1 півсела чекало сходу сонця, аби побігти, дізнатися. Оця молодиця жила найближче, отже, цілком природно, що її цікавість була найпекучіша. Але коли увійшла і побачила Катерину — серце їй повернулося.
— Катеринко!.. Шо з вами?..
Поволі, поволі підіймала Катерина голову. Косми сплутаного волосся повисли по обох боках лиця. Несвідомим поглядом обвела хату і... усміхнулася...
І від того усміху ноги задрижали у Параски, і вона почала відступати в перестраху задки до дверей...
Лиш відтак нараз почула прилив раптової енергії і закричала:
— І-і-і, бідочко ж моя кервава! Нещєстєчко моє люте! — і кинулася постіль стелити, хору класти, ватру розгнічувати, окріп гріти...
Коли Юрішкові донесли, що Марусяк вислизнув у нього межи пальці, — шварнув крисанев об землю і, завиваючи, як вовк, топтав її ногами. Аж люди чудувалися.
А як довідався в додаток, що у нього в хаті Марусяк гостив — нараз дивно якось посмирнів і затих. Лице стало темне, рот мов розірвався... Страшно, таки направду страшно було стояти побіч.
"Єк ждепнет, — шо му скажеш? — гадав собі кожний. І від-ступалися пріч. — Дай біді покі’".
Що діялося в душі цеї могутньої людини, — ніхто не знав; і що він удіє тепер, — також ніхто не знав, але всі якось відчували, що буде щось страшне. А може, й не буде. Може, так-таки не буде нічо.
І, може, дійсно обійшлося б якось, коби не Гердлічка. v
Він також уже знав про втечу опришка і чекав, чекав на Юріштана! Ой чекав! Як звір у клітці, бігав по хаті — мало! Мало місця! Вибіг на двір, крутився, як шала вівця поміж смереками. Попадися йому тепер хто під руки — горло перегриз би.
Гердлічиха стала у вікні, груба, солониною проросла, і, позіхаючи, говорила, простягаючи слова:
— Дай спокій... Ну, шо там...
Але Гердлічка так на неї глянув, що вона, перехрестившися, відкинулася назад.
Прибув і Юріштан. Розбитий, зм’яжджений, бігає очима по землі.
— А-а-а!.. Пан отаман!.. Гратуляції, гратуляції, — удавав Гердлічка спокійного, але голос переривався, пальці крючи-лися. 1 нараз підскочив, скрикнув, забризкав слиною, затупотів ногами.
Не ставало слів, не ставало рухів, воздуху не ставало.
— Так ти отаман називаєшся, ригав би пес такими отаманами? Отаман? Шуму наробив! Гори усі підняв! Людей з десяти сел зігнав та по дорогах порозставляв — і то все для того, аби Марусякові в... надути! А Марусяк — ото мені легінь! Ото мені флєкєв! Тобі задок показав, а жінці твоїй передок, сам свиснув — і нема. Шукай тепер!.. Маж тепер солонинов тото сідало, на котрім Марусяк їздив, та й злизуй відтак щонеділі по службі божій. У-у, гуцульська віро проклєта, виві-шєв бих вас усіх на одній смереці.
А Гердлічиха стоїть на порозі, сопе й тягне:
— Та вдар ти його, ради бога. Зірви своє серце.
Але Гердлічка, як не унісся, та все ж іще пам’ятав, що розв’язаного гуцула бити не вільно. Чув, що і так уже перебрав якусь мірку, пора була уже відступати, ховатися за урядову неприступність.
І він випростався, почав надиматися і підійматися на пальці, хоча то все мало йому помагало: витягнувшися скільки було сил, він однаково досягав Юрішкові лиш по ремінь, і то геть з капелюхом, з обцасами.
Відбиваючи такт рукою, різко викрикував:
— Приказую тобі йти гарячим слідом з найбільше витривалими пушкарями. Решта най іде за вами, щоби бути кож-дої хвилі напоготові. Мусиш подогонити Марусяка за всяку ціну і зв’язаного завтра ж привезти його сюда, на мій двір. А інакше — я вже сам буду знати, як з тобою розправитися, — і величним рухом показав Юрішкові на двері.
Пішов Юріштан. Світ в очах мутився, кров до горла підступала, різати когось хотілося.
Впав на своє подвір’я.
Двинув двері ногою так, що аж влипли в стіну. Що було в хаті людей — розтрутив, зірвав зі стіни свій дротяний гарапник, вмотав ліву руку в коси жінці, зволік з постелі і бив...
Не по-людському бив! Кров бризкала на стіни!
Люди тікали пріч з хати. Параска бігла вниз із горба і, мов божевільна, нічого не бачачи перед собою, кричала одно лиш слово: "Уб’єт! Уб’єт! Уб’єт! Уб’єт!.." Десь відірвала на вориню кавалок запаски, але не помітила, бігла, бігла, поки, вискочивши з хати, не заступив чоловік їй дорогу і не перехопив. Тоді заридала дикими риданнями і рвала на собі волосся... Як дитину, підхопив її чоловік на руки і поніс у хату.
Ціле село стовпилося доокола Юрішкової хати величезним, утопленим в гробовім мовчанню товпищем. Зрідка лиш виривався короткий чийсь жіночий голос. І то не словом, а стогнущим звуком якимось.
