А як зіходив над Добушінками млосний місяць, таємний властитель приливів, притягань, як натягнув свої струни і тоскливо задзвенів мелодіями покликів і питань, — гострий неспокій заповзав у душу Марусі. Простягалися стомлені в самоті руки, заломлюючися в гнучке коло, вигинався в солодких хвилях стан, а уста розкривалися, пили холодне повітря, принесене хвилями місяця, пили й не насищалися.
І міцно в таку ніч тулилася Маруся до свого попа, жадібно й гаряче цілувала. Піп сопів, розпалювався, довго возився коло жінки, а потім, відвалившися, засипав у ту ж хвилю і хропів. А Маруся, півголодна, роздражнена, довго лежала, вся в огнях, і хотіла стогнати. Засипляла під ранок неспокійним, жарким сном, до пізнього потім не вставала з ліжка і виходила аж під обід, стомлена, вимучена, з великими синцями під очима.
Запитливим оком поглядала стара їмость то на сина, то на невістку. О. Василь червонівся і потупляв очі в таріль, а Маруся, не розуміючи, як загнана ланя, дивилася великими очима кудись далеко-далеко.
А приходила ніч, знов вставав проклятий мучитель-мі-сяць і, мов злий чарівник, трубив у свій ріг, кличучи до жаж-ди, до польоту, до усолод, і простягав руки, тайну відкрити обіцяючи.
...Сюди... сюди... шепотом-шелестом шуварів на високих полонинах, шумом потоків, свистом вітру в смерекових си-глах обпою, обвію, засиплю цвітами, дзвоненням крапель...
...Тихою вільною вічною казкою я обів’ю твої скроні рожевії, з слів і таємних заклять зачарованих буду сплітати вінки срібноцвітнії, тайни розкрию гірських моїх схованок, зроблю тебе Чорногори царицею!
...І царевич полонинський прийде з топірцем блискучим, свисне, крикне по-леґінськи — гори-доли затріпочуть! З пістолета-двійки стрілить — що аж кінь спряде ушима, і ухопить тя, царице, понесе понад верхами, понад прірвами, лісами, понад тими потоками, що рокочуть вдень і вночі, що манять дівочі очі.
Ге-е-е-ей! Злітайтеся, орли! Викрешіть вогню з скали і тими крильцями із криці для гуцульської цариці! Та запалим ватру, пишну, дивну, чудно гожу, щоби на три світа ясно, щоби красно, дивно щасно!
...Розстелю, постелю, приголублю дорогую... обійму, притулю, до півсмерті зацілую, заспіваю, вколисаю, снами казки спеленаю, місяць в хмари закочу, вітром тихий сон примчу... Спи, моя царице красна... спи, кохана зоре ясна... спи під тихі шепти гір, береже твій сон простір... Спи і сни солодкі сни... спи, моя царице, спи...
...І заснули з нею гори, повились в туман ізвори, ніч притихла, хвилі стали, тіні світла вколисали. Лиш ген-ген, не знать далеко, там, де в синь верхи повиті, тужно, тоскно, мелодійно грає гуцул на трембіті...
Що творилося з нею по тих піснях нечутних, по тих снах неснених, по тих думах недуманих, по тих злобних, жорстоких, безумно-солодких і прекрасних покликах, — не могла би уповісти. І тужила би, тужила, русою косою шию овиваю-чи, і причитувала би над кимось помершим. І шаліла би в танці безумнім, при вогнях, обнажена ціломудрено, жаглива при огнях — і молилася би, на холоднім каменю священного підземелля, в чорних шатах вклякнувши, без світла, без празника.
Тісно... Тісно й душно в нудній плебанії. Нудно зі старою Гафійкою, нудно з одноманітною в любові бабцею. Ішла б і йшла вгору по місяцевій срібній струні, грала би на невиднім і невиданім інструменті і, мов лунатик, вдивившися у місяць, усміхаючися, ходила би з верха на верх, а гуцули ди-вили би ся й чудувалися: "Шо то, варе, най си преч каже, лєшує кичерами?.."
І кінчалося те все рясними безпричинними сльозами. Падала головою в подушку і мочила її, гейби дрібним дощем. А стара їмость не знала вже, на яку й ступити, яким духом дихнути.
— Що тобі, моя ясонько, що тобі, золото? Чим тебе скривджено, чим уражено? Скажи ж мені, рибонько, скажи, донечко моя, втіхо моя, скажи мені, чим тебе рятувати, чого тобі бракує?
Але що могла відповісти Маруся, коли вона й сама не знала. Не знала, чому палять її місячні ночі, чому зове невидимий голос, чому в журкотінню струмка чуються шепоти, а в шумах смерек сопілкові, флоєрні ноти. Що їй бракувало? Нічо. Достаток, свобода, безклопітність, молодий муж, за котрого йшла, не почуваючи відрази; добра, на світі добра свекруха, милі люди, любі верхи, — чого ж їй бракувало, ну, чого?
І, лиха сама на себе, казала, що більше так не буде, що то від безділля, з жиру. Казала собі, що з завтрашнього ж дня почне працювати по господарству і забуде дурні хвилювання. Але безсонна ніч приносила під ранок тяжку, розломлюючу втому, нило молоде тіло, руки не підіймалися навіть учесатися.
Борзо йшла весна цього року: на бистрім коні приїхав свят-лицар Юрій.
