигляд викликав співчуття, щиру жалість. Котляревський, забувши на часину поручика, кинувся піднімати старого:
— Не годиться, голубчику, так, не годиться... Ви ж людина! Ви!.. Одначе... — Поглянув на зніяковілого молодика. — Ось — не рівня вам, пане, а людина проста, бідна... Солдат. Брав участь у Альпійському поході. З Суворовим ходив... А ви його — кулаком?!
Поручик мовчав, втупивши перед собою погляд. Не відповідав ні слова.
Сидячи вже в кареті, поряд з ротмістром — той устиг до сніданку розкупорити пляшку рейнвейну і тепер дрімав, — Котляревський докоряв собі, що так поспішливо від'їхав. Хто знає, що там нині на станції. Проїжджий князьок, може статись, поб'є старого доглядача, образить його жону, і ніхто за них слова не замовить. Всю дорогу не міг заспокоїтись. Лише на новій станції, де знов довелося ночувати, їх наздогнала ще одна карета, і він, розпитавши проїжджого чиновника про поручика, трохи заспокоївся. Виявляється, князьок нікуди особливо не поспішав; любитель пиятики, зажадав у доглядача горілки і разом з таким же проїжджим, як і сам, офіцером весь день грав у карти, дудлив горілку, а тепер, мабуть, сни бачить рожеві.
— Чого дивуєтесь, милостивий пане, така нині молодь пішла, — просторікував літній вже суддівський чиновник, п'ючи з блюдечка чай-кип'яток у прикуску. — Для батьків то як? Між тим, як видно, із достойної сім'ї отой поручик і, мабуть, маєтної. Ми, нахвалявся, володієм землями під Харковом! Ми — потомствені! Ми те, ми се...
Повечерявши, Котляревський не міг, проте, заснути і, спитавши дозволу у попутників, запалив свічку, яку возив з собою.
В баулі разом з новими книжками Карамзіна і Державі-на була минулого року видана збірка байок Крилова і його ж, переписані від руки, кілька картин із "Підщипи", чому особливо радів. Траплявся перший-ліпший випадок, і він перечитував їх, ці картини, тепер знав майже всі до останнього рядка напам'ять, міг би прочитати будь-яку сценку, був переконаний: "Підщипа" прикрасила б афішу якого завгодно театру, навіть імператорського. Між тим, цензура публікацію комедії заборонила, театри ж її не брали жоден, не кажучи вже про столичні.
Інший автор, ображений, полишений без уваги, не переставав би говорити на кожному перехресті про дику несправедливість, а Крилов, якщо хто із друзів починав розпитувати про п'єсу до того ж і співчуття висловлювати, посміювався, ставився до історії з "Підщипою" майже спокійно, навіть якось байдуже, і не відмовляв, однак — зрозуміло, лише друзям — "на один вечір" почитати досить вже розтерзаний рукопис.
Крилов довірив свою "Підщипу" і Котляревському, і не лише прочитати, але й дещо перебілити для себе. Всю ніч, читаючи і перечитуючи комедію, Іван Петрович дивувався дотепності автора, стильовій неповторності, встиг виписати три картини і ранком відніс рукопис господареві.
(Продовження на наступній сторінці)