Почувши згоду вожда, деякі міщанські родини зі своїм небагатим добром висувалися з городу і подавались в напрямі Борзни й Конотопу. Залишалися багатіші, котрим жаль було маєтків, і ті, що не могли кинути городу із-за дрібних дітей, через недугу, або тому, що уряд не пускав. Крамарі і торговці зачинювали крами й магазини і крам ховали в погреби й тайники або зносили на замок, щоб зберегти його на всякий припадок.
Щолиш тепер, коли ворожа армія стала рештуватися і ставати в боєвім порядку, город ніби зрозумів усю вагу моменту. Міщанин чув, що приходить кінець його звичайному життю і що зі спокійного громадянина треба йому перекинутися в боєву людину.
Перехід для всякого важкий і не всякому бажаний і любий.
Московські полки двигнулися з місць і великими чотирикутниками наближалися до Сейму. Тут ставали у фронт, карні, мовчаливі, грізні, наїжені гострими списами й фузіями з крем'яними замками, на котрі застромлено довгі, тригранні штики-багнети.
Не було це давнє московське військо, зложене з людей охочих, з дворян, з боярських дітей та зі служилого народу, котре не вміло поводитися з пальним оружжям і в боях боронилося списами й бердишами, і то тупими, кладучи три й чотири свої голови за одну ворожу.
Петрова армія складалася тепер головно з рекрутського набору, з тих рекрутів, котрих примусово доставляли тяглі двори, а котрих чужі інструктори вимуштрували на заграничний лад, а свої суворі кари привчили до послуху сліпого. (Чимало було тут людей без носів і без ух, чимало плечей, покраяних шпіцрутенами, бо пройшли крізь строй).
Була це армія постійна, а служба в ній досмертна, хто попав у камаші, не сподійся скинути їх скорше, аж станеш неспосібним носити фузію і махати списом. Люди, котрі лишили життя ген за собою, а перед собою бачать тільки смерть, свою або ворожу.
Униз берегом посуваються ті полки, розпадаючись кождий на два баталіони, баталіон на чотири роти, рота на стільки ж плютонів. На чолі полку полковник, за ним його помічник, баталіонами проводять майори, ротами капітани, плютонами капралі. В кождім полку одна рота гранадієрів, високих, сильних, їх пізнати по шкуряних касках і по ручних бомбах, котрими мають кидати в неприятеля.
Головна сила — піхота: каптан із зеленого сукна по коліна, з мідяними гузиками й червоними "обшлагами", на ногах панчохи й черевики з мідяною пряжкою або високі чоботи, на голові низька трикутна шапка. Козацьких частин у Меншикова не видно, але все-таки попадаються і козацькі контуші й круглі мазепинські шапки.
Це ті, що запопадають ласки світлійшого і ведуть його на свою власну резиденцію, зацитькуючи свою совість тим, що гетьман зрадив.
Побачивши рух у царському війську, обложенці висилають пятьох сердюків.
Полки звільняють ходу. Помітний рух офіцерів до кватири команданта, що стоїть у хуторі ген за Сеймом, і від нього до війська.
Частини спиняються, стають. Москалі гадають, що батуринці перестрашилися їх великої сили й посилають своїх людей для переговорів з князем.
Штабс-капітан з кількома капралами підходить до самого Сейму так, що козаки можуть розглянути їх пузаті обличчя, а вони бачать, з яких полків і з яких сотень бунтарі.
В московській армії радість. Облога — річ важка, може й довга, а може й безуспішна, бо шведи за плечима, найкраще було б, коли б мазепинці город здали. Погуляли б царські люди! Батурин багатий, а батуринки гарні, як мальовані.
Два ворожі гуртки, — поміж ними Сейм. Козаки долоні до уст прикладають, кричать, та не те, чого сподівалися москалі:
— Куди йдете, — гукають, — куди? Як силою підете, то пічнемо вас бить.
Руками показують на тих шість гармат, що свої дула витягнули в напрямі царської армії.
— Здавайте город! — летить з правого берега Сейму на лівий. — Не остоятись йому. Дивіть, які наші сили!
— За нами правда і Бог, — відповідають козаки. — Не йдіть!
— Так присилайте до нас двох-трьох чоловіків на розмову, — прохають москалі.
— Не люба нам розмова з вами, не хочемо її, ще раз говоримо, не йдіть, а то будемо бить!
— Гетьте, свинячі рила! — доповідають з валів.
— Чого лізеш, москва? Давно не бачили вас, бісові діти! Вертайте в свої болота, кацапи.
— Пашол вон, пашол!
Штабс-капітан з капралами вертають до армії, переповідають свою розмову з козаками.
Москалі бачать, що це звичайний грець, щоб на якийсь час відтягнути вороже "дійствіє".
Меншиков дає приказ відбудовувати мости, хоче переправлятися через Сейм.
Спускають два здорові човни, вскакує до них 50 гренадієрів і відчалюють від берега.
На замку помітний рух. Обложенці не знають, що робити. Не хочуть перші починати бою. Хто першим стрілить, бере відповідальність на себе.
— Не стріляти, не стріляти! — гукає Кенігзен.
