— Та й не опровадє мене по-люцьки, та й не мут уважє-ти, шо-си ґаздиня йкас була. І могилку мою з ненавистиков оминут, хаміня намечут, аби ми кєжше на тім світі було. Шо не виділи люде від нас добра, — не мемо й ми вид іти. Ой і божечку ж ти мій милосердний, доленько ма гірка!.. Оден з-за мене у вопришки пішов, й другий — страховищем люцьким, головоїдом си зробив... А я сирітков помежи ними, та й сми си не нажила, та й на божий світ не надивувала си, лиш того си прибагла, що сми набідила си та й нагіршила. Дєкуват ті, божечку сєтенький, шо-с не дав ми діти, шо вни того все-го не виділи.
Юріштан рідко бував дома, а коли й приходив, то більше сидів у тій хаті, у "канцелярні". До цеї світлиці мало й навертався. Увійде, стане коло порога, спідлоба очима поведе
і вийде пріч, не сказавши ні слова.
Катерина догорала, як свічечка. Уже тиха стала, не кидалася, не гризлася нічим: її заспокоїла любов людей. Більше над усе боялася людських прокльонів — і от показалося, що їх не буде. Навпаки: всі її люблять, всі її жаліють.
Хата ніколи не спорожнювалася — одні приходили, другі уходили. Побіч страшної фігури мужа якось ніби не помічали маленької істотки, але тепер от всі почули якось, що воно всім рідне, всім любе, і жаль брався і серця, що от має гинути.
І лиш Юр ходив облудом, ніким не любимий, нікому не потрібний. Як глянув спідлоба на людину, — мороз ішов поза шкірою. Скорше спішить чоловік куди вбік, шепочучи: "Пронеси, господоньку, біди..."
А раз пізно вже ввечері ввійшов до хати. Став, як завше, коло порога.
Параска сиділа коло хорої, але, побачивши Юрішка, скочила з місця й випростувалася, як перед паном. Юр мовчав трохи, відтак тихим голосом сказав:
— А йдіть-но, Парасочко, д’свої хаті.
Параска засуєтилася без пуття, мов зловив її хто на поганім учинку. Забула навіть і попрощатися, вибігла. Чоловік із жінков зосталися удвох у хаті...
Мовчки дивився Юріштан на хору, а по лиці його бігали якісь судороги. Щось ломилося в кам’яній цій душі.
Катерина підняла ясні свої великі очі на чоловіка і усміхнулася...
— Іди, Юроньку, д’мені...
...Мов деревина, громом валена, упав Юріштан на коліна перед постелею. Сльози брудним потоком текли по його чорнім, багато днів не митім лиці. Цілував руки, ноги...
— Катериночко ж ти ма, Катериночко, — шош це таке буде?..
— Перестань, Юроньку, перестань, голубе, — ледве чутним голосом говорила Катерина. З великим трудом підіймала руку і гладила мужа по голові. — Не тримаю я зле на тебе у душі... не несу оперед бога... Лиш — не муч люде, Юрчику, най не кленут.
Падав Юр на коліна перед почорнілими образами і клявся, що не буде. Хрестився величезними своїми руками, широко замахуючи їх за плечі, і бив себе в груди, і знов приповзав на колінах до постелі, знов цілував хорій висохлі білі ноги.
— Ой уставай же, уставай, моя газдине солодка! Шо не дам вітерцю на тебе дмухнути, мушці сісти не дам. Шо зре-чу си того пушкарства проклєтого та будемо жити, ґаздувати, єк люде. Та ти будеш порєдок у хаті робити, а я порошину з тебе здуватиму.
— Не встану я, не встану, Юрчику... Лиш му тє просити: поховай мене по-люцьки. Най не жила, — най хуч помру...
Юр божився, що зробить такий похорон, якого ще світ не видів.
— Лиш скажи, жінко люба, коли будеш умирати, най би вже я знав.
— Скоро, Юрчику, скоро, — і відкидалася, знеможена, на подушки.
І яка довга ніч — а ціліську її простояв пушкар на колінах коло хорої. Засипляла на хвильку, знову будилася. Шукала очима Юрішкового лиця, а знайшовши, усміхалася — і цей усміх безкровних уст душу краяв Юрішкові на тисячу шматків.
В грудях хрипіло все дужче й дужче. Єла’1 постогнувати. Спочатку тихо, відтак все дужче, дужче. Очі закочувалися під чоло, на губах виступала кривава піна. А потім витягалася сухими ногами, оскалюючи зуби, і з чорного проваленого рота виривалося хрипіння і йшов важкий сопух.
Хата наповнялася людьми. Тихо шелестіли запаски, постоли по глиняній долівці. Шепотіли.
Хтось уже засвітив свічку і тримав напоготові. Старий Ілак, що, як Харон, супроводив із цього світа усіх умираючих свого села, шамкаючи, почав голосно говорити молитву. Люди захрестилися.
...Хрипіння виривалося з грудей вже безпорядочно, відрубно; перебирала пальцями правої руки швидко-швидко, і здавалося, мов білі павучки які бігають.
Мабуть, хотіла щось говорити, бо мичала. Потім раптом почала глитати, глитати, глитати повітря... видимо, задихалася... судорога перетрясала усім тілом...
— Свічку! Свічку! — крикнула Параска. Вона була ближче всіх.
