"Коли б так, — подумав штабс-капітан, — та хіба знаєш, що тебе чекає сьогодні, завтра, через годину". Змовчав, сперечатися з Катаржі не час, та й приводу серйозного не було. Звичайно, вони спробують знайти спільну мову з Селім-беєм, для цього вони й приїхали в ці дикі місця; між ними, офіцерами російської армії, повинні бути повна одностайність і вміння триматися за всяких, нехай і небезпечних, обставин. Про це він якраз і хотів сказати бригадирові. Не слід так стискати руки на поводку, ні до чого це, розслабся, посміхнися, ніби й справді ми їдемо в гості до дуже приємних людей, майже друзів. Ну, постарайся! Спробуй! Нахилившись, ніби для того, щоб поправити вуздечку, штабс-капітан сказав:
— Не хмурся! Не думай, що село мертве. Із-за кожного рогу, навіть із-за стін, дивляться, стежать за кожним нашим кроком.
Котляревський говорив тихо, спокійно усміхаючись, розглядаючи вузенькі вулички, брудні подвір'я, збоку подивитись — штабс-капітан веде з другом просту, невимушену розмову про якісь дрібниці, що не мають ніякого, врешті, значення. І Катаржі потроху заспокоївся, рука на поводку ослабла.
"Дивний чоловік цей офіцер-піїта, — думав бригадир. — Як хороше, що командуючий послав саме його. По суті, вони в полоні, а йому хоч би що. Це, мабуть, найкраща міра поведінки в їхньому становищі". Досі Катаржі знав штабс-капітана як дуже делікатну, в міру наполегливу, але все-таки м'яку людину, і гадки не мав, що він має стільки волі, принадної витримки.
Бригадир проймався все більшою повагою до свого колеги і — самому здавалось цікавим — став вірити, що все закінчиться вдало.
Проїхавши в кінець вулички, Селім-бей неголосно покликав когось, і тої ж миті з двору навпроти вибігло двоє молодих ординців. Один схопив коня за вуздечку, другий підставив плечі, і Селім, ставши на них, зійшов на землю, хоч міг би, звичайно, скочити і сам. Потім ці двоє відвели коня під шопу і там заходилися протирати спітнілі його боки пучками сіна.
Селім виявився низькорослим, але ширококостим, з довгими руками. Він підійшов до офіцерів, змахнув нагаєм і сказав, загадково усміхаючись:
— Мій дім — ваш дім. Прошу! — і вказав на двері в мазанці навпроти.
Офіцери, кивнувши на знак вдячності, скочили з коней і, віддавши повіддя ординарцям, попрямували до мазанки услід за Селімом. Спинившись перед дверима, Селім відхилив їх і, усміхаючись тією ж загадковою усмішкою, кивнув: мовляв, заходьте, ступив крок ліворуч, даючи дорогу, як годиться, першим гостям.
Якесь незрозуміле передчуття біди огорнуло, стисло серце. Була мить, коли Котляревський готовий був повернути, не йти до мазанки, а тут, серед двору, почати розмову з Селім-беєм, хай би з ними поруч були і вірні ординарці, й товмач. Але то була одна мить, штабс-капітан зразу ж подумав, що пізно відмовлятись, та, врешті, якщо Селім захоче вчинити якесь зло, то що його спинить і в дворі? Досить йому моргнути бровою — і на приїжджих звідусіль кинуться слуги, нукери, все село. Ні, треба йти, вороття немає, і штабс-капітан, а за ним і бригадир ступили до напівтемної мазанки.
Не встигли отямитись, як, переступивши поріг, тієї ж миті були оточені озброєними ординцями.
Мовчки, незважаючи на протести, вони скрутили офіцерам руки, зв'язали й кинули в куток. Це буджаки зробили хутко й спритно, ніби все життя тільки цим і займались. Офіцери спробували чинити опір, кликали Селім-бея, але ординці, немов німі й глухі, робили своє діло, і коли Катаржі, напружившись, ударив одного із нападників чоботом у живіт, той злісно засопів:
— Лежи, урус! — і замахнувся ятаганом, однак, лише погрозив, уклав його в піхви і, наказавши щось трьом товаришам своїм, вибіг із мазанки.
Офіцери мовчки спостерігали за своєю вартою. Ті стояли на самому вході в мазанку з оголеними ятаганами, недоступні, скам'янілі. Поговори з такими, спробуй — вони, мабуть, і слова по-російському не розуміють.
У житті всього траплялось, було й важко, здавалось інколи, що не переживе біди, яка звалювалась зненацька, але ж чогось подібного у штабс-капітана ніколи ще не було. Стефан попереджував, казав, що Селім розбійник, здатний на все, а вони повірили цьому розбійникові на слово. Насамперед винен він сам, штабс-капітан. Можливо, слід було, як ото бригадир, схопитись за мушкета? Але ж до чого б це призвело? Ні, ні, тоді краще було б не їхати зовсім. Правильно вчинив, спинивши Катаржі, не дав пролитися крові. Але що ж буде зараз? Що все оце означає? Невже Селім-бей посміє не вислухати їх, наважиться на підлий вчинок до офіцерів російської армії, що їхали з мирною місією?
