— От ік у воко, бігме.
— Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собі, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, ґазди? А не взєв-сми відтив ні віхтя сіна!
— о?
— Кобих так здоров! Шо брав звідтив двоє сін, а то — ні віхтя.
Митро слухав те ніби рівнодушно, але зморшки весело фали у нього на лиці. Помовчавши кілько слід, зачинав:
— Ну то тепер іскажу вам, ґазди мої славні, шо й весна буде файна, і сапанє, і по сапаню, і єк колопні брати Не сійте, люде, лену, бо лен дощ полюбляє, а зорі так приповідають, що ладне буде верем’є увес чєс і на трави добре. На Юрія й віл си напасет, не то вівця ци там баран.
— Ой га! А я сіно перетримав. Так було в думці, що навесні багачам дорого му продавати.
Гуцули сміялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нічого — ні сіна, ні маржини. А от ішов. Ішов слухати при-повістей Митрових, хоч йому було цілковито однаково — "ци верем’є буде, ци сльота".
Весна, весна! Приходить!..
Маруся літала по проталих стежечках, весело поплюскую-чи гарними своїми чобітками. Зупиниться на хвильку, набере повні груди гірського чарівного повітря — і мов крила від того виростають! Летіла б до сонця, до вершків гір, до хмар.. 1 серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цілком теплі дні, зійде сніг з усіх зашкалубин і можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там і заспівати.
— Як же ж то гарно, як же ж то мило! — і цілувала дітей, дівчат, весь світ готова би цілувати.
Іде весна! Мати Велика!
От уже скоро-скоро приїде на білім коні свят-лицар Юрій, і люди вітатимуть його. То ще давно-давно, в сивій давнині, урочисто почали обходити цей празник оновлення тіла, праз-ник потомства, празник будучого. Довгою зимою під шкірами сховане тіло відбувало обов’язки, було рабом; тепер — увільняється і буде святкувати. На зиму припадають всі ті моління, клячання, пристосовання душі; весна — празник тіла. Воно велить, воно веде, воно творить.
І все чекає великого Юрія. Як молода дотримує честі до вінця, так все доокола, вся природа чекала приїзду кінного лицаря. І їде він, пишний та годний царевич, в блискучім лудіню сяйливім і здалеку ще кричить: "Мечи ключі, брате Миколо, бо відіб’ю!.."
І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустріч Юрію ключі від світа, а сам тікає у запічок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.
А пишний Юр їде, коником виграває, гострим списом ле-ди пробиває, з гір зиму стручує, просікає копитами стежки-доріжки по убочах. Стрепенуться сонні смереки, киваючи Юрієві назустріч, на привітане, напружиться бучина, березина соком наллється. Широко зітхнуть гори, Черемош запіниться, вийде сонце і довше постоїть над землею. їде! їде Юрій! Ліси косичить, земля правиться, хором могутнім несеться клич:
— Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключі, поверх моря йдучи!..
Частіше зупиняються леґіні з дівками коло перелазів, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягає:
Ой напий си, бідашечко,
До мене горівки, —
Ти не маєш чоловіка,
Я не маю жінки!
А з-за хати, десь з-під оборога, задирикувато відкликається дівочий голос:
Ци я тобі не казала,
Не казали й люде,
Шо з нашого ба й коханя Та нічо не буде?
А легінь лиш усміхнеться собі в усок та йде далі, в сопілоньку вифівкуючи, теплого вечора, темної ніченьки дожидаючи...
От і Юрій!.. Сонця Великого празник предвічний!
З незнаних країв, з-понад мір’я невідомого принесли гуцули честь цьому празникові і, як грань темної ночі, бережуть із покоління в покоління. Повмирали старі боги, нові народилися, — а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому — як зможет ци у силу сонічко добре і днинка продовжит ци май-май — востра кров приливає гуцулові до тіла, і святкують сини природи спільне свято з матір’ю посполу. Зиму — перебувають, літом — набувают ци. Юрій літечкові відчиняє ворота — тож чолом Юрієві!
І маржинка святкує. Весь добуток гуцула в маржині. Без неї гуцул ніщо, а нею — все. Заможність рахується на голови скота або на сіна. Про ґазду кажуть, що він "у двадцятеро сін стоїт" — і це вже повна міра заможності. Зустрівшися, гуцул, по привітанню, питає: "Єк маржинка?" Жебрак простибіг проговорює: "За ваше здоров’є та й за маржинчи-не здоров’є". Півзими жиє відлюдно гуцул у зимарці — бо так на маржину ліпше; півліта жиє відлюдно гуцул у полонині — бо так на маржину ліпше. Тисяча приміт, тисяча за-говорів, чарів, примівок — все то для маржини, ради неї. Як хто хоче допечи кому, то заклинає на маржину; як хто хоче приємність кому сказати — бажає добра маржині: "Аби кож-да вам чинила по двоє, корови та вівці велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си..."
