Цей страх рівняє усіх — Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею.
— Ти хто? — питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом. — Хто?
— Я, я, Андрій...
— Все равно Андрій, Микита чи Охрим. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи?
— Кан... це... ля... рис... том.
— Чого покинув службу? На кого її лишив? Пощо приділявся тут, падлєц? Одвічай!
— Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей.
— Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене, Іюда!
Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася.
Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання.
— Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий!
Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев.
— Поруть... — завважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном. — Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більше я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось... — Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: — В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шереметєва, Довгоруких, Апраксіних і других, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іюді, котрий 21 літ був мені вірним, а над гробом, біля домовини зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не мені, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде.
Відсапнувши, виправдував себе:
— Двадцять і один літ вірно служив. Як же не вірити було? На кождий поклик виступав у похід, козаків, скільки треба, давав і не жалував грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловік, європеєць, не азіят, як ви. А який благородний на вид, які вірні очі, — собака!
Хвилювався, насилу здержуючи гнів.
— Треба оповістити новий маніфест... Гетьман Мазепа, забувши страх Божий і зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумівся з ними і з поляками, щоб православні церкви й монастирі в руки ксьондзів і уніатів віддати. Нехай ніхто не вірить його влесливим словам, а старшини хай з'їжджаються у Глухів задля вибору нового гетьмана... Так буде краще. Тепер ми вже знаємо, що гетьман не пропав, а до Карла поїхав, хай його чорт!
В конюшні заспокоїлося. Не чути було лускоту батогів, лиш скавулів хтось, як побитий пес.
Цей знак терпіння заспокоював царя. Йому ставало легше.
— Аз Батурином? — повторив нараз питання. — Що нам з тим Батурином робити?
Присутні несміливо виявляли свої гадки.
Одні були за тим, щоб оставити його своїй судьбі. Якщо Карло з Мазепою перейдуть Десну, не пора облягати Батурин.
Дехто дивувався, що гетьман все-таки немало свого війська в Батурині лишив. Мабуть, не гадає, щоб ми його здобули.
Меншиков був другої думки. Йому не хотілося простити козакам і міщанам тієї наруги, якої вони йому завдали, не впускаючи в город.
— Сам ти, царю, сказав, — почав, — що всяке супротивлення треба негайно й безпощадно карати. Батуринці супротивилися твоїм приказам царським. Ще й насміхалися над нами, над слугами твоїми. Кидали на нас з мурів обидливими словами. Батурин заслужив на сувору кару.
— Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко і основне, щоб камінь на камені не остався! Покарай! Над Батурином повисло грізне рішення Петрове.
НА ЧУЖИХ ВИСЛУГАХ
Дні і ночі минали батуринцям на безнастаннім вижиданню і тривозі. По відправі, яку дали князям Меншикову й Голіцинові, сказали, що їм ні прощення, ні пощади бути не може. Як прийдуть москалі, то треба боротися на смерть і життя, здатися — значигь віддати себе і город на певну загибель.
Про те воня й не гадали. Витривати, поки гетьман зі шведами не прийде на відбій. Менше сміливі й завзяті та слабші характером шукали нагоди, щоб вискочити з цеї нетвердої твердині. Так зробили Ніс і Кандиба, але не всім воно вдалося. Були такі, котрих переловлено. З ними поводилися, як зі зрадниками. Роздратована товпа робила з утікачами коротку розправу. Бо не такий страшний цей ворог, що зверху, як цей, що всередині, повторювали за Чечелем гетьманові слова.
Не тільки козаки, але й міщани соромилися, що лучаться між ними такі нікчемні душі. По кождім такім припадку Батурин довго не міг заспокоїтися. Розказували собі всілякі вістки. Привиджувалися їм москалі. Розвідчики вертали збентежені й переповідали те, що зачули від сусідніх селян про передні сторожі царської армії, які вночі перелетіли крізь їх село. Вісті, зроджені з батька страху і з матері тривоги, котрих годі було справдити. А по кождій з них ціла залога ставала в поготівлю. Чечель обходив брами, а Кенігзен справляв дула нечисленних гармат туди, звідки нібито мав підійти ворог. Чекали годину, дві, а коли ворог не показався, раділи, потішаючися думкою, що, може, він і не прийде, може, вже зі шведами в бою стоїть.
Усіми люблений диякон, що, відправивши службу Божу в своїй церкві, обходив вали й мури, не раз ставав, знімав очі вгору й молився:
— Да отніметься чаша сія от нас!
Аж 31 жовтня вранці варта на замкових мурах дала знак, що ворог надходить.
Заворушився город. Хто почував себе спосібним до бою, біг у замок.
Жінки несли харчі, напитки, старі діди, що вміли осмотрювати, і бабусі-знахорки, що знали зашіптувати рани, й собі шкандибали туди, де могла для них бути робота. Немічні й безсилі молилися в церквах:
— Да отніметься чаша сія.
Невеликий московський відділ наближався.
Вже й голим оком, і не з вежі, а з валів можна було почислити людей і коней. Небагато їх. Мабуть, передня сторожа, а може, знов тільки післанці для переговорів.
Так воно є, бо наперед висунулося трьох драгунів з білою хоругвою.
— Не стріляти! — гукав, оббігаючи мури, Чечель.
— Дожидати знаку! — приказував Кенігзен.
Тишина.
— Князь Дмитро Михайлович Голицин, — завважив хтось.
— Цей самий, що ми вже його раз не впустили.
— Лізе, як свиня в город. А бий же по рилі!
— Не смій стрілять! — гасив цей запал полковник Чечель.
— Чекай знаку! — приказував Кенігзен. Голицин під вали не під'їхав. Післав своїх парламентаріїв.
— Пустіть нас у город! — кричали вони до козаків.
— У город не можемо нікого впустити, гетьман не велів. І не впустимо, ми вже вам раз це казали.
— Лист від його величества царя веземо.
— А щоб ти пропав разом з отсим листом.
— Нехай цар пише до свого батька, чорта хвостатого, а не до нас.
— Ти, небоже, мабуть, адресу поміняв, замість до пекла, до Батурина привіз.
— Та що з ним балакати, москаль! Стріляй! Це всякому зрозуміла мова.
— Не важся — біла хоругов!
— Так що? Закрасім її начервоно.
Командант насилу здержував козаків.
— До кого лист? — питає.
— До сердюцького полковника Чечеля, — відповідає москаль.
— Давай його сюда!
— Кого? Лист чи москаля?
— Лист.
— Не треба нам його листа. Не бажаємо знати, що пише цар. Знаємо, знаємо його зміст: піддайтесь, а помилую вас.
— Не віримо цареві, він не раз слово ломив. Чого стоїш?
Стріляй!
Чечель сердиться.
— Не вам тут приказувати, а мені, на мене гетьман команду здав. Лист треба приняти й прочитати. Так не може бути!
Спустили з валів драбину, під'їхав царський післанець і на кінці списа подав козакам лист, який доручено Чечелеві.
Цар сповіщав команданта города Батурина, що гетьман зрадив царя і Україну, злигавшися зі шведами і з поляками на шкоду робучого народу і на затрату святої православної церкви. Супроти того радив, щоб Чечель впустив у замок один полк царської піхоти, а то для більшої безпеки. Заспокоював батуринців, щоб не боялися шведів, бо скоро він сам, цар, у власній своїй особі до Батурина приїде. Лист був написаний так, нібито цар ніякого сумніву в вірності батуринців і в прихильності Чечеля до себе не має і нібито йому дуже на добрі й на безпеці Батурина залежить.
Чечель, прочитавши письмо, задумався. Неважко було догадатися, що могло воно мати тільки два завдання: або спробувати востаннє переломити вірність батуринських борців для гетьмана і перетягнути їх на свій бік, або прямо піддурити їх, щоб дістати на замок, захопить його в свої руки і тяжко покарати козаків і міщан за їх дотеперішній непослух і за вороже відношення.
І те, і друге було Чечелеві не по душі. Він хотів додержати присяги на вірність гетьманові, але ж і долі Батурина не хотів брати на свою совість.
Тому-то й попрохав Голицинових людей підіждати, а сам скликав своїх старшин і визначних батуринців на раду.
Двічі прочитав їм царське письмо.
— Хитрощі! — крикнув Кенігзен. — Timeo Danaos et dona ferentes [2]. Рішучо противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності мойому регіментареві, на те я офіцер. Офіцерське слово — річ свята.
— Один полк, — завважив Левон Герцик, — для нас не страшний. Нас більше тут.
— Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов.
— Можна розоружити.
— Щоб мати ворога не лиш перед собою, але і всередині? Тоді пильнуй не тільки мурів і валів, але й того полку. Не впускаймо.
(Продовження на наступній сторінці)