Вершники з'їхали з пагорба й легкою риссю пустили коней, вже не вибираючи дороги. Стефан вів їх до ближнього села, що належало, як він казав, до повіту Орум-бетоглу.
Котляревський, їдучи зразу ж за Стефаном, навмисне випереджаючи Катаржі, почував себе зовсім не захищеним, кожен м'яз був напружений, ніби ось-ось могла просвистіти над самим вухом стріла. Вона могла бути послана вправною рукою нападника з будь-якого боку, і нічим не можна її відвести. Те ж саме, мабуть, відчували й усі інші.
Катаржі їхав з камінним сухим лицем, затверділи щелепи під смаглявою шкірою, а очі, чорні, як вуглини, блищали, ніби його трясла пропасниця. Похмурі обличчя ординарців виказували їхні почуття, але вони не сміли й слова мовити: вони повинні їхати слідом за офіцерами мовчки, покірно виконуючи їх волю, і це, мабуть, пригнічувало.
Позаду маленького загону котилося сонце, то ховаючись у пошерхлій траві, то спливаючи над пагорбом, спокійне, величне, і знову опускалося в очерети.
Низина перетнула дорогу раптом, вершники заострожили коней, щоб проскочити її якомога швидше, і коні, ніби передчуваючи недобре, рвонулися щодуху, лише груддя рудої глини разом з мерзлою травою летіло з-під кованих копит. Та проскочити низину не встигли...
Ординці на низькорослих гривастих конях, ніби прикипілі, застигли в сідлах; вони з'явилися так несподівано, що мимохіть здалося — з-під землі виросли, до того ж усі, як один, і одночасно.
Вони стояли на пагорбі, що бовванів за півсотні саженів попереду, десятків зо два малахаїв маячило й ліворуч.
— Здається, приїхали, — пожартував Котляревський. Стефан, який встиг пройнятися щирою симпатією до штабс-капітана, мимохіть знизав плечима: офіцер жартує, а чи до цього за таких обставин? Ба навіть штабс-капітан, здається, аж зрадів нагоді стрітися віч-на-віч з ординцями, які, щоправда, не зовсім гостинно зустрічали загін росіян.
А бригадир Катаржі, земляк Стефана, повівся зовсім інакше. Загледівши на пагорбі буджаків, з яких хтось випустив по них стрілу, він не стримався, схопився за мушкет, і, напевно б, не уникнути кривавої сутички, що за такого співвідношення сил могла закінчитись трагічно, насамперед для росіян. Але штабс-капітан вчасно попередив бригадира, ворухнув поводом і тихо, але твердо мовив:
— Спокійно...
Сказав — і відчув, як нагло, захолонуло біля самого серця: а що, як Катаржі не послухає і висмикне мушкета? Та той своєчасно опам'ятався, різко опустив руку:
— Не стримався... А ти... ти, штабс-капітане, неначе в гості їдеш.
— А ти думав. Хіба ж ми справді не гості? — Котляревський, ледь підвівшись на стременах, запитавши поглядом дозволу Катаржі, махнув рукою: — Гей, кунаки!
Його, звичайно, почули, однак ніхто не відповів, і голос розтанув у глухій балці, а луна десь на краю урвиська бентежно зойкнула й не повернулась.
— Мовчать, — буркнув Катаржі. — Бодай їх... Гукни ще раз, у тебе добре виходить.
Котляревський повторив звернення і, стоячи на стременах, зняв шапку і помахав нею над головою, даючи цим зрозуміти, що приїхали вони з добрими намірами. Але й цього разу ніхто з ординців не озвався. Тоді, обернувшись до Стефана, штабс-капітан сказав:
— Перекладай: у гості, мовляв, їдемо. Конче говорити, треба. Хто у них за старшого?
Стефан виїхав наперед і, піднявши руку, заговорив так голосно, що навіть коні запряли вухами.
Степ перетнули тіні, смугами лягли на долину, і сонце на мить погасло. Шуміли сторожко-печально очерети. Десь крикнула дика качка.
"У цій пустці все може статись, і допомоги не діждешся, кричи-гукай — даремно; як ото крик дикої качки, так і твій голос, людино, може урватися кожної миті, а очерети шумітимуть і після цього, і сонце світитиме..." — майнуло в свідомості, але Котляревський тут же відігнав цю думку. Навіть найзапекліший ворог повинен спочатку вислухати, а вислухавши, подумає, і це вже перший крок до перемоги...
З пагорба зліва відділився вершник, за ним ще двоє. Перший трохи попереду. Вони наближалися неквапно, за якусь хвилину в загоні розгледіли в передньому — він, певно, був за старшого серед татар — ще не старого, з тонкими вусиками ординця. З-під лисячої шапки злісно косили очі, в руці недбало погойдувався цупкий канчук, збоку — в дорогих піхвах — ятаган. Кроків за тридцять усі троє зупинились, причому разом, в одну мить. Передній окинув поглядом загін:
— Куди їдеш, урус?
