їхали степом. Вздовж і вздовж була буйна трава витоптана, а на татарських попасах випасена зовсім. Іздалека вже було видно, як місцями кружляли гурми воронів. Певний знак, що там татари покинули добитого бранця чи бранку, що з виснаження, з безсилля не могли вже йти. І справді, як доїздили до цих місць, то ворони зривалися вгору, а край дороги лежали останки нещасного добитого бранця, що його недоїли ще вовки-сіроманці та чорні ворони.
Із віддалі побачили дим, що курився, мов із димаря. Подалися туди. Приїхали над сам яр. Це з яру, з гущавини нісся дим. Князь послав туди двох людей на розвідки.
Незабаром вернули оба з сивобородим старцем у чернечій рясі. Чернець низько поклонився князеві.
— Хто ти будеш, чернече?
— Я слуга Божий, чернець Мисаїл. За свої й чужі гріхи покутую тут, на відлюдді, вже двадцять кілька літ,— сказав чернець.
— Давно переходили тут татари? — спитав князь у Мисаїла.
— Ні, княже, вчора ранком. Відділ татар був невеликий, та ясир великий гнали.
— Скажи мені, слуго Божий, хто проводив відділом. Чи не проводив цим відділом стрункий, худорлявий мужчина не татарського, ні турецького вигляду й чи не віз він із собою молодої бранки..
— Ні, княже, татарами проводив мурза, татарин із вигляду. Однак такий, як ти описуєш, переїздив туди чотири дні тому й навіть ночував у моїй землянці. Із ним було тільки кількох людей, була з ними й молода гарна пані. Він говорив по-польськи з нею. Вона безнастанно заливалася слізьми.
— Це він, це напевно він,— скрикнув князь,— це потурнак Пшерембський і моя Оленка. Чотири дні тому?
— Так, чотири дні тому. Переночували, а досвіта спішно поїхали дальше. Зачув я дещо з його мови, бо пані не говорила сливе ніщо. Він говорив їй, що він багатир, що він турецький баша та в ласках у самого султана. Говорив, що має великий гарем, але тільки її одну любить. Вона буде панією в його домі, а всі інші його жінки будуть її слугами. Коли вона на це не обзивалася, тільки дальше плакала, він у люті грозив їй, що продасть її в Стамбулі, як буде вперта.
— Це він, він! Пшерембський! Бідна, бідна Оленочка моя! — скричав князь.
А потім говорив уже спокійніше:
— Чотири дні тому їхали туди, кажеш, старче?
— Так, чотири дні тому,— притакнув пустинник.
—т ї гнав падлюка, кажеш, скоро, спішився значить. Та не доженемо ми його. Він уже, напевно, буде по турецькому боці...
— І я так думаю,— сказав чернець.
— Так значить, погоню за ним треба кинути. Я дістану його в руки, визволю Оленку. Та поки що визволимо цих бранців, що татари ведуть їх,— ці не втечуть мені. Вони, певно, недалеко ще!
— Не можуть бути ще далеко, вони тут чуються безпечні й ідуть дуже поволі, бо мажі в них не порожні та й бранці помучені, знесилені.
— Прощавай, чернече! Дякую тобі за вісті, хоч і невеселі. Та все ж вказав ти-мені слід.
— Прощавай, княже, хай тебе Господь провадить. Бачу, скривдив тебе ворог твій, та ти не нарікай, не попадай у розпуку. Багато, багато бранок нещасних карається в татарській і турецькій неволі, не тільки твоя дружина, княже! Така воля Божа! Бог карає народи християнські за гордощі серця й гріхи їх. Але Господь милосердний не забуває про нещасних. Твориться нове воїнство Христове, козацтво низове. Уже тепер страшне воно бусурманам. Та прийде час, що Всевишній дасть їм розумного лицаря, що зробить із них кріпке й непереможне військо,— тоді засвітає кращий день і для нашої мученої землі. І хто знає, може, цей час уже й недалекий. { І глянув чернець князеві в очі:
— Хто знає, княже,— говорив чернець дальше,— чи в цьому не провидіння Боже, що ворог забрав тобі жінку. Ти підеш на Січ і купно з січовим лицарством воюватимеш. І під твоїм проводом стане Січ славна й могутня.
При останніх словах чернець підніс очі до неба, й вид у нього був немов надприродний, і слова вдаряли так могутньо, мов пророцтво.
По хвилі чернець наче отямився з захвату, наче прийшов до себе й говорив уже спокійним, рівним голосом:
— Княже, ти чув! Це не я говорив, це Господь всевидячий вложив ці слова в мої уста. Тебе жде велика слава, княже!
Князь не відповів на це, тільки поклонився пустельникові й-ударив коня острогами, й вихором помчав наперед, а за ним дружина його.
Чернець довго ще стояв і глядів за відділом їздців. Легіт розвівав його сивий довгий волос і бороду, а чернець підніс правицю й тричі зробив у повітрі знак хреста святого в напрямі, куди їхав Вощанко Ружинський із дружиною. .
