Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або житиме — здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає!
Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе. рви їх, рви! Щоднини посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на посоромлення імені твойого.
Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?.. Ніколи! Життя і смерть, terrium ncu darur...
Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб дальше від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.
Ні, ні! Тривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо...
Встає. Їздець завважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.
Хто це такий? Кендзеровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретного везе, щось важного.
Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв:
— Милосте ваша!
— Що такого?
— Король Карло, шведи... — Кендзеровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.
— Кажи ж бо раз!
— Шведи... на Україну... увійшли...
— Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими сплітками.
— Ваша милість, це не сплітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіма потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Сурожському повіті у Дрокові в головній своїй кватирі стоїть. Люди звідтам втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть.
Кендзеровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно прийняв. Гетьман завважив це і замахав руками.
— Ще тільки того мені треба. Чорт його несе... А що табор?
— Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю.
— Дурні. Мало то ворогів було на Україні. А старшини?
— Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже.
— Підемо.
— Ваша милосте, — кінь! — і він підставив стрем'я.
— Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам Скрізь Знайдете мене.
— Я гадав, — діло важне.
— Мало то важного на світі.
Кендзеровський замовк.
Гетьман думає. Не треба перебивати йому.
На полеву доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзе ровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порскає, — мабуть, дорогу чує. — "Здоров!"...
Табор гуде.
— Швед у Гетьманщину ввійшов.
— Де старшини? Де гетьман?
— Давайте їх тут!
— Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю.
— Гетьман полки цареві запродав. Жмінку біля себе лишив, як на глум.
— Нас продають!
— До шведа ходім!
— Швед добре платить, москаля побиває.
— Швед лютер, тримаймо з православним царем.
— Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!
— Втікли, лишили нас, продають християнський народ. Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється, — вважливе, надто вважливе. Розуміють тую згірдливу вважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.
— Маєте діло до мене? Мовчать. Руки пускають по собі.
— Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас Не відповідає ніхто.
— Ми? Ні.
Раменами здвигають. Гетьман дальше йде.
— Кашу без сала варять.
— Сало з табору вивозять.
— Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город.
— За горілку, як за ліки, плати.
— Але службу робити треба.
— Маєтки на нашій кривді збивають.
— Нашому братові нігде правди нема — ні в хаті, ні в поході.
— Кидаймо табор!
Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші, побачивши кота.
— Брешете з-поза плота?..
Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.
— Гетьман не втік. Гетьман тугі
— Де?
— Ось, бачиш, до кватири простує. За ним канцелярист коня веде.
— Потривожили нас.
— Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли.
— Я? Брешеш...
До сутичок доходить.
На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.
— Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи?
— Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. "Веди нас, — приказують шведи, — до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні — то смерть" "Поведу, — каже селянин, — як найкоротше знаю".
— І повів?
— Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.
— Та й хитрий Скоропад.
— Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.
— А шведи що?
Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.
— А цар?
— Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви — усе в Стародубщині попалене.
— Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.
— А люди що?
— З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.
— Зрадник?
— Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, — щосильніших. З жінками як звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там.
— Пекло скрізь.
— Але там гірше, як де. Товпа росте.
Гетьман на майдан увійшов. Товпа розступилася, гамір утих. До їздців підступив.
Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки, — чекають.
— Із Стародуба?
— Так, милосте ваша.
— Перед ворогом утекли? — питає різко. Розуміють цей тон. До колін припадають йому.
— Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли.
— Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не жалоби.
— Товариші післали нас, не наша вина. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.
— Яка в Стародубі залога?
— Чотири баталіони й чотириста драгунів.
— Мало вам було? Чому не пристали до них?
— Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід.
— Прочитаю, — але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть!
Рукою показав на канцелярії військові.
Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.
Товпа розходилася.
— Гетьман гнівний.
— Не мине їх кара.
— Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться.
— Не покарають.
— Ні, ні... Але ж гетьман гнівний!
— Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався...
— Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти.
— Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки.
— Правда...
НАРАДА
Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.
Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають.
— Я казав, — кричить Ломиковський, — що треба Карла о протекцію просити. Тепер що? Апостол бере його за руку.
— Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв.
Ломиковський злісно відтручує його від себе.
— Миргородському полковникові ж'арти не в голові. Добре дуріти, коли приступає. Зеленський заспокоює їх:
Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити.
— До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого.
— Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає, — зітхає Ломиковський.
Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.
— Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере.
— Панове, знаєте, яке моє діло.
— Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив.
— Бо це Виговський, а я тільки Орлик. Горленко спльовує.
(Продовження на наступній сторінці)