Совгирь пішов до своєї хати й виніс звідти тройчатку, нагайку ремінну. Хлопці ніколи не бачили її в руках учителя. Мабуть, Совгирь зробив спеціально для цього випадку. Йому теж хотілося відмітити цей день. А окрім того (тдееба вже правду говорити) Совгирь взагалі багато покладав надій на цей день. Йому здавалося, що отець Григорій, коли побачить як то гарно й скоро закінчив Тарас псалтиру, доконче мусить сказати собі: "О!.. А таки, мабуть, справді добрий із цього Совгиря вчитель, коли в нього такі учні. Нехай він зостається — не буду більше шукати стихарного дяка".
Винесену тройчатку Совгирь вручив Тарасові.
На тобі оцю ластівочку. Ходи кругом столу й дивись. Як тільки хто просипле каші хоч зернинку, бий тройчаткою по спині.
-То-го-го! — чомусь зареготали учні.
— А ви, хлопці, не хапайтесь. Каша крута й сипка. По повній ложці не набирайте, бо розсиплете. А которий з вас дару Божого не пожаліє, той скуштує тройчатки. А ти, Тарасе, пильнуй.
Тарас охоче заволодів цим єгипетським знаряддям стимулювання праці і, потрясаючи нагаєм, підморгував приятелям: начувайтесь, мовляв! Як угрію!..
Совгирь прочитав підходящу до случаю молитву "Ядят убозії і наситятся" і аж тоді тільки ложки полізли до горщика. Полізли повагом, степенйо. Нема гіршого докору на селі, як сказати при їді — і чого ти хапаєшся?
Втім тої статечності стало ненадовго. Темперамент брав верх, і через деякий час хлопці почали викидати всякі штуки. Набивали кашою повні роти, давилися, кашляли, штовхали один одного під руку. Після такого штурхана половина ложки каші, очевидно, просипалася, і тоді зчинявся загальний крик.
— Тройчатки! Тройчатки!
Тарас бігав кругом столу й весело стьобав тройчаткою по спинах. Вдарений реготав, лівою рукою закривав спину, правою набирав іще каші, а мимоходом устигав вибити ложку з рук сусіда. Регіт!.. І діти регочуть, і Совгирь регоче.
От у чиємусь роті цокнув перший шажок. Це був малий Андрійко. Він аж зареготав від щастя, поперхнувся, й кілька зерен каші вилетіло з рота.
— Тройчатки! Тройчатки! — заверещала немилосердна громада. Тарас тричі легенько вдарив Андрійка по плечах. А от Нехведові попався шажок.
Нехвід — це був син багатого чумака. Батько привів його до школи пізненько, коли прийом давно вже скінчився. Привів прямо серед уроку, держачи сина за руку. Хлоп’я в добрім кожушку, зверху набіленім крейдою, в гарних чобітках. Хоч ті чобітки пошиті й без мірки, "на око", але все ж на дитину, а не на її батька.
— Здрастуйте, пане регенцій! Оце привів вам мого сукиного сина. Не хотів, стервячина, довго не хотів до школи йти, але я таки його уговкав. Оце беріть і муштруйте, як хочете. Та добре хворостіть, щоб байдиків не бив, гав не ловив, на вулиці не грався, а щоб учився й вивчився читати у церкві. Оце й різку на нього я приніс, — і клав перед Совгирем різку. Таки справжню різку, але обвинену в добрячий рушник.
— А оце могорич! — і ставив на стіл пляшку, хліб, а на хліб клав дрібочку
солі.
— А як навука піде добре, то я вам, пане регенцій, і кабанчика отого свого перістенького прижену.
Так Нехвід попав до школи.
Вчився поганувато й чванився перед хлопцями. А коли дійшла його черга перший раз лягати під різки, рішуче виступив серед хати і, звертаючися до Совгиря, сказав:
— Дядю! Як тільки будете мене бити, то Їй-Богу скажу батькові, щоб не давали вам перістенького кабанчика!
Совгирь, покосивши голову, дивився на хлопця.
— Так значить мені перістенького не видати?
— Не видати! — рішуче підтверджує Нехвід.
— Ну що ж, — зітхає Совгидь^ Тоді доведеться тобі двійну порцію дати. Ану, хлопці, держіть — я сам йому вліплю.
І вліпив. Нехвід і кричав, і борсався, але дістав свою справно. А вставши зарюманий, натягав штанці й, хлипаючи, говорив:
— Чорта пухлого тепер з’їсте, а не кабанчика! Батькові скажу, що били.
— Скажи, скажи, — байдуже приговорює Совгирь.
Так от цьому Нехведові попався шажок. Жував він міцно, отже як давнув!
— А-а-а! — крикнув і викинув шажок разом із кашею з рота.
Тройчатки! Тройчатки! — загаласали хлопці, а Гончаренко, приятель
Тарасів, підморгнув: надави, мовляв.
Тарас з охотою надавив. Не любив і він цього Нехведа, не любили й хлопці: задавака великий.
Криво глянувши на Тараса, сказав Нехвід:
— Беріть, хто хоче отого шага. Хіба я шага не бачив?
Тут уже вмішався Совгирь:
— Ти, Нехвідку, не гонорися. Ми знаємо, що тобі шаг не в диковинку, ну тільки сьогодня такий день, що... бери й квит.