І Юрій, цей поворотний, приворотний празник — весь у ворожінню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечір, коли пеклося й варилося до святої вечері дванадцять страв, брала ґаздиня з усіх мисок по ложці, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрія. Ще на благовіщення ходила ґаздиня до мурашковини і клала туди сіль, булки кавальчик, а відтак свої бовтиці, пацьорки, чепраги і присипала тото все землею аж до Юрія.
А в Юрійове надвечір’є, лиш запало так май трішки у ніч, гори в сутінь повилися, долини поглибшали і Черемош почорнів — дивний малюнок забачила Маруся.
Саме всі в плебанії сіли вечеряти. О. Василь оповідав щось нудне й нецікаве, як нараз Маруся, несподівано глянувши у вікно, закричала:
— Пожежа десь! Горить!
І так переразливо скрикнула, що всі посхоплювалися з місця. Підбігли до вікна.
Дійсно — по тім боці Черемоша, у Задурєків, горіло. Пишне зарево червоно-золотим півколом здіймалося угору і кидало криком у темні небеса.
— Пху, як же ти мене налякала, — говорила стара їмость. — Та яка ж то пожежа? То Юрія завтра.
— То що?
— Та палять гуцули ватри глогові — від того маржині, кажуть, добре.
Тим часом коло другої оселі запалало ще більше огнище; далі коло третьої, четвертої, — і скоро всі гори, кілько було їх доокола, засіялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.
— Як у казці... — прошепотіла Маруся.
Коло вогнів ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер — і тоді доокола бризкали затушовані снопи. В Черемоші дрижали й ломилися золоті мечі.
— Як то красиво!.. Я побіжу, — і Маруся скочила з місця.
— Але куди ти? Чи не здуріла часом? Таже ніч надворі.
— Ну, то що як ніч?
— Ще зачепить хто по дорозі.
— Кого? Мене? — і в голосі Марусі було стільки здивування, що о. Василь махнув рукою.
— Нехай біжить. Се ж уперше вона бачить Юрія у гуцулів, — вступалася стара їмость.
— Я теж у перший раз буду святкувати Юрія у гуцулів, одначе мене анітрішки не кортить бічи кудись стрімголов. Навпаки: се треба поборювати, і я буду старатися всіма силами скасувати сі поганські звичаї. Бо то поганство.
Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок старої їмості на плечі, вже бігла царин-кою коло церкви до найближчої своєї сусідки і найліпшої приятельки — Анниці Дим’янчучки.
У Дим’янчуків саме запалювали ватру. Штефан приніс да-вини з-під маржини, підкладав під гліг, а жінка тримала скіпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:
— Ой їмостечку, біг би вас укрив від усєкої прички! Ану-ко підкладайте цесу ватру своєв ручков: маєте руку шєсливу, та й через вас біг нам маржинки, ади, примножит.
Штефан, присівши, кивав привітливо головою. Маруся взяла з рук Анниці скіпку з вогнем.
— Де маю класти?
— Утсуда та утсуда, їмостечку, — з чотирьох усіх боків. Казав бих "синку", та не вільно, — і Штефан підймав топорищем гліг.
З якимось священним трепетом підкладала Маруся вогонь. Таїнство обряду захоплювало.
Суха трава спалахнула. Затріщали, закрутилися на вогні дрібонькі галузочки, закурився дим. Штефан з Анницею шепотіли:
— Аби тілько було маржини, кілько має бути попелу з цє-го курища... аби жєдні уроки маржинки нашої не ловили си, єк сего глогу нічого си не ловит...
І їх голоси спліталися з димом, іскрами приоздоблювали-ся і летіли високо-високо, в чорне небо, до старого гуцулсь-кого бога. Марусю обхоплювала урочистість хвилі, солодка близькість до таємного ритуалу; здавалося, що може вірити і вірить, як ці гуцули.
Ватра палала, розкидаючи фантастично вирізаними плямами доокола, щохвилі їх міняючи, творячи нові. Хлопчик-пастушок зіп’явся на воринє і з якоюсь не то радістю півсві-домою, не то острахом дивився, застигши очима, в саму глибінь таємної, чарівної ватри. З переляком, осадивши глибоко в толуб голови, дивилася на вогонь маржина і не вимахувала хвостами. А серед тої всеї незвичної обстанови тонесенька, гей гаджучка, чомусь радісна, чомусь усміхнена стояла молода їмость. І мінилася лицем в цілуючих, червоно-золотих смугах. Скакала би через цей вогонь, співала би, жертву би приносила!
Штефан відійшов трохи і уважно стежив — в який бік більше хилиться дим з курища. Стовп віявся в усі боки, але так, здавалося, що навертає от ік би бирше на Волощину. Кємував собі з того Штефан, що на тамтім боці, за ріков, тра пробувати.
(Продовження на наступній сторінці)