А люди йдуть до церкви. Задирають голови — що воно там співа спозаранку? А потім: "Ля!... Та то ж наш батюшка].." А я їх благословляю звідти! А я їх благословляю!..
І розкочується широким реготом сам, а слухачі давно вже качаються від сміху.
Новий священник одразу показав, що він того не любить, чин священства ставить високо і сам ніколи його не понизить і — головне — іншому не дозволить. І хоч отець Іван був старший і службою в даній церкві й літами, але якось так одразу вийшло, що він знизився й тон старшинства узяв отець Григорій.
Отець Іван був гуморист і то неабиякий. Кожний крок його відмічався гумором, без того він не міг жити. Навіть у церкві, при богослуженні він дозволяв собі жарти.
От іде миропомазання під великий празник. Отець Іван ставить хрестики на чолі людям. Підходить лисий дядько. Отець Іван набирає на помазок, скільки вміститься, й виліпляє на лисину, шепотком додаючи:
" А тобі ще й лисину намажу...
Дядько блимає очима. Священне міро стікає одним струмочком на потилицю, другим на перенісся. Кругом люди давляться від сміху, а о.Іван як ні в чім не бувало, творить возглас.
Або йде вулицею. У піску бавиться голеньке, зовсім голе хлоп’я. Батюшка зупиняється. Він любить дітей.
— А як тебе звуть, хлопче?
— Іван...
— Іва-ан?.. Ну й я Іван. А ходи, Йване, зі мною.
Бере за руку, веде. І одно це вже смішно. Бо батюшка, нівроку, огрядненький, ряса простора, чоботи великі (щоб мозолів не було)-і рядом щупленька, ледве помітна від землі фігурка голої дитини.
Приходять до крамниці.
— Ну, Йване, дивись: оце пряники, бачиш? Так бери скільки тільки можеш забрати.
Дитя й не бачило зроду стільки ласощів. Запускає рученята у те багатство, набирає повен оберемок. Але воно ж голе, пряники не держаться, падають. Хлоп’я нахилиться за одним — падає другий, нахилиться за тим — падають ще. Регоче батюшка, регоче крамар, регочуть люди — і всім весело.
Ходив завжди о.Іван із палицею кривулькою. От вийде на базар. Баба продає тараню. Торгується, божиться, хреститься — і нараз бачить, що з-за її спини простягається клюка й ціла в’язка тарані, аки птиці небесні, возноситься в повітря.
В крайнім обуренні перекупка забуває усе на світі й з цілим потоком гнівних, завжди готових, спеціальних перекупочних, віками коло яток вироблених виразів обертається, готова вилити ту запашну^квінт-есенцію на голову посягателя.
І нараз бачить широку спину отця Йвана. Батюшка мирно бесідує з якимсь чоловіком, а в’язка тарані так само мирно теліпається високо на клюці.
Люди сміються доокла, перекупка й собі заливається реготом, від якого, мов драглі, трусяться її більше ніж повні перса. Бо воно таки направду смішно. Широченна спина в білій полотняній рясі, над нею бриляка солом’яний із здоровенними крисами, а над брилем похитуються, шурхотять, тараньки.
— Батюшечко!.. Що ж це ви серед біла дня у грабіжку вкинулися?
А батюшка, мов і не чує, спокійно розмовляє з якимось дядьком. Дядько сміється.
— Батюшка... Он до вас женщина щось говорить.
Отець Іван обертається. Але в самім повороті вже є комізм. Бо він обертається швидко, від чого ціла в’язка тарані робить широке розкидаєте коло.
— А-а! Це ти, Явдоха? А чого тобі від мене треба?
* А Явдоха вже від сміху й слова вимовити не може, тільки тиче дебелим пальцем у тараню. Отець Іван здіймає патерицю з плеча, здивовано дивиться на тараню.
— Свят-свят-свят!.. Хто це мені почепив?
І вже навіть віддалеки такої сцени не можна собі уявити з отцем Григорієм. Він бачить у тім пониження сану й образу божу. Взагалі не схвалює панібратства з хлопами.
— Священник єсть священник, а мужик єсть мужик, і кожен з них повинен знати своє місце. Господь усьому на світі й призначив своє місце.
І так в усьому — батюшки цілковита протилежність один одному. Отець Іван повний, кр гювидий, ніс картопелиною — отець Григорій сухий, з довгим лицем і тонким носом. Отець Іван веселий, гостинний, щедрий — отець Григорій стриманий, хазяйновитий, скупий. Отець Іван під веселуруч і анекдота вам якого масного встругне, не викидаючи з пісні слова й чіпаючи всякі матерії, до найвищих включно — отець Григорій удає прибільшену побожність, що іноді непомітно переходить в ханжество.
Отець Іван вірить у Бога, хоч часом його видимо ображає, але знає поезію молитви із сльозами й сердечною скрухою — отець Григорій ніколи не ображає Бога навні, але в душі може не зовсім правильно й вірить, в усякім разі може обдурити. Отець Іван не дуже то піклується про зовнішню показність, престиж сану тощо — отець Григорій дуже. Отець Іван не дбає за любов прихожан, а її має — отець Григорій дуже дбає і... не має.