Нехвід узяв, бурчучи: "У бур’ян укину"... Хлопцям це не подобалося.
— Вже краще старцеві віддай, як у бур’ян кидати.
— Хвастає, що батько багач.
З присутніх, окрім Нехведа, не було, мабуть, ні одного, хто хотів би кидати шажки у бур’ян. Навпаки — всі були задоволені, коли нараз на зубах чувся метал.
Один шажок лежав зверху каші, так що всім було його видно. Але закони споживання були тверді — і ні одна ложка не простягалася за легкою здобиччю.
Кирилко був з усіх найхитріший. Він підбирав-підбирав кашу ложкою коло свого краю, аж стала яма. А потім якось ворухнулася ложка (сама...) і завалилася каша, як ото, бува, глинище підкопане завалюється. Шажок упав прямо в Кирильцеву ложку. Він навіть аж здивувався.
— Ов!.. Дивись ти — само впало...
З кашею упоралися швидко. Були такі, що й про три шажки виудили і тільки малому Сергійцові ні одного не попало. Бо воно бере там по три зернини зверху. Поки була каша в горщику, то воно ще надіялося. Але як ложки почали вже чиркати дно, скривився Сергійко. І плакати сором — і невидержка ж.
Тарас показав Гончаренку очима на Сергія. А Йван хлопець понятливий.
— Сергійну! Дивись яка муха літає!
-Де?
Мале підняло голову, зоставивши ложку в горщику. Гончаренко зручно поклав одного із своїх шажків у ложку малому.
— Де муха?
— Та вже полетіла. Здорова така...
Мале потягло ложку, а там шажок. Личко просвітліло, очі засяли.
— Сазо-ок!.. — протягло зрадуваним голосом та так і завмерло.
Каші кінець. Совгирь командує на молитву. Хлопці встали й прогули гуртом потрібні слова.
— А тепер зав’язуйте Тарасові очі, а горщик ставте на середину хати.
З галасом кинулися хлопці до Тараса. Затягли очі так, мов люшню розтріскану зв’язували. В руки дали палюгу, тричі обкрутили на місці.
Але тут сталося шахрайство. Совгирь, підморгуючи хлопцям, прийняв горщика із середини хати й поставив за піч. Хлопці аж давляться від сміху. Тарас стояв хвилину й пробував орієнтуватися. Надумався, розмахнувся — тарах об піч!
Грім реготу розітнувся по хаті, а в ньому густі хвилі Совгиревого голосочку.
Тарас поправився й з усієї сили луснув по ніжці стола.
Тут уже не регіт, а виття якесь, стогін пішов по хаті. Хлопці тупотіли ногами, качалися по землі. Деякі аж посиніли від реготу.
Третій раз Тарас просто свиснув палюгою в повітрі, замалим не зачепивши хлопців по носах. Совгирь, як хлопчик, скочив до печі, схопив горщика й поставив серед хати. Тарасові розв’язали очі й показували пальцями на горщик.
— Ось же ж він, ось! Він же тут-о й стояв увесь час! А ти гепав об стіл.
І реготали безудержно. І Тарас разом із ними. Совгирь командує.
— Нехай горщик тут постоїть, а ти, Тарасе, жени усіх до води. Хлопці знають уже, що це означає. Один ірже як кінь, другий реве як корова, третє мекає козою. А Тарас розмахує тройчаткою й виганяє усіх надвір чи, властиво, на вулицю.
Галаслива юрба, з якої несуться такі надзвичайні крики, зупиняє увагу кожного.
— Тю!.. Що воно таке? Орда наступає чи що? Куди ти оцю отару женеш, Тарасе?
А Совгирь іде ззаду, високий, дебелий та тільки задоволено посміхається.
"До води" — це лише церемонія, бо хто б там ту воду пив. Удавали, що п’ють, наслідуючи манерою пиття ту животину, якою себе уявляли.
Таким само манером відігнав Тарас стадо назад до школи, але до самої хати ніхто не пішов — усі зосталися надворі. Бо тож зараз змагання — горщика розбивати.
Тарас пішов до школи по горщик, а хлопці почали узброюватися в паліччя.
Совгирь розпорядився поставити горщик далеко, щоб не зразу розбити. Починала малеча. То деяке й до горщика не докине.
Потім старші хлопці почали влучати. Аж свистить у котрого палюга, а горщик, клятий, стоїть, як зачарований.
Бабуся якась ішла, зупинилася. Дядько на ворота сперся, дивиться любовно. Д тут уже страсті розгорілися: наввипередки шпурляють один перед
другим. А горщик мов дражнить — стоїть собі, гемонський, та наче аж сміється.
Закінчилося все несподівано. За плотом сидів дурний Омелько. Це був парубок не в собі ума. Ходив і зиму й літо босий, обідраний, але лиха нікому не робив. Дадуть попоїсти — з’їсть, а не дадуть — не попросить, тільки дивиться жалібно.
Отже він сидів чогось за плотом і придивлявся. Потім щось, очевидно, мелькнуло там у темній його свідомості. Потихеньку витяг колячку з плота, намірився — та як швиргоне! Горщик розлетівся, як дим, мов його й не було ніколи. Омелько зареготав у все горло, й сховався у бур’яні.
(Продовження на наступній сторінці)