Але Катерина таки не пішла. Очевидно, вважала, що не до лиця їй людські радість і сміх, боялася внести дисонанс у цю галасливу компанію і своїм зажуреним лицем, і вбранням убогим.
Замість матері пішов Тарас — дуже вже цікаво йому було дивитися, як ото баби співають та танцюють та вигадують усячину. Держався здалеку, бо незручно ж прихвостнем за бабами ходити. Коли баби заходили до хати, Тарас чекав на вулиці.
Старий Журбенко сидить за ворітьми на дубочку. У кожусі, у шапці, в чоботях. Дивиться на Тараса ласкаво.
— А що це ти, хлопче? За бабами ходиш?
Тарасові ніяково. Він червоніє й посміхається отою селянською хлоп’ячою простакуватою усмішкою, яка нічого не говорить.
— Сідай коло мене — вони зараз вийдуть. А чого ти оце вибіг у одній сорочці? Застудишся!
— Мені не холодно.
— А от мені так холодно й у кожусі. Сидю на сонечку праведному, воно й ясно світить, я бачу — людям тепло, а мені холодно. І в добрім кожусі, в чоботях, у шапці смушевій. А колись не то кожуха — й свити доброї не було, і було тепло. Отаке воно, як старе... Нічого не варт.
Тарас слухав, але до його хлоп’ячої свідомості це не доходило. Старість була для нього вигадкою старих людей. Увага вся там, звідкіля доноситься регіт широких бабських розпалаханих горлянок. "Чого вони так сміються?" —думає Тарас і діда не слухає.
Та й дід прислухається до того реготу. Завтра ж, може, яка вискотітиме під канчуком прикажчика, завтра всі вони будуть гнути спини на панщині — так нехай хоч сьогодні посміються веселим сміхом.
— Он ба’ он ба’ витівають. І скажи — у всякого народу своя забава, а всім однаково хочеться бавитись. Он я у Польщі бував. Так там на масляній дівчат купують. Як корів. Так і називається — "корів купувати". Зараз ото переділять корчму на троє: обора, де корівки стоять, середня частина для торгу і третя то ніби стайня. Народу збирається багато, не раз і півсела зійдеться.
— Ідуть парубки зганяти дівчат. А ті ніби не хочуть: і тікають і кричать, а у самих аж жижки горять до того торгу. Бо той, хто купить, той, як водиться, й заміж потім бере.
— Ну, як ото усі зійшлися, вилазить "пан коморник" на бочку, витягає аркуш паперу й починає читати. Тут уже, хто як може. Інший таке вигадає, що рачки всі од сміху лазять. А далі, то вже починається торг.
— Виводять дівку. Пан коморник починає вихваляти, каже, що це найкраща ялівка, що вона варта сто рублів. А люди вигадують що-небудь для сміху. Хлопець, котрий має. щось до тої дівки, купує її за скільки там у нього сила й ідуть обоє до отої "стайні". Там сидять собі, балакають. А торг іде далі.
— Продані коровки сидять із своїми парубками, а яких ніхто не хотів купити — плачуть, бо то ж стидно. Ну, та то рідко буває. Хіба зозла який парубок: "І сам не куплю й другому не дам". Або назло своїй дівці купує яку іншу — та то вже таке парубоцьке діло. Ну, тільки весело це все дуже у них.
Дідусь так гарно оповідає, що Тарасик і за бабів забув. Оглядівся, як вони вже пішли.
Пішов і собі додому. І все чомусь сам собі усміхається. Чомусь йому завжди весело стає, коли чогось нового довідається.
XVI
Настав піст. Батюшка отець Григорій знову вигадав новину: на часах становиться коло врат лицем до народу й читає "Царю небесний", трисвяте й "Отче наш". А на заутрені — "Помилуй мя, Боже" й по дев’ятім часі символ віри.
Дядьки і цю новину сприйняли байдуже.
— Вигадує наш піп ні таке ні сяке.
— Та це нічого, а от суботи, так я того не вхвалив.
Це отець Григорій повів компанію, щоб у суботу, де б ти не був і що б ти не робив, а як бовкне дзвін на церкві до вечерні, так щоб у ту ж мить кидав роботу.
Це вже цілком не прийшлось до смаку мужикам,
" Ну, нехай, як я дома. А як я на полі й зосталося мені доорати може який раз-другий пройти? Так я оце кидай?
— А як далеко їхати? Та я не те що не кину, а й ночі захватю, щоб виорати та не їхати вдруге. Ні, це пустяк діло.
Взагалі якось на всі старання отця Григорія селянство крутило носом. Взять хоч би мисочки. Споконвіку пішло, що у великий піст на обідні по суботах, а хто охочий, то й по п’ятницях, ставлять люди мисочки. Порядок такий: три пісних паляниці, три калачі й три книші. Хто хотів — додавав із своєї щедрості пирогів із капустою або горохляників.
І знов же таки споконвіку зверху на мисчину клалася чехоня або оселедець. Але отець Григорій не любив ні чехоні, ні оселедців і тому запропонував своїм прихожанам замість оселедця класти верху... цукор.