А він, князь Богданко, гнався вихором, та думи не кидали його: "Втретє чує він, що Бог готовить його на щось більшого. А ось цей старий чернець таки виразно сказав йому, що йому слави на Січі шукати. Може, й справді, зостати йому на Січі, що йому вже добра його. Піде на Січ і враз із січовиками визволить Оленочку, коли така буде Божа воля".
Праворуч від шляху, трохи подалік була висока могила.
— Ану, в кого бистрий зір, хай вийде на могилу та погляне, чи не видно татар,— сказав князь. ,
Молодий хлопець подався зараз на гору й приложив долоні до очей та стежив.
— Е,— сказав по хвилі,— розтаборилися відсіль на півгодини ходу... Горять вогні, видно, варять обід.
— Рушаємо! —; дав наказ князь.— Ударимо несподівано на неприготованих і визволимо бранців.
Рушили. Коли вже були недалеко, князь розділив відділ на дві частини й каже:
— Із двох боків нападемо на них, так збентежимо їх і легше переможемо.
А татари сиділи спокійно, варили обід та ділили між себе здобич й бранців. Коні їх паслися спокійно на боці. Стерегло їх кілька пастухів.
Аж залунало, загриміло з двох боків:
— Слава Богу! Слава!
І заблистіли в сонці шаблі. Татари змішалися, не знали, що це сталося. Відкіля так несподівано ворог? Де-де, а тут зовсім не сподівалися нападу. З двох боків уже б'ють на них. Недовго тривала битва. Більшість татар погинула від шабель, а решту пов'язали.
Бранців пустили на волю. Вони дякували князеві й разом пустилися з поворотом таки зараз.
А князь дав наказ:
— На Січ! Привеземо їм татар-бранців і їх коней та й добичу татарську...
Гей, гнав, гнав Пшерембський із княгинею Оленкою, як виїхав ранком із хатини ченця. Неначе щось говорило йому, що за ним гонить сміливий орел — князь Богданко, щоб у нього відбити свою дружину любу..,
Вже й не вговорює потурнак княгині, не старається прихилити її серце до себе — ніколи йому! Якийсь невідомий жах гонить його.
— Ой, не лишить князь Богданко Ружинський своєї дружини любої йому, ворогові своєму, ка поталу! Не позволить йому на це ні велика любов до дружини коханої, ні честь лицарська. Хтозна, чи він уже не на сліді його. І навіщо було ночувати в цього ченця? Він, напевно, виспіває все князеві Ружинському, шлях навздогін за ним покаже. Князь Богдан Ружинський оборонець віри православної, під знаменом хреста ходить у бій із невірними, християн визволяє. Відоме й славне вже його ймення по всій Україні, хоч і молодий він іще! А він, Пшерембський, невірний, ба, гірше ще для ченця, бо потурнак. А чернець, напевно, пізнав, що він це турок, ні татарин, тільки перевернувся в турка,— напевно! По мові його, як він говорив до княгині Оленки. Тікати, мерщій тікати відсіля, з цеї непевної козацької землі, де з-за кожного кущика чигає на нього, зорить за ним небезпека, смерть! Тікати під певний півмісяць, між стрункі мінарети— між своїх... Між своїх? Чи свої вони йому, турки-мусульмани? , Авжеж, бо ж він прийняв їх віру, став правовірним мусульманином. Ну, не з пересвідчення пішов він туди, покинув батьківську віру, а для користі! Бо що йому віра, хоч християнська, хоч мусульманська! Йому аби добре було, він на всяку віру перейде! Хай собі хто хоче вірить у Бога, в небо — а він вірить в одне — в багатство, в гроші, в почесті! А там, у Стамбулі, добився він їх: і майна, і почестей — він уже баша турецький. Правда, не тільки жадоба почестей і багатств веліла йому кинути батьківську віру, а й ненависть і любов — ненависть до князя Богдана Ружинського й любов до його жінки, до Оленки...
Тепер він здобув це, чого бажав: його люба Оленка в його руках, а двір князя Ружинського спалений. Тепер заживе він, щасливий та вдоволений, у Стамбулі чи де-небудь інде в турецькій державі. Оленка не любить його, ненавидить! Байдуже! Привикне, а ні то силою, буками змусить її, щоб стала прихильна йому й забула свого князя. О, так, він змусить її!
Коли б тільки якнайскоріше з цієї проклятущої козацької землі, де не милують зрадників, де з-за" кожного кущика смерть зазирає в вічі,— коли б тільки якнайскоріше під півмісяць безпечний, під мінарети стрункі, коли б тільки цей сміливець князь Богданко не наздогнав його...
Ось такі думки снували в голові Пшерембського, й він наганяв коней, не жалкував їм нагаїв.
Гнав він щодуху, а за ним страх блідий, а за ним тривога вслід.
А вона, Оленка! Вона нічого вже не думала! Ослаблена, виснажена, знесилена, з заплющеними очима лежала вона на коні, прив'язана посторонками. Часом тільки блиснула в її розпаленій гарячкою голові думка.
"А може, він, її Богдан, ще в час повернув та, може, не гаяв часу й погнався з оружним відділом у погоню за Пшерембським і відіб'є її в ворога.
(Продовження на наступній сторінці)