— Чекати приказів! — повторює Чечель, з мурів замку приглядаючися до рухів московської армії.
Вечоріє. Видно ще, як човни з гренадієрами посуваються по хвилях холодного Сейму, поміж кригами як переходять на другий берег, але не стають у боєвім строю, лиш приймаються за роботу коло відбудови моста.
П'ятьох сердюків вертаються до замку, закочують туди також шість гармат, бо невідомо, що ніч, принесе.
На мурах запалюють огні. Золотиться і червоніє вода в Сеймі. Здвоюють варти не лише на замку, але й кругом города, пильнують, щоб ворог не перейшов Сейму і не вдерся з другого боку в Батурин.
Ніч.
Хоч як бистрі козацькі очі, від ворога не встережешся. Суєтяться гренадієри на лівому березі Сейму, недалеко замку, чути луск їх сокир і бердишів, плюскочуть весла. З правого берега човни довозять будівельний матеріал. Направляють міст. До рана може бути готовий. По ньому перейде піхота, перекотяться гармати, кавалерія перепливе вбрід, її небагато, при облозі города вона потрібна хіба для зв'язку і для штафетів та для патруль. Нарано пічнеться облога.
Ніч тривожить людей. Слабне бадьорий настрій, зникає завзяття. Не одного сон морить. Хочеться де-небудь голову приклонити і спати, хоч годину, хоч дві, щоб забути про все, щоб нових сил набрати, а там хай буде, що хоче, — раз мати родила.
Міщани гуртками на майданах стають, перешіптуються.
— Чи не післати нам людей до гетьмана, щоб скорше йшов?
— Гетьман сам знає, у якій ми потребі. Як обіцяв, прийде.
— Але коли?
— Як зможе.
— Та чи зможемо ми витривати. до того часу?
— Хай тим журиться Чечель.
Дивляться в сторону Погрібків. Тамтої ночі десь над Десною луна горіла, як огненний стовп.
Батуринці певні, що це гетьман світляний сигнал їм давав, щоби трималися. Не знали, що це горіла дзвіниця, котру Меншиков облягав.
Дивляться, чи й нині якого сигналу не буде.
Темно... Темно на небі, темно не в одного в душі. Гетьман ніякого знаку про себе не дає.
— Гетьман про нас забув.
— Важніше діло має.
— Забув про свою резиденцію, про своїх вірних людей. Ніч зневірою окутує душі, зимно остуджує запал. Сумно батуринцям стає.
— Диякон, диякон іде! З донькою. Може, він що нового знає
Люблять старого диякона. Коли він на Січі жив, у походах бував, ще й тепер іноді в церкві, ніби за козаків перед фронтом, гукне: — Господу помолімся!
Аж здригнеться народ.
Диякон завзятий чоловік. Відколи гетьман з Батурина поїхав, ніхто не знає, коли він спить. Все на ногах, ходить, заохочує, кріпить. Донька біля нього. Весь Батурин знає її, гарна й відважна. До Мотрі забігає. Тепер вони подруги, все вдвійку.
— Диякон, наш диякон іде!
Диякон батуринців знає, як батько своїх дітей. Здалеку відчуває їх пригноблений настрій.
— Чого ж ви так посоловіли, люди? Ще бою не було, а ви вже ниєте зі страху. Це не по-козацьки. Підождіть, вранці заревуть гармати, веселіше буде. В мене вже тепер долоні сверблять, а вам страх. Чого? Раз мати родила, раз треба вмирать. Коли б лиш чесно, щоб без сорому предстати на страшному суді. Погадайте, скільки душ дивитиметься на нас. "Як ви Батурин боронили?" — спитають. Вважайте, щоб не важко було дати отвіт. Господь не одного гріха простить тому, що чесно вмре. А яка ж чесніша може бути смерть, як не в обороні батьківщини своєї перед антихристовим зазіханням? Антихрист на нас іде, бороніться, діти, не пускайте його!
В батуринців вступає дух. Молодші і в пекло пішли б за ним. Його слово велику силу над ними має. Але в старших все-таки тяжко на душі.
— Великі дуже сили москаль привів.
— У Бога більша сила. Буде, як він дасть. Давид Голіафа побив, тільки віри не тратьте. Знаєте, як казав Христос: коли б ви віри за макове зерно мали, то сказали б горі: рушся — і гора рушилася б з місця. Віра — велика річ!
— Буде, як Господь дасть. Коли б тільки гетьман не забув про свій Батурин.
— Гетьман про нікого не забуває. Знаєте, яка в нього пам'ять.
— Знаємо, лиш чому він нині ніяких знаків не дає?
— Тамтої ночі були світляні сигнали, нині нема.
— Стривайте! — і диякон попровадив їх на церковний майдан. Виліз з городничим і ще з кількома міщанами на дзвіницю і крізь темінь осінньої ночі дивився в напрямі Десни.
— Є знак, є! — гукнув, утішений. Ген, далеко за Десною, ніби червона зоря займалася, блисне на хвилину і згасне, і знов, і знов.
— Гетьман світляні сигнали дає з Дехтярівської дзвіниці, щоб ми города не здавали...
— Тримаймося!
(Продовження на наступній сторінці)