— Отаке то бувало, Тарасику, колись. Була дорога, всім була дорога. І кріпакові убогому і отакому, як я нещасливому — усім. А тепер — нема нічого. Ще стоять десь там острови січові, а Січі вже немає, і братів запорожців теж. Пусто на Дніпрі... Пропало, все пропало, Тарасику... О-ой гірко, гірко нам нещасливим!
З того часу не було більших приятелів на селі, як Совгирь і Тарас. В Совгиреві прокинувся поет минувшини української. Він і сам навіть не знав, що вміє так говорити. Чи це якийсь нерозгаданий вплив молодого генія робив із Совгиря поета, чи впливала сама краса сюжету — ну, тільки бесіди на козачі теми зумів розцвітити недійшлий дяк до межі високохудожніх картин. Перші відомості про історію рідного краю дістав Тарас із уст Совгиря в поетичній формі, тому вся минувшина українського народу надовго прикрасилася для Тараса бенгальськими огнями поезії.
Із старої історії Совгирь брав вільні морські походи русів, далекі мандрівки гостей українських. Прихід татарів переривав відомості Совгиря й одразу розпочиналася козаччина.
Тут уже була своя воля. Тут Совгирь вважав себе вправі фантазувати без удержу і герої його мало того, що були неісторичні, але всі до одного були наділені якимись особливими прикметами. То були не герої, а півбоги скоріше. І Павлюк, і Наливайко, і Остряниця, Сулима, Гуня й інші водителі бунтарських військ всі набирали в оповіданнях Совгиря безумної відваги, розуму, сміливості в надзвичайних розмірах, а кінець їх завжди був сугубо-трагічний, для якого теж Совгирь не жалкував фарб.
Мов у зелене яблучко густим напружистим струменем ллються соки з жорсткої гнійної землі — так лилися в душу Тарасову ті слова Совгиря, продиктовані щирою любов’ю до рідного краю. В той час, як Совгиреве браташшя, дяки, думали тільки про книші та парастаси, оцей кирилівський співець знав вищі настрої, знав великі слова і навчив Тараса їх розуміти. І Тарас зрозумів їх скорбність іще тоді, коли його товариші грали в "пацьки" та бігали яблук красти до Семигласа.
XXVIII
А от уже й Спас близько. Скільки пам’ятає себе Тарас — батько ніколи не забудуть сказати:
— Прийшов Спас — держи рукавички про запас.
Мати кажуть, що не можна їсти яблук до Спаса. Особливо тим, у кого діти повмирали.
— Бо на тім світі божа мати буде роздавати усім дітям золоті яблучка. А тим дітям, що їх батько й мати тут наїлися яблук до Спаса — не дає. То всі діти граються золотими яблучками, а ті стоять та плачуть.
Мати з Катрею наготовили зілля святити цілий оберемок. І все таке, ще треба. Васильки — в них дітей купають від жовтянці. Повилки — купають немічн дитя, щоб поздоровшало. Чорнобиль — та мало хіба ще?
— А навіщо маку так багато? — питає Тарас.
— Мак — то велике діло. Як свяченим маком обсипати корову, так ніяка відьма не приступить.
Сусідка, тітка Марія, нагодилася й теж підтверджує:
— Ой, голубочки, що я вам скажу! Як я ще була дівкою, та у нас корова заболіла: замість молока почала кров доїтись. Мати підкурили й обсипали ж ото свяченим маком. Так що ж би ви думали? Пішли мати на другий день до корови удосвіта — а вона вже й захолола. Задушила проклята відьма! Ото за мак розсердилася.
Катря навила вінків із жита та пшениці. Коли вони посвятяться, Катря їх вимолотить дівочою рукою, а тато почне тим зерном озимий посів.
— Бог зародив — Богу й дякуємо за врожай і новий засів почнемо з Богом освяченого зерна.
Сьогорічний Спас був багатий. Навіть у Шевченків меду всі понаїдалися аж під зав’язку, а з воску мати свічу зробила. Дуже помічна свіча з воску свяченого меду.
Коли прийшов початок академічного року чи, висловлюючися простіше, коли не стало вже паші на обмокрілих стернях, а пастушки почали ранками приморожувати собі ноги, поновилися заняття в школі.
Спочатку "прийом" нових учнів. Щодня батьки й матері приводять своїх чад, одягнених "не по буденному", тобто в материних кохтах, батькових шапках і т.д. Все це дике, перелякане, готове щохвилі дременути геть із школи. Батько й мати кланяються кожне яким подарунком.
— Мені великої навуки не треба, — каже який-небудь дядько. — Мені аби вмів молитися по граматці — ото й усе. А за це — мірка проса.
Дають за "навуку" порося, ягня, грошима полтинник. І то все тільки за читання. Письмо й "навука" співу, то щось як "безплатное приложение".
Матері, як закон — кожна розплачеться, віддаючи дитину до школи. Бо то ж, чи до школи чи у салдати, однаково дитина занапащається.
Шкільна кімната наповняються новим, смирним і ще тріпотливим людом. Нові "стимбулки", голосні повторення "Аз, Буки". А оті старші тут же читають часослов, Псалтиру.