А Юріштан, передраний, весь у кровавих плямах, ходив, важко дишучи, з комори на двір, і знов у комору, і знов на двір і складав на купу все. Спочатку жіночу уберю: всі оті запаски-дротянки, золотом перетикані, дорогі фустки, спідниці з широкими галунами та позументами, кожухи мудрі, пацьорки, сорочки білі, як сніг, чоботи фарбовані. Відтак почав тягнути начиння до печі і всякі господарські причандали: і корита, і линви, граблі, вила, відтак ліжники, бесаги — словом, все, що надбав за пушкарюван-ня, що купував жінці у Косові, Коломиї ба й в далекім Станіславі.
І ахкали болізним ахканням ґаздині, дивлячися на всі ті багатства, і завмирали душею — що ж воно буде?
А коли нагорнулася вже величезна купа того всього посеред двора, викотив Юрішко скриню. Велика, окована, розмальована такими червоними чічками, от ік кров. Витяг її на самий вершок, поставив догори дном, відтак узяв сокиру і, розмахнувшися щосили, вдарив... Ухнуло порожнє пудло, мов звір ревнув, затріщало, завило, а Юрішко бив, дробив на дрі-боцькі кавалки, яро змахуючи сокиров.
А відтак кресав вогню й запалив усе тото.
Спалахнуло все якось одразу й загуло. Заплакали, заголосили молодиці, мов мерлого з хати виносять, а Юріштан, обгорілий, страшний — під саме небо, здавалося, розмахував величезним колом і бив з циклопічною силою вогонь, розбиваючи усе на порох, аби ліпше горіло. І коли підіймав кіл догори і, причепившися до нього, летіла вверх якась вогнем перейнята шмата, — стадом переляканим шурхалася убік товпа, шелестячи постолами. Ближні сусіди в смертельній тривозі думали о тім, що от варт одній такій шматці перелетіти на хату або на оборіг, — і готове нещістє; але, мов загіпнотизовані, не рухалися з місця, не в силах були відорва-ти очей від цеї дикої, пекельної картини.
А в хаті лежала, забита під лавицю, Катерина. Кров цебеніла у неї горлом, і величенька калюжка її вже набігла коло голови, а не було кому навіть води подати.
XL
Тиждень цілий ганяв Юріштан горами за Марусяком, але не міг спасти на слід: мов у воду впав опришок з удіма своїми леґінями.
Вернувся з порожніми руками д’хаті. Навіть не пішов за-мельдуватися Гердлічці. Пощо? Він і без того ме знати.
Жінки більше не бив, а тільки узяв яку лиш знайшов підра-ну сорочку, пішов у загороду, вивалєв, перебачєйте, у гноївці та й велів тото вболікати Катерині. Сардачину знайшов десь таку стару, що де вже він її й вишукав таку: з самих дєр, прєдівними нитками зшитих. Відтак посадив жінку на стару слиняву кобилу задом наперед, натикав у тарницю кругом мітли потріпані віхті, що стіни ними мажуть, у руки велів узяти кобилячий фіст — і так повіз на храм.
І їхала селом серед святочно вбраних людей, їхала на велике посміховище, а людям хотілося на коліна падати, мовби мадонну на осляті побачили в ризах срібносніжних.
З храму треба було вже нести Катерину: так ослабла, що не годна була на ногах триматися.
Понесли її д’хаті якісь добросердні руки, а Юрішко лишився і ходив, штовхаючися ліктями, поміж людьми, та все чекав — коли ж це плюне йому хто-небудь в лице, коли ж назове його хтось так, як належиться.
Але ніхто не плюнув, ніхто й не назвав. І сам панотець Іоанн Терлецький, як завше, йому, Юрішкові, першому виніс проскурку і благословив. Тримав Юрішко святий хлібець у руці, дивився ксьондзові у вічі — шворкнути хотілося тою проскуркою в пику священнослужителеві й крикнути: "Ти — ксьондз?.."
Більше вже не підіймалася Катерина з постелі. Сильно вибухала кров’ю і видимо гасла. Параска була при ній невідступно, як сестра рідна.
Часом нараз починала недужа метатися на ліжку, мов птиця ранена. І чіпалася гострими схудлими пальцями Па-расчиної руки і стогнала.
— Ой голубочко ж моя, сестричко Парасочко! Ой, не перележати вже мені того, вже знаю... Давить мене, удусило мене, порожньо ми в грудєх. Хаточки, вічної домівочки сподіватися тра...
Параска пробувала розговорити.
— Шо бануєш, Катеринко люба? Ше тебе біг підоймет.
— Ой ні, Парасочко ма солодка, не му вже си підоймати. Ік день, так ніч очі не змружу, на волосину не засну. Ох, і піду ж я, піду у сиру землю гнити, а нема кому за мнов затужити ба й заплакати. Та й не зроб’ют ми трумночки синень-кої-біленької, та й не зложут пишно на лаві, а мут єк кутю-гу ховати. Шо вберет мене чоловік у сорочку у дранкавку, із ніг постоли ізвержет, запасчину йку гнилу очепит, та й з тим мені оперед бога ставати. Ой, бідочко ж ма люта, бідочко ж ма кервава, — і кидалася на постелі з боку на бік, металася, а від того ще більше крові показувалося з горла.
Падькалася Параска, всіма силами хотіла звернути розмову у другий бік, але хора не могла ні о чім іншім і говорити.
(Продовження на наступній сторінці)