— До тебе, кунак, — відповів Катаржі.
— У гості ось приїхали, — сказав штабс-капітан і щиро всміхнувся. Кого завгодно така усмішка могла роззброїти, тільки, мабуть, не цього татарина: жодна риска на його обличчі не ворухнулась.
Стефан перекладав без затримки, слово в слово — швидко й чітко. Ординець спідлоба оглянув офіцерів та їхніх супутників і раптом усміхнувся теж, показавши жовті зуби.
— Не сподівався таких гостей.
— А ми без запрошення, — сказав Катаржі.
— З хлібом-сіллю до тебе, — додав Котляревський. — Та ще дечим, щоб освіжитися з дороги.
Голос перекладача звучав привітно, м'яко. "Правильно, молодець, — про себе відзначив штабс-капітан, — так і треба з ним",
— Гостям ми раді. — Ординець пожвавішав, зачувши, що гості приїхали не з порожніми руками, але тут же очі його хижо блиснули: — У гості їдеш, а мушкет для чого? І ножі?
— Цей? — спитав Котляревський, вказуючи на свого мушкета й короткі ножі за поясами у Солдатів. — Ти мисливець, мабуть? І, думаю, добрий. Ні лисиця, ні вовк не втечуть від твого коня і твоєї стріли.
Татарин слухав, і жорстке обличчя його трохи відтануло.
— І ми не хотіли втрачати нагоди. Тільки ж нам не пощастило, ефенді, нічого дорогою не трапилось.
— Розполохали дичину, шайтан урус, — сказав татарин. — Для чого прийшли в наші степи? Хто вас кликав сюди?
Вилиці на його сухому обличчі випнулися горбами, підозріло оглянув ставну постать штаб-капітана, блимнув на бригадира, ніби оцінюючи, чого ті варті.
— Ти, безперечно, розумна людина, ефенді, пробач, не знаємо твого імені, — сказав Котляревський, навмисне ігноруючи і погляд, і тон ординця. — Чи можна про такі серйозні речі говорити тут, серед степу? Поїдьмо краще до тебе чи твоїх родичів. Там і поговоримо, на твоїй кошмі.
Татарин роздумував не довго, круто повернув коня і як відрубав:
— Їдьмо!
Буджаки вимахнули на дорогу і на повному ходу вишикувались в одну лаву, як це роблять добре знайомі з військовою справою люди; це помітив штабс-капітан, та, мабуть, і бригадир не забарився відзначити бойовий вишкіл ординців, бо зразу ж недвозначно глянув на штабс-капітана. Ординці йшли однією суцільною лавою, здавалось, зіткнуться з льоту, розіб'ються, але нічого цього не сталося — мчали в одному кулаці, всі разом. Та ось закінчилась долина, і вони розсипалися півколом, стиснувши загін Катаржі з обох боків. Тепер їхати треба було тільки вперед, слідом за головною групою.
Їхали мовчки, не зменшуючи темпу. Бігли тіні вздовж дороги, шуміли обабіч очерети, то сизі під вранішнім сонцем, то темні, коли сонце ховалось за хмари.
Минула добра година. Раптом дорога скінчилась, щезла, скінчились і очерети, і перед загоном Катаржі в глухому вибалку виросло невелике татарське село, тихе й безлюдне. Татар, проте, це не збентежило, не зупинило: мабуть, така безлюдність для них — звичайне явище.
Вибравши момент, коли буджаки подались трохи вперед, Стефан порівнявся з Котляревським, якого чомусь вважав за старшого в загоні, і, дивлячись поперед себе, — на штабс-капітана він і оком не повів, — шепнув:
— Ми в руках сина Агаси-хана... Це старший. Я. впізнав його. — І ще тихше: — Грабіжник. Розбійник, яких світ не бачив.
— Зовуть як?
— Селім.
Стефан злегка притримав коня й, відставши, знову поїхав в одному ряді з ординарцями — Пантюхою і Денисом Орестовим.
Котляревський дещо чув про старшого сина Агаси-хана. Селім був найбагатший серед ханських нащадків, давно жив окремо від батька й усі роки ворогував з молодшими братами, нападав на їхні отари, відбивав кращих коней. На нього скаржились ханові й старшини, але батько на це не зважав. Селім був розумний, у наскоках на сусідів йому незмінне таланило, ніхто ж ніколи не міг сказати, що бачив його особисто під час нападів. Батько-хан призначив . Селім-бея начальником одного з великих повітів поблизу самого Ізмаїла, а на випадок смерті батька Селім міг залишитись володарем усієї орди.
Не спадало й на думку, що доведеться зустрітися з ним. Та однаково — нікуди не втечеш, не об'їдеш, рано чи пізно, але довелось би зустрітися і з Селімом. Нехай це буде зараз.
Штабс-капітан стиха передав бригадирові розмову з провідником. Той мовчки вислухав і сказав, що теж чув про Селіма і, якщо пощастить домовитися з ним, з іншими буде набагато легше.
(Продовження на наступній сторінці)