Може? Ні, вона певна, що він, як тільки довідається про горе, яке стрінуло її, не гаятиме часу — орлом сизокрилим полине степами вслід за потурнаком, за злющим... Полине, вона певна,— та чи в час довідався?!. Ой ні! Ось вони вже над синім Дунаєм, уже перевезли їх на той бік. А там! Там уже не гнав триклятий потурнак Пшерембський! Велів доставити собі мажу й на мажі повезли її в Царгород..."
Пшерембський аж легше зітхнув, коли найшовся вже по турецькому боці.
"Тепер уже не досягнеш мене, ясний княже! — сміявся він у душі.— Тепер уже я тут пан, а твоя голубка буде в моєму гніздечку. Так, княже, так!"
І звертаючись до княгині Олени, сказав голосно:
— Ну, княгине, тепер уже тобі нема що надіятися на те, що твій князь визволить тебе з моїх рук! Тут уже тобі не козацька земля, а турецька! Треба тобі вже забути свого князика. Тепер я твій князь і пан! Тепер мусиш мене любити, коли хочеш, щоб тобі добре було.
, Затулила лице долонями.
— Ніколи, ніколи! — скрикнула Олена.
— Ніколи? Ну, побачимо! Знай, що в мене є способи присилувати . тебе, ласкава пані, знай це!
— Можеш мене вбити, клятий потурначе, але присилувати не зможеш! — сказала твердо й рішуче княгиня.
Пшерембський заскреготав зубами й ухопив нагайку, та скоро отямився, опустив руку з нагайкою.
— Побачимо! — сказав.— Як будеш вже в мене дома, то там я тебе привчу слухняності. Тут мені ніколи. Не місце й не час на це! Та я думаю, що в тебе є доволі розуму, щоб отямитися. Будеш мати до вибору: або будеш слухняна мені й будеш першою жінкою моєю, а ні, то зроблю тебе найнижчою рабинею своєю.
Княгиня не відповіла нічого. Замовк і Пшерембський. Як приїхали в дім Пшерембського, він покликав стару доглядачку й сказав до неї:
— Слухай, стара! Віддаю тобі під опіку оту молодицю! Дбай, щоб їй добре тут було, та старайся вмовляти її, щоб вона стала прихильна мені, щоб полюбила мене. Ти це вмієш, я знаю!
— О пане ласкавий! Хто в силі тобі опертися! Будь певний, що й вона буде тобі прихильна й серце її буде тільки для тебе битися,— сказала стара й поклонилася низько.
— Поки що не б'ється для мене! Поки що думки її линуть до того, що я її в нього видер. А ти подбай, щоб вивітрила з її голови пам'ять про нього, щоб її серце, як кажеш, билося тільки для мене. Тепер іди й переодягни її в турецький одяг,— сказав.
Стара приступила до княгині Оленки й промовила до неї щось по-турецьки.
— Вона не розуміє по-турецьки,— сказав.— Вона українка. Вибереш їй до прислуги дві невільниці-українки. І їм накажеш, щоб старалися нарозумити її.
Стара взяла за руку княгиню Олену й потягнула її за собою. Княгиня пішла за нею добровільно, щоб тільки не бути біля ненависного Пшерембського.
Стара покликала дві служниці, родом українки, й сказала до них:
— Будете услуговувати цій пані. Вона з вашої країни й віри вашої. Баша любить її, та вона тужить іще за своїм чоловіком на Україні. Говорив баша, що коли ви зможете прихилити її серце для нього, то великі ласки вас ждуть, може, й пустить вас на волю. Тож добре дбайте, щоб вона полюбила башу. Тепер поведете її в купальню та переберете в достойний турецький одяг.
Як почула княгиня, що обидві невільниці заговорили до неї рідною мовою, аж полегшало їй на душі.
Одна з невільниць, Оксана, була родом із Полтавщини, а друга, Катерина, з Волині. Вона стала розпитувати їх про те, як вони в полон попалися, а там і не стямилася, як і своє горе оповіла їм.
Усі три відразу заприязнилися. У нещасті на чужині свої люди скоро заприязнюються.
По купелі прийшла княгиня Оленка до себе, А як переодягли її в чужинецький турецький одяг, як глянула в лискуче дзеркало, то їй аж самій смішно стало. Мов не себе побачила в дзеркалі, а якусь іншу жінку.
Пшерембський кілька днів не показувався їй. Або не мав часу, або зумисне лишив її в спокою.
Радо привітали на Січі князя Богдана Ружинського. Не новачок він був тутечки. Ще юнаком побував він на Січі й тоді вже був кілька разів курінним отаманом та із кошовим князем Дмитром Вишневецьким ходив у походи на татар. Щойно за рік перед геройською смертю козака Байди кинув він Січ, оженився й осів у своїх добрах на Волині.
Багато товаришів застав князь Богданко на Січі. Ба не тільки товаришів, застав і свого побратима Опанаса Покотила.
Цей на вістку, що князь Богданко вернув на Січ, прибіг зараз вітати побратима.
— А, вітай, вітай, Богданку, як ти є, то вже наша Січ-мати наново оживе. А то по смерті Свірговського дуже вже підупало життя на Січі. Та тепер, як ти є, наново зашумить козацтво, загримить козацька слава,— говорив Опанас на радощах.
