— Хто боїться, — сказав князь Ігор з погордою в голосі, — хай вертається в Київ.
— Не боюся, княже, за себе, тільки за тебе, та правду люблю, а кривду ненавиджу, — відповів сміливо Стемид, — і тому тільки вертаюся з дружиною, а не зо страху.
І відійшов, а князь з невеличким відділом найближчих своїх остався.
Князь Мал скликав найповажніших громадян на раду та каже:
— Що нам діяти, громадяни? Коли вовк унадиться між вівці, то виносить усе стадо, якщо не вб’ють його. Так і цей, коли не вб’ємо його, то всіх нас погубить.
— Нема іншої ради — кажуть мужі деревлянські, — треба позбутися його.
Каже князь Мал:
— Перше пішлемо до нього послів, хай вертається в Київ і нас залишить у супокою. А не послухає, тоді...
— Хай буде й так! — сказали всі.
— Пішли посли:
— Чого йдеш знову? Ти взяв уже свою дань — сказали посли.
Та князь Ігор закричав:
— Я тут князь, не ваш Мал. Він намісник мій і має моїх наказів слухати...
Відійшли посли ні з чим.
— Немає іншої ради, — сказав Мал, — треба вовка вбити.
І виступили зі зброєю проти князя Ігоря.
Раннім ранком оточили іскоростенці двір, що в ньому жив князь Ігор, і зловили князя та судом судили. І присудили: нагнути в лісі два дерева, прив’язати до обох вершків князя та потім пустити дерева, щоб роздерли його.
І так згинув князь Ігор, що слухав лихих дорадників.