Незабаром до мазанки втягли й Стефана. Двоє кремезних нукерів, які тягли його, важко дихали, а Стефан, з усієї сили пручаючись, лаявся на всіх мовах, які знав, намагався зірвати з себе мотузи, та тільки міцніше зашморгував їх. Опинившись у кутку поруч з Катаржі, Стефан стих. Котляревський зустрівся з ним поглядом:
— Що з Пантюхою і Денисом?
— У повітці... Зв'язані.
— Мовчи, урус! — замахнувся на Котляревського вартовий. Виявляється, татарин дещо розумів по-російському, але занадто мало, щоб порозумітися з ним. Стефан неохоче, крізь зуби, перекладав.
— Слова не можна мовити?
— Для чого? Все одно — секир башка! — посміхнувся вартовий, підбористий, з косим шрамом на обличчі; коли він посміхався, шрам розтягувався, і обличчя ставало ще більш неприємним.
— Так гостей вітаєте? Невже звичай такий завели?.
— Звичай, урус. Усіх гостей, подібних до тебе, ось так вітаємо. Це в нас здавна заведено... Якщо сам не знаєш, то спитав би у свого батька або діда.
Котляревський добре знав звичай ординців: заманити, обідрати до нитки, а потім продати на невільничому ринку. Так було, тягнулось віками, але тепер не буде, ніколи такого не буде, мосьпане. Ой, як хотілося сказати про це ординцеві, спокійно, по-дружньому, щоб він не забивав собі голови таким маячінням. Та не можна про це говорити, навпаки, треба удати, що нічого не зрозумів і лише дивуєшся з негостинності Селім-бея і його нукерів. Штабс-капітан намагався всіляко підтримувати розмову з вартовим — може, що-небудь удасться з'ясувати, в усякому разі, гадав він, мовчання не полегшить їхнього становища.
А Катаржі, приголомшений тим, що сталося, майже нічого не чув, не звертав уваги на розмову штабс-капітана з вартовим. Він нетерпляче ждав появи господаря, Селім-бея, готовий був на все, волів кинути тому в обличчя звинувачення у чорній зраді, на яку здатна лише підла, безсовісна людина, що не варта доброго слова, і нехай затямить собі — розбійник, грабіжник з великої дороги — не сховатись йому, не втекти від каральної руки російського правосуддя! Господар, однак, не поспішав до гостей, очевидно, розміркувавши, що особливо квапитись йому поки що немає потреби.
А штабс-капітан Котляревський тим часом спокійно, як здавалось, і навіть підкреслено по-дружньому розмовляв з вартовим.
— Скільки живу, а не знав, що в такого гостинного народу, як ваш, такий химерний звичай, прямо скажу, негарний.
Котляревський розрахував добре: підлестив татарам і одночасно образив їх.
Один із вартових, наймолодший, що досі не втручався в розмову старшого вартового, раптом заговорив:
— Який ти гість, урус? Ти — гяур, ворог ісламу. Ага так каже, а він знає...
Котляревський уважно глянув на вартового
— Назови ім'я своє, кунак.
— Я Ельяс — нукер Махмуд-бея. Але я, урус, не кунак тобі. Вовк у степу — твій кунак.
— Недобре кажеш, Ельясе, не знаєш мене, а так погано думаєш. Я не ворог ісламу, і товариші мої теж. Твій ефенді — Махмуд-бей — пробач на слові, неправду тобі сказав, але думати погано про нього я не хочу, він, мабуть, помилився, а ти повторив його помилку, хлопче. — Він не помиляється! Він син Агаси-хана! — гордо відповів молодик.
— Молодший син Агаси-хана?— перепитав Котляревський. — Я не помилився?
— Ти не помилився, урус. Але чи не-однаково тобі — хто молодший, а хто старший? Ти ж чув, що він сказав? — кивнув Ельяс на ординця зі шрамом.
— Це про башку? Чув... Тільки я, Ельясе, кращої думки про твого господаря і... його старшого брата Селім-бея. А втім, ти, мабуть, правду сказав: нам уже однаково, хто старший, а хто молодший.
— Отож, поки не пізно, помолись своєму богові, — посміхнувся Ельяс і глянув на ординця з шрамом, що теж посміхався; посмішка зовсім змінювала його обличчя, шрам натягував шкіру на вилицях, і здавалось — вона ось-ось лусне, а очі ординця майже зовсім сховались під навислими бровами.
— Звичайно, — казав далі Котляревський, ігноруючи пораду помолитись, — звичайно, Ельясе, був би твій господар тут, він би, мабуть, теж так повівся, як одного разу повелися з ним самим. Було це, якщо не помиляюсь, десь під Бендерами. Не так уже й давно... Зрештою, він сам знає, що з ним сталося. Як кожна порядна людина, повинен би пам'ятати.
— Мій господар тут, він скоро прийде сюди, і ти, урус, відчуєш на своїй спині, як чинять порядні люди, — відповів Ельяс жорстро. Але у виразі його косуватих очей раптом щось змінилось. Котляревський помітив, як він задумався, немов прислухався до свого власного голосу, щось пригадував, і не міг пригадати, і не вірив собі.
— Коли він тут, то, звичайно, прийде — і ми, мабуть, переконаємось, що правда твоя, хлопче.
Ельяс не відповів, ніби й не чув останніх слів штабс-капітана. Підпираючи плечима одвірок, втупив очі в землю й занімів.
(Продовження на наступній сторінці)