Тикнули свічку. Конвульсійно стиснулися руки, свіча піднялася до підборіддя і пекла шкіру, але... Катерина вже не чула того...
Одразу загуло в хаті від молитов, заголосили жінки, загупали коліна об долівку. Юріштан вийшов пріч, і не бачили його до самого вечора.
Ге-ге-а! Уже дійсно справив похорон Юріштан свої жінці — на вчудіє! Що було весілєчко пишненьке, а ще пишніший був похорон.
Трьох ксьондзів наймив: свого, довгопільського, устє-ріцького й єсенівського. А на похороні великим дивом люди дивувалися, великим чудом чудувалися!.. Так Юріштан-пуш-кар плакав за свойов жінков, як ще, мабуть, ніхто на світі так не плакав. Кричав, попросту кричав!.. За волосся єк си вхопить, то кіко зачернет волосся руков, тіко й видерет, а сам голосить:
— Ой, устань уже, устань, моя ґаздине люба! Та пчілочки медочку наносили, вино за горов визріло, пшеничку з долів-доліських привезли — а все длі тебе, длі мої ґаздині солодкої. Та устань же, устань, моє сонічко їснесеньке!.. Шо буду тє солодкими булочками годувати та пшеничними калачами. Та шовковими фусточками буду тє вбирати, та десіть пар слуг наймати, аби й не киннула си, аби й не труднула си.
А сусіди злобно шепотіли:
— Ає... Вже нагудував пшеничними булочками — попід боки. Ше мут іще тоті булочки бурлєком і на тім свікі вилазити.
Та Юріштан нічого того не чув. Бив себе в груди, аж у горах дудніло, і кричав несвіцькими голосами:
— Ой, вставай же, вставай, жінко моя тиха!.. Шо наді мною небо дрижит, земня си вгинає, звізди на море падут! Ох, і ніхто ж си не карає так у свікі, їк моя душа си карат отут, оперед твойов трумночков, Катериночко ж ти ма пишна, — і тряс в несамовитості трумною, аж мерла теліпалася.
— Та ци він п’єний, люде мої, ци єк? Ади, то гріх.
— Відкєгніт-ко, сараки, десь го убік, відкєгніт.
Хтось сказав, хтось послухав. Почали відтягати Юра убік, але він як тріпнув си, — полетіли ґазди, мов фоя з дерева.
Підіймалися потім, обтрушуючися, і здвигали плечима: не при своїм, мовляв, розумі чоловік. Най си викричить.
Поволі сунулася процесія селом в урочистій поважності. Тихо колихалася біла, подовгаста труна на плечах дужих ґазд; звучали трембіти в небеса, горіли свічі, голосили жінки, а серед навалу всіх тих звуків, мов труба, гримів дикий голос Юраша:
— Ой, ісходьте си ми, люде, на смутну пораду та радьте, єк мені тото приймати. Шо несут же мою ґаздиню з їсними свічами у дубові трунві, а я сам си лишєю, їк камінь у морі. Ой Катериночко ж ма, устань подиви си, єк я тє ховаю. Ховаю ж я, ховаю свою ґаздиню з трема ксьондзами, на гробі капличку будую, срімний хрестик став’ю, аби йшли люде та й пізнавали, де моя ґаздиня, де моя люба лежит. Та хуч би й кідрову ті трунву зробити, злотом позлотити, сріблом поко-стити, — а вже не встанеш ти зі свого ложа. Та ти ж була ми на пораді, й на розраді, і на любій розмові, а тепер зів’єла, йк у полі чічка. Та йкі верхи великі, а в їх не виджу чере’ свої слези, чере’ свої люкі, керваві.
А гуцулія йшла і дивувалася цьому Юрішковому упокоренню. Хто був май позаді, говорив голосно:
— Ади, пропав тепер гонір Юріщин.
— Та таки так рахувати, шо пропав.
Але знаходилися скептики.
— Ой, не говіркуйте того, ґазди. Най він обітреть ци лиш.
— Ає! ає! Тот іще, хло’, покажет, ци сіль солона.
— Ого! Ше так покажет, що й діти колискові мут памнє-тати.
А коли прийшло вже спускати гріб у могилу, страх було дивитися на Юрішка. Ревів, єк віл недорізаний.
— Го-о-о-ой, Катерино!.. Кажи — з ким же я маю жити! Розступи си ти, сира земле, най у ті потану, аби й сонце праведне на мене не сітило! Смерте ж моя, смерте, зістріт си зо мною, не хочу я бирше на світі тривати.
1 це страшне мужеське голосіння, і дзвони, і безперестанне переразливо-тужне трембітання, і причитування женщин, і похоронні співи священиків, і шум потоку, що коло цмин-таря вливався в Білий Черемош, — все це творило незвичайну, неповториму картину звуків. А доокола великанами стояли гори, заглядаючи з підхмарних вершин до вузенької чорної могилки.
А як на засипанню гевкнули пушкарі з усіх пістолів зразу, як ревнули у відповідь ізвори і скали і луна покотилася в безконечну далечінь, геть-геть — аж до Бергометських верхів, — то аж душу чоловіка трясло. Туск такий душі людської брався, що страх був у тім у всім стояти.
О-гой, пішла слава о тім похороні на цілі гори! А як вернули з цминтаря, роздаровував Юрішко людям, що лиш хто хотів, що лиш кому си вдало.
(Продовження на наступній сторінці)