Ще Чорногора вся була в снігах, і, піднявшися трохи вище на ґруник, можна було бачити блискучі шапки, і в лице повівав прозоро-зимний вітер, а внизу вже так потепліло, що хоч купайся. І Черемош так борзо очистився, опрозорів, і зелень так буйно й відразу розвилася.
Наближався Великдень.
Клопоти передсвяточні уйняли трохи неспокою Марусі: не було часу. Хоч усе робилося, власне кажучи, само, а проте все ж і на Марусину долю випало чимало праці. А тут іще, мов на біду, навчила Анниця писанки писати, — і Маруся ціла потонула в цій цікавій забаві. Двадцять горнят і мисочок відразу було запаскуджено усякими жовтилами, зелени-лами, красилами, чорнилами; у всіх наймичок кінці носів були пофарбовані, а сама Маруся, випадало, більше була подібна до папуги заморської, як до високоповажаної жони пастира душ. А сидячи над гранею і капаючи туди з незручності воском, вона так наїдалася того незносного чаду, що очі рогом лізли, і довший час не могла прийти до себе та, блимаючи очима, крутилася по хаті, як дурна вівця.
Але зате, як привчилася трохи, дивувала усіх своїми писанками.
— Йой, їке ж то ладне! — вигукували наймички і просили кожна собі наперебій. З радістю віддавала Маруся, і лю
бо їй було знати, що таки й вона щось уміє та ще так добре уміє. Написала ще більше, ще ліпших, положила до кошика і побігла до своєї професорки похвалитися.
Дим’янчучка була задоволена з учениці, дійсно похвалила, а при тій спосібності оповіла цілу історію, звідки пішли писанки на світі. З якимось надзвичайним зацікавленням слухала завше Маруся усякі оті гуцульські оповідання, повір’я й приказки. Розкривали вони перед нею нові світи в туманах невідомості, квітли квіти незнаємі, плелося рожевеє марево. Потім кілька день блудила Маруся в казкових підземеллях, передумувала свої мрії, волічкою1 шовковою їх оплітаючи, позліткою позолочуючи. Фантастично проста різьба народної фантазії знаходила якийсь короткий приступ до її душі і заволодівала нею цілковито. Щось, було в тім і рідне, й невідоме, і солодке, й страшне.
— Та й доти буде світ стоєти, докив люде мут писати писанки та вогні на Юрія палити. За високими ґрунями, за шумливими потоками, дес далеко, не в нашу думу, у безві-стях безвістенних, у темнім ізворі на дванацітьох ланцюгах сидит найстарший ірод — Пекун, прикутий до чорної скали. Сидит — і єк день, так ніч ірвет си з тотих ланцюгів, уриває, ади. Та посилає юдів, ослужалих своїх на землю: "А йдіт ви, юди, йдіт ви, ослужалі мої, довідайте си — ци ше говорє люде до себе, ци ні, ци гнівают си помежи собов, ци ні, чи шє-нуют дєдя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют із собов, ци сусід на сусіда не закладає. А ци пишут ше писанки та ци вогні пале на Юрія?"
І долітають юди тоті, переглєдают, а єк назад приходе — вповістуют: "Ой біда, біда! Сповідают ци ше люде і мирно межи собов жиют. Та й дєдя-неню шєнуют, та й брати з се-
ЗО
страми мирно межи собов жиют, і сусід на сусіда не закладам А писанки пишут іще люде, й писанчєрі ходє, й коку-царі, та колєдники. Та й вогні на Юрія ше пале".
Та й тогди Пекун тот плаче гірко, говорючи: "Ой, не скоро, варе, ше цес світ ізгине!" — та й зелізє тогди на си поту-жат. А єк гнівают си помежи собов люде та си и сварут, ба то-то, ба сесе — тогди май легше стає Іродові у ланцах, смієт си тогди. А от ік не станут люде писанок писати та на Юрія класти вогнів, — ізгибне світ цес і памнєті по цім си не лишит!
Щось передчувала народна душа, що прийде чєс — і не мут уже більше писанок писати: у Косові на фабриці їх нароблять. А відтак мине потреба і в писанках самих, і в тім, що викликало їх писання. Згинуть повір’я й віра з ними, не стане гуцулів з їх оповіданнями, ношею й культурою минулих віків. "Згибне цес світ — і Пекун розкуєт си!"
Але настане інший світ, на Пекуна нові ковачі скують нове залізе: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлінєм щеплене!
V
От і Великдень!
Минула "бечкова неділя". Нахльостували гуцулки свою їмостечку по плечьох прутєм, приговорюючи шепеляво, як до дитини: "Не я б’ю, бечка б’єт. Віннині за тиждень Великдень".
А леґіні з дівками так хльоскалися попід церквою, що кожухи тріскали. Не одна та й не один пішли д’хаті з доброю смугою через лице.
Минула й живна середа. Кокуцарі бігали з галасом та реготом селом, ставали вряд під хатами й кричали щодуху:
Грійте діда, — дайте хліба!
Грійте діда, — дайте хліба!
Грійте діда, — дайте хліба!
Аби вам овечки!
Аби вам єгнички!
Аби вам телички!
А ґазди виносили кокуци та обдаровували дітву, а дівчаткам давали до того ще й сіль лизати, приговорюючи:
— Лижіт-ко, лижіт, дівочки! Може би так бог дав, аби нарік мої овечки чинили єгнички.
(Продовження на наступній сторінці)