Завдяки літнім заняттям із Совгирем Тарас далеко випередив усіх своїх товаришів. В той час, як інші псалтирники могли читати тільки "по своїй" шкільній псалтирі, Тарас почув у собі здібність прочитати усяку книгу.
Це він помітив сам, дома, у неділю. В хаті нікого не було, а на столі лежала розкрита Біблія — батько читали. Шрифт у біблії дуже дрібний, а крім того Тарас прочитав (уголос, звичайно) пів-глави й не догадуючись, що через непричинені двері слухають його батько й мати.
Мати сприйняла ті успіхи якось байдуже, видимо, не знаючи їм ціни, але батько був задоволений. Правда, увійшовши до хати, він не подав виду, що чув синове читання, але коли Тарас вийшов, батько не втерпів і почав хвалити сина:
— Це ж другі хлопці й за три роки не виучуються читати по всякій книжці, а він, бач, уже Біблію чита. Ні, таки з цього хлопця будуть люди. Ех, якби тільки не кріпацтво оце прокляте!
Батько говорив, як звичайно селянин — голосно, на свою чергу не підозріваючи, що через непричинені двері чути в сіни, а там стоїть Тарас.
Ці похвали та ще з уст батька цілком закрутили голову Тарасові. Йому почало здаватися, що він дуже розумний і що йому властиво нічого більше вчитися, бо він усе знає. Він навіть мав сміливість сказати це Совгиреві. Правда, в прихованих формах, але все ж сказав.
Совгирь прийняв це зовсім не так, як сподівався Тарас.
— За такі твої слова варто би тебе вичубити добре. Але я смирю твою гординю інакше.
Пішов до своєї кімнати й виніс звідти дві книги в старинних оправах.
— От!.. Це дві Біблії. І це Біблія, і це Біблія. Коли ти такий мудрий, що все знаєш, прочитай хоч одну з сих книжок.
Тарас розгорнув одну — то була латинська Біблія. Бачив знайомі літери переплутані з незнайомими, але скласти в одну цілість не міг. Розгорнув другу — то була грецька Біблія. Там уже навіть літери не побачив ні одної знайомої.
Тарас почервонів і з винуватою усмішкою вернув книги Совгиреві.
— Ну що? Посрамлен? Ото ж то!
Тарас зітхнув і вже більше не казав ніколи, що все знає. Зате з подвоєною енергією взявся за псалтиру. І так узявся, що скоро вже доскочив до "мал бєх".
XXIX
Закінчення псалтирі — це подія. І в житті Тараса, як певний етап, і в житті Совгиря, бо це був перший його учень, що закінчив псалтиру в кирилівській школі, і нарешті в житті самої школи, бо закінчення псалтири — це ж шкільне свято.
Насамперед — каша. Учень, що кінчає псалтиру, мусить "ставити кашу". Це одвічний звичай. Совгирь поучає:
— Ти ж скажи матері, щоб каша добра була. З маком! З родзинками! А батькові скажи, щоб не жалів грошей та побільше шажків наміняв.
Тарас передав побажання вчителя дома. Мати махнула рукою.
— З родзинками! І таке вигадає! Де б же я їх, тих родзинків узяла?
І зварила кашу хоч і без родзинків, але добру. Батько всипав туди цілу жменю шажків. Трошки вони були старенькі, бо виходили по світі чимало; деякі з них вже й позеленіли від старості, деякі грубенько були покриті якимось слизьким брудом, але то нічого.
Тараса причепурили, мати добряче намастила волосся смальцем — аж чоло блищало. Катря заходилася давати рушника "із своїх", але мати красномовним жестом відхилила дочку. Мовляв — облиш, тобі й самій треба. Витягла рушника, зав’язала в нього горщик, і Тарас із глупою усмішкою на устах, обумовленою незвичайністю його костюма та й обстановки, поніс кашу до школи.
Вже на вулиці відчув особливість сьогоднішнього дня й своєї ролі в ньому. Хто зустрічався — вважав за обов’язок зупинитися..
— Кашу несеш? Значить, псалтиряку вже подужав? Щось ти дуже скоро її одчебучив. Молодець, Тарас, молодець!
А дехто тут же робить іспит:
— А який це буде псалом: "Услишит тя господь в день печалі і защитить та ім’я Бога Іаковля"?
-^Дев’ятнадцятий... — соромливо відповідає Тарас.
Його вп’ять хвалять — і знов йому радісно.
Коли прийшов до школи, всі хлопці вже були в зборі. Науки нема — сидять,
дожидають Тараса.
Прочитали "Отче наш" і, за наукою Совгиря, Тарас почав обходити товаришів та, кланяючися, просити до каші.
Просити довелося недовго. Мов на знак чарівного жезла, нараз у руках всіх школярів появилися ложки, давно приготовлені, обмацані тридцять разів (чи тут?) Перед тим ні один хлопець не витяг зарані ложки. Так само, й сівши до каші, ніхто не починав їсти: закони спільного споживання тверді й вироблені давно.
(Продовження на наступній сторінці)