Служба отця Івана проста, як і сам він — в службі отця Григорія вичури. Он він запровадив, що на обідні після першої єктенії до читання "блаженних", щоб стояло четверо дядьків рядочком серед церкви з великими товстими свічами у руках — і так аж до кінця євангелія.
Бабам подобалося, а мужики поставилися байдуже — ні до чого воно.
Але ні на чім не було так яскраво видно різниці між цими двома пастирями, як у картах. Отець Іван не дуже був охочий до карт, але, коли траплялась картьярська компанія, то й отець Іван, як компанейська людина, не вносив дисонансу. Чи програв чи виграв — був однаково веселий і ні по фізіономії ні з поводження не можна було взнати результатів гри.
Отець Григорій навпаки. Карти любив дуже і ради них частенько їздив до Вільшаної. Коли вигравав — набував гумору, ставав приступнішим; вертаючи додому, сам вискакував з натачанки, весело балакав з домашніми й не зараз лягав спати.
Коли ж траплялося (правда рідко, бо отець Григорій грав обережно) програти — ставав темним, сердитим, скоро збирався додому, сам висісти з брички вже не міг, охкав і стогнав, ішов по хаті, волочачи рясу за собою, зараз же лягав спати, пив малину на ніч і вкривався з головою.
Совгиря чомусь не злюбив одразу. З о.Іваном Совгирь ладив добре: обидва прості, безхитрісні, жартуни — вони добре підходили один до одного. З отцем Григорієм просто не було у Совгиря точок порозуміння, а окрім того, дбаючи за виставність служби, отець Григорій хотів би бачити при собі стихарного дяка, а Совгирь на стихар не мав права.
Совгирь одразу відчув неохоту отця Григорія до себе і, сказати правду, зажурився. Перспектива нового ненагрітого місця знов постала в усій своїй жорстокій неприглядності.
— Думав, що і живот свій могу у цім селі сконьчити, а воно...
— Та чого ти, Совгирю, так зарані сам над собою каркаєш? Хіба тобі новий піп що казав?
— Я такий, що мені говорити багато не треба — я й сам бачу.
Корчемні приятелі похлопували по плечу.
— Не бійсь, Совгирю, — ми не дамо!
— Чи не ви?
— Громада, а не ми. Тебе хто ставив на дячество? Громада. От вона й не дасть тебе побідити.
— Якби ж то...
XV
А час іде. Давно вже минуло Стрітення, коли ото зима з літом стрічаються. І Одокії пройшло і сорок святих. Як у кого є з чого, то печуть на сей день сорок пирогів. Кажуть, що на сей день сорок птах прилітають із-за моря.
А там уже й теплий Олексій і масляна. Тарас хоч і бачив раніше, як баби колодки в’яжуть, але якось мало придивлявся. А тепер довелося побачити зблизька й здивуватися — скільки то радості, веселощів і гумору кинув нарід у цей малий звичай. Крізь тяготу життя, крізь неволю й гніт, мов трава весною, пробивалася безудержна веселість, як спомин колишніх часів, коли нарід міг іще творити обряд і сміятися щиро.
Баби зробили "колодку" з макогона, вкутали в пелюшки, прибрали лентами й ходять по хатах. Співають про бідного "Колодія", що оце в понеділок народився, а в суботу має вже гинути.
Зайшли й до Шевченкової хати. Це вже так — аби хати не минати, бо дівка тут іще несправжня. Зайшли — і зразу наповнили хату співами, танцями, веселими
примовками. Прицілили Катерині колодку, тягнуть у танець.
Та ще ж заговини скоро! Гляди, твоя дівка бігатиме круг хати, та приказуватиме: "Заговіла, батеньку, заговіла — бодай тобі, батеньку, хата згоріла!.."
— Та на заговини ще нічого, а от як прийде Покрова — от коли дівки плачуть та моляться: "Ой свята ж ти Покрівонько! Покрий же ж мені голівоньку! Хоч шматою, хоч ганчіркою, аби не була я дівкою".
— А ви, святі апостоли, коли б уже мені з чоловіком спати на постелі!..
— А ви, святі свята, ой коли б уже я звідци взята!
— А ти, святий Пилип, хоч би до мене який чорт прилип!
— Хоч за вола, аби дома не була!
Одна скаже, а друга прикаже, а третя додасть. У виразах мало соромяться, то ж Катря аж й утекла з хати. Тим більше, що це ж перший рік її вважають уже за справжню дівчину.
Катерина аж повеселішала наче трохи серед бризків того сміху, серед співів і танцю.
— От спасибі, бабочки, що ви й нашої хати не минули. Хоч і у мене й дівка ще задрипана — он ба’, навіть із хати втекла.
Розбісовані баби хотіли й Катерину з собою забрати в дальшу подорож, gt;але Катерина відмовилася, покликаючися на діти.
— А ми що — бездітні чи що? І в нас у кожної діти.
— По четверо та по п’ятеро!
— А святого Колодія, бач, таки празнуємо. Йому ж, бідненькому, тиждень життя на світі.
(Продовження на наступній сторінці)