Це вже було трохи занадто. Викликало навіть обурення.
— Отаке ще вигадай!.. Та де ж ми його, в чортового батька, прости мою грішну душу, де ж ми його візьмемо, того сахарю? Він же у нас по городах не росте. І в садках я його не бачив.
— Мабуть, з великих панів наш піп, що йому вже й оселедець смердить.
— А мені так він пахне.
Словом цей номер не пройшов, і населення й далі клало на миски таки оселедці.
Давай тоді отець Григорій просити, щоб коли не цукру, то клали б уже хоч пряники-медівники.
Люди добрі підсміюються.
— Аж плаче бідний піп, так оселедці йому смердять.
— Сказав би спасибі, що хоч таке дають. Бо, як по правилу, так і цього
давать не треба. ___
— Не нами заведено — не нам і перемінять.
— Чого б і не нам? Он Пилипон каже, що всяка дань попу заборонена церковним законом.
Пилипон — це був виходець із якоїсь не то Вологодської, не то Володимирської губернії, розкольник-безпоповець, начотник. Якось приблудився до Кирилівки та тут і застряв. Агітуючи проти попів, він доказував, що всі попівські побори заборонені каноном.
— Третье правило святых: апостол так и говорит, что ежели поп примет что — мед ли, молоко или какой напиток, птицу или мясо зверей — "да будет извержен от священного чину" — во, слышь? А Карфагенский собор это подтвердил в правиле сорок шестом. И шестой вселенский собор подтвердил же — в правилах пятьдесят седьмом и девяносто девятом. А вы, глупые хохлы, носите своим попам чево попало.
Так ото цього Пилипона й згадав дядько Серьога. Вони були сусіди й деяка пилипонська логіка впливала на Серьогу. Але баби одразу йшли в атаку.
— Ти там наслухався свого Пилипона, то й сам скоро пилипоном станеш.
— Його вигнато з села, мабуть, же не за гарні діла. Бач аж сюди, до глупих хахлов придибався.
Вмішувалися дядьки.
— Ми не знаємо, заборонено чи не заборонено, а що носимо попові чортову гибіль, так се правильно. Хоч би оці мисочки сахарні — ну до чого вони?
— А кухлики з медом? Моя ще на першім тижні посту поставила нехай, ка’, стоїть до страшного четверга.
— А на проводи скільки він збере? І паски, і книші скоромні, курка від двора, сало, ковбаси, вареники, крашанки.
— А парастас у церкві?
— А на могилках? На кожній же могилці мисочки з калачами, з курками, крашанками.
— А панахидки?
— Та й так: сидиш на могилці, їси, а піп іде — ну, як його не дати чого-небудь.
Але побалакають-побалакають дядьки, а мисочки як носилися, так і
носяться.
Прийшов красний день Благовіщення. Мати кажуть, що це такий само великий празник, як і Великдень. Каже, що можна навіть скоромне їсти.
— Тільки що не варт на один день паскудитись.
Катря додає:
— Птиця гнізда у цей день не в’є — не то що. А яка й зів’є, то однаково дітей у ньому не виведе.
Катрині думки коло гнізда все. А Микита, вдаючи дорослого, навчає баском:
— Ось ти примічай: яка погода буде на Благовіщення, така буде й на Великдень. Я вже здавна примічаю.
Так ніби він яких півсотні літ живе на світі. Згодом додає глибокодумно:
— От якби дощ пішов, отоді було б добре.
— А чому?
— Бо як на Благовіщення дощ — на жита врожай буде.
Тарасик виходить на вулицю. Зустрічає товариша шкільного Дмитра Смалька. Цей іде дивитися, як дід буде вулики з омшаника витягать.
— Ходім і ти, — закликає Тараса. — Тільки з-за плоту будемо дивитись, бо дід не любить, як йому хтось під рукою стирчить.
Дід виносить вулики, обчищає. Потім щось почав товкти у мисчині.
— Що то він товче? — пошептом питає Тарас.
Благовіщенську проскурку торішню. Розтовче, розбовтає з ситою й підгодовуватиме бджіл.
— Навіщо?
— Щоб добре роїлися й велися.
Тараса дивує таке всезнайство товариша.
-1 як то ти все знаєш?
— Ов! Дід пасічник, а я щоб не знав.
Тарас задумується — скільки ж то є всякого знання на світі!
XVII
А Совгиреві таки не везе з новим батюшкою. Як не старається, а ніяк не може угодити. А тут ще випадок один трапився. Та такий, що хто його знає, як про нього й розповідати.
Як відомо, три останні дні Страсного тижня, а потім і увесь великодній тиждень псалтир зовсім не читається у церкві. Отже, старі дяки використовували це в той спосіб, що закладали псалтир в шинку, аби дістати яку чарчину-другу в найтяжчі часи безпереривного галалакання.
Совгирь із захопленням оповідав, як цей прекрасний звичай старанно зберігся у совгиревому рідному селі.
(Продовження на наступній сторінці)