Центром тої всієї ненависті нараз став Марусяк, і можна було думати, що на нім все окошиться. Але він був такий напружений, так чекав, коли ж се зачепить його котрий хоч краєчком слова, що його попросту оминали, як скаженого пса. Навіть Юрчик не чіпав Марусяка, лиш їхав собі ззаду та підсвистував. Він менше всіх відчував незадоволення з приводу невдатної експедиції.
І їхали майже цілу ніч. Не можучи зачепити Марусяка, лаяли товариша, весь світ, бога. А як Марусяк від’їхав далеко вперед, замовкли й їхали в злобнім мовчанню.
А прибули на місце — пили горівку. І для того, щоби зігрітися, і для того, щоби залити злість, люту, ненаситну злість. Давали й Марусі пити, але вона не захотіла.
А як уже напилися, обнімалися, цілувалися, але чулося в тій усій ніжності, іцо за недокурений скруцак титиню кожний готов перерізати горло товаришеві.
Напруження минуло, зате знов почалася критика, знов почали пропонувати Юрчикові брати отаманство. Говорили од-верто, не звертаючи уваги на те, що Марусяк сидить тут же і що кожне таке слово гірше ножа його крає.
І ще невідступніше почала переслідувати Марусяка думка вчинити щось славне, щось такого, аби змусити людей говорити лиш про Марусяка, кажучи: "А так. Був Добуш, був. Але тепер є Марусяк, а цес, браччику, ще й Добуша перевершив".
Як то Добуш... На Косів ходив! На Косів, рахувати! Та ставав на горі і бартку метав