Зрадів і князь Богданко, що застав свого побратима в живих Привіталися щиро, сердечно, а потім князь Богданко каже:
— Не сам я, Опанасе, прибув на Січ, а з дружиною, зі мною біля сотні завзятців.
— Чув .я, чув,— говорить Опанас,— ти вже й татарських бранців і добичу привіз туди! Славно! Я ж кажу; що з твоїм приходом наново оживе слава Запоріжжя.
Втішно та радісно вітав князя Богданка й кошовий Клим Сокольський, що був родом із сусідньої для Волині Галицької землі, теж давній друг князя Ружинського:
— Уже сама твоя поява на Січі, Богданку, багато значить, та ще ти й товариство привів добірне та добре оружне.
— Це ще не все,— говорив князь Богданко.— За кілька днів прибуде тут мій сотник Шах із ще більшою дружиною та з запасом оружжя, будуть і пушки.
— Славно, славно,— радів кошовий Сокольський,— будем чайки будувати та й у похід рихтувати. Вернуть на Січ часи Байди.
П'ятого дня по приході на Січ князя Богданка Ружинського прибув і його сотник Шах із відділом у 300 людей та з п'ятьма новими пушками.
На Січі закипіло новим життям.
Ні про що тепер там не говорили — тільки про новий похід на бусурмана. Добуде козацтво січове слави, добичі добуде.
А одного ранку з січового майдану понісся голос литаврів. Це сам кошовий на раду скликав.
І лавами сунуло козацтво січове на січовий майдан. Всі цікаві, чого це скликають товариство? Найпевніше, що до походу на бусурманів готуватиметься січове братство.
А там, на майдані, вже вся старшина, отаман кошовий із високою комишиною посередині. Біля нього військовий писар, суддя і осавул.
Сходиться, збігається товариство так, у чому хто був, у чому застав його гук литаврів: цей у кунтуші й при зброї, а цей тільки в сорочці, а той і без сорочки, так, як на сонці вигрівався.
Сходиться, збирається товариство та підковою кругом старшини стає.
І бачить батько кошовий, що вже доволі січового братства насходилося, що вже небагато з січовиків хибує, й дає знак, що говорити хоче.
— Дозвольте, панове товариство, січове лицарство славне, слово до вас держати,— починає кошовий, на три боки товариству січовому кланяючись.
— Говори, говори, батьку кошовий! Просимо, просимо,— загуло козацтво довкруги.
І починає батько кошовий:
— Славне товариство січове, лицарство християнське! На важну раду скликав я вас. По звичаю, що нам діяти, пораду дайте. Більш року вже минає, як ми в похід рушали під проводом Івана Свірговського, бусурманів били, побивали, турецькі залоги в Тулині, Білгороді та в Браїлові в пень рубали. І рік уже минає, як отаман Свірговський лицарською головою наложив. Славне товариство січове, чи ж годиться нам ось тут по куренях на Січі час марнувати, чи ж достойно нашим шаблям і мушкетам та самопалам ржавіти, чи ж не слід нам піти на бусурмана? Багато, багато там християнських невольників стогне, багато хрещеного народу пропадає,— чи ж не годиться нам, воїнству християнському, визволити братів і сестер у Христі з неволі бусурманської. А я маю ще до цього й певні вісті, що татарва готовить на цей рік похід на Україну, щоб там багатої здобичі награбувати, бранців і бранок нових набрати.
І загуло, загриміло товариство січове:
— Треба, треба нам у похід готовитися, в похід рушати! Не годиться нам на Січі байдики збивати, не слід козацьким шаблям і мушкетам ржавіти давати! У похід, у похід, християн із бусурманської неволі визволяти, у похід по славу, по добичу!
Шуміло, гуділо товариство, а як уже трохи вспокоїлося, став знову кошовий отаман говорити:
— Панове товариство, лицарі січові! Тепер треба порішити нам важке питання — кому вести січове лицарство на бусурмана? Чимало між нами є хоробрих лицарів, чимало здатних на отаманів похідних, та, на мою думку, найкраще надається козак Богданко. Яка ваша думка й яка воля ваша, товариство славне?
— Богданко, Богданко хай буде отаманом,— загуло кругом товариство в один голос. Полетіли козацькі шапки вгору.— Богданко, Богданко наш отаман, Богданко хай веде нас у похід!
— Коли так, то й гарно,— каже батько кошовий,— хай Богданко веде вас, товариство січове.
Кинулися за Богданком. Тут був і вже його нема. Знає козак
Богданко січові звичаї. Як тільки почув своє ймення, зараз вийшов із круга та й у свій курінь подався.
Пішов у курінь Богданків побратим Покотило, пішло з ним і інших кілька приятелів Богданкових.
— Ходімо, приведемо Богданка перед братство січове! Увійшли в курінь, а козак Богданко сидить на лаві, мов нічого
не відає, не знає...
— Ходи, брате Богданку,— каже Опанас,— отаманом хоче мати тебе товариство січове...
А козак Богданко буцімто нічого не знає:
(Продовження на наступній сторінці)