Штабс-капітан, співчутливо дивлячись на зовсім замученого хана, додав, що вони, тобто посли російські, передадуть кожне слово володаря Буджацької орди російському командуванню, і нехай Агаси-хан жодної хвилі не сумнівається у дружньому ставленні до нього росіян, хай знає, що люди російські вміють цінувати дружні відносини, а зберігати таємницю — і поготів.
— Це я знаю і не сумніваюсь, — кивнув хан, не маючи, однак, змоги стримати нервового посмикування лівої щоки.
— У нас, твоя милість, ще одне прохання, — сказав Котляревський. — Накажи звільнити людей, які супроводили нас у Каушани з повіту Еть-Іссін. Їх послав один із твоїх старшин з наказу твого славного сина Махмуд-бея, і вони є прості виконавці чужої волі.
— Де ці люди?
— Мабуть, у твоєму казематі...
— Як вони попали туди? — здивувався хан.
— Здається нам, з наказу твого сина, Селім-бея. Він нас зустрічав, він був у дворі, коли все це сталося.
— Шайтан! Але я не знав цього...
— Ми так і думали, — мовив Катаржі, чемно схиливши голову. — У нас, твоя милість, більше ніяких прохань нема. Ми готові з тобою попрощатись.
— Якші! — Хан ляснув у долоні. Вбіг служка. Вислухавши повелителя, низько, мало не до підлоги, вклонився і, вадкуючи, вислизнув за двері, й майже зразу ж увійшов Селім-бей. Він ступив кілька кроків ближче до батька, але, зустрінутий колючим поглядом, спинився.
Хан мовчки кілька хвилин дивився на сина. Важко, ніби вергаючи язиком каміння, він заговорив. Селім-бей, вислухавши батька, спалахнув, але нічого не відповів. Ханові уривався терпець, а син стояв наче вкопаний, весь його вигляд, палаючий погляд з-під тісно зімкнутих на переніссі брів, упертий нахил голови говорили лише про одне: вів проти! Він не згоден!..
Стефан не перекладав, але офіцери і без перекладу добре розуміли, про що говорить, чого вимагає хан від сина.
І тут на очах гостей, втративши самовладання, хан наказав схопити Селіма. На його знак до залу вбігло двое дужих нукерів. Хан процідив кілька слів і одвернувся: не міг, не хотів бачити, як слуги одберуть у сина зброю і виведуть, ніби злочинця. Але слуги не квапились виконувати наказа, вони не зважувались підійти до Селім-бея, майже такого ж повелителя, як і сам хан. Селім — старший серед синів їх нинішнього господаря, і якщо хана закличе аллах до себе, на його місце стане Селім. От коли б хан наказав кинутись на російських послів, нукери б не замислювались. А тут... Як можна відібрати зброю, позбавити честі ханського спадкоємця? Тим часом ханові здалося, що слуги вагаються, не квапляться виконувати його наказ. Ковзнув поглядом, скочив з-за столика, люто тупнув ногою, і тоді нукери підійшли. Селім-бей спідлоба, зацькованим вовком дивився на них, а вони відчепили в нього ятаган, вийняли з піхов ніж. Осатаніло блиснувши очима, Селім-бей мовчки крутнувся і, нахиливши голову, ледь присідаючи, наче готуючись до стрибка, вийшов; за ним вислизнули й слуги.
Хан почекав, поки зачинять двері, й важко опустився на стілець. Заплющивши очі, погойдувався з боку на бік, думаючи свої нелегкі думи, можливо, вважаючи, що поспішати тепер нікуди і нема за чим. У німій тиші палацу не було жодного звуку, наче все в одну мить вимерло до останньої людини, зовсім спорожніло. І це відчуття забивало дихання, сковувало.
І раптом — саме раптом, бо ніхто не сподівався цього — тишу пронизав крик. Тонкий, дикий, що переходив у хрипіння. І зразу ж усе завмерло. Але ненадовго. Уже хтось біг, чулися полохливі кроки, тупіт, голоси.
Хан підскочив, хотів бігти сам, але зупинився: ось-ось повинні відчинитись двері, і сюди, до залу, увійдуть слуги.
Офіцери тривожно перезирнулись: що б це могло значити? Невже знову — Селім? А може, щось інше? І мимоволі пожалкували, що зняли з себе зброю. У цьому палаці, зануреному в сонливу півтемряву, із кожної щілини визирає небезпека, кожна наступна мить може бути останньою.
Одне тільки заспокоювало: в сусідній кімнаті стояли, прислухаючись, готові до всього, ординарці, вони чекають на сигнал, і даремно ніхто свого життя не віддасть.
Тим часом до залу без дозволу ввірвався засапаний ханський служитель з широко розплющеними, білими від жаху очима.
Переступивши поріг, повалився на підлогу і завив, тихо, протяжно, наче побитий пес. Пальці його ворушились на килимі, згинаючи, і розгинаючи його край. Одне око — Котляревський помітив — було в служителя насторожене, за напівопущеною повікою воно здавалось чорною лискучою вуглиною.
Хан підбіг, перевалюючись, пнув його ногою, і служитель, не підіймаючи голови, не захищаючись, промимрив щось, процідив крізь зуби. Стефан, вловивши слова служки, потемнів обличчям, поривався щось сказати й слухав далі, боячись не все зрозуміти.
Коли служитель замовк, Стефан пошепки передав офіцерам зміст розмови, яку тільки-но почув.
Селім-бей, опинившись у тісному коридорчику, вихопив у вартового ніж і кинувся на нукерів: одного забив на смерть, другого — тяжко поранив. І кинувся бігти. Ханського сина ніхто не посмів затримати, він сів на коня, забрав своїх людей і виїхав з двору.
Лютуючи, хан наказав повернути Селіма будь-якою ціною. Але ж де вночі піймаєш одчайдушного шибайголову, розбійника, яким був і лишився Селім-бей? Звісно, марна річ шукати вітра в полі.
Слухаючи, офіцери мимохіть дивувались з цього, віддаючи належне сміливості ханського сина, його волі.
А хан, коли служитель вибіг із залу, повернувся до російських посланців, одним духом випив келих вина, відсапнув:
— Біда, панове посли. Більше вас не затримую. З вами, я сказав уже, поїде мій брат і пробуде у вас до призначеного вашим командуванням часу.
— Ми дякуємо, високошановний хане, за гостинність і за те, що так щиро й швидко відгукнувся на слово нашого командуючого.
Котляревський вклонився, приклавши руку до серця. Катаржі й Стефан зробили те ж саме.
— З вами поїдуть і мої люди. Вони проведуть вас до Бендерів. Дорога тепер неспокійна... Самі розумієте.
— Ми не із лякливого десятка, але коли твоя милість пропонує, ми не відмовимось. І ще раз дякуємо. Просимо, не забудь — відпусти людей, які супроводили нас до Каушан, — сказав Катаржі.
— Вони чекають на вас.
Хан підвів офіцерів до високого вузького вікна і відкинув штору. Внизу, у дворі, схожім на глибокий колодязь, стояли вершники, готові в дорогу.
Агаси-хан провів офіцерів у сусідню кімнату і попрощався з ними. Далі їх вів старий мовчазний дворецький.
У вузькому коридорі, ледве освітленому свічками, штабс-капітан пошепки сказав Стефанові:
— Спитай у нього, чи давно покинули палац турецькі гості.
Почувши запитання, дворецький злякано відскочив і похитав головою.
— Повтори запитання і віддай йому золотий. Одержавши монету, старий виявив ознаки зацікавленості:
— Що ти питаєш? Невже ти сам їх не бачив?
— Де б я їх побачив, ефенді? — Стефан передав старому ще одну золоту монету.
— Вони увійшли разом з ханом до залу прийомів. Але потім ваш посол попросив їх вийти. Вони плювалися й проклинали його і самого хана, безчесні.
— Звідки вони приїхали? Про що умовлялися з ханом? Знаєш про це?
— Я старий і немічний. Чи знати мені, про що вони умовлялись? Я в цьому палаці тільки дворецький.
Ще одна золота монета лягла в кощаву чіпку руку.
— Ти розумний, урус. Далеко бачиш. Звідки ти знаєш, що то були турки?.. Ти, однак, маєш рацію — приїхали люди Гасан-паші. Вони привезли моєму повелителеві фірман падишаха, але ви попередили їхню бесіду своїм раптовим приїздом... Вони поки що не домовилися.
— Дякую, ефенді! — гаряче прошепотів Стефан. — Затримай їх, як завгодно, але затримай. Зможеш?
— Спробую... У них, здається, коні розкувалися. А хто ж їздить цієї пори на розкованих конях? — Старий хитро примружився. Стефан, кивнувши старому, слово в слово передав відповідь дворецького офіцерам.
— Бережіться, — сказав старий. — Селім-бей вирвався, він як голодний вовк нині, а з ним його люди.
— Щиро дякуємо, ефенді! — Котляревський міцно потис легеньку руку старого. — Російський паша не забуде твоєї послуги.
Старий вивів їх на подвір'я, покликав сторожів і наказав відчинити браму.
Пантелій і Денис підвели офіцерам коней.
— Салам алейкум! — вклонився старий.
— Алейкум салам! — відповіли офіцери. Котляревський легко сів на коня і, ледь пригинаючись, проскочив у ворота.
Стрімголов промчали темною вулицею й усі інші. Навальний кінський тупіт розбудив сонні Каушани. Груддя мерзлої землі колотилися в глиняні стіни низьких будиночків. Розсувалися вулички й завулки, десь зліва на пагорку лишилася кузня, заблищали звалені під нею стерті підкови; маленька мечеть погналася за вершниками, але, зразу ж і спинилась та й лишилась за високим муром гіркою вдовицею, закутаною в чорну шаль.
Уже на околиці Котляревський озирнувся, побачив хаотичні купки хаток і на горі — застиглим громаддям ханський палац; відблиск місяця вихопив із мороку одне вікно, потім друге, і знову все погасло. Лише тепер Котляревський відчув п'янку свіжість повітря, простір, висоту неба й м'яке світло далеких зірок, і навіть хмари, що несли сніг і вітер, здавались добріші й жаданіші. Мабуть, такі ж почуття охоплювали нині і його товаришів.
(Продовження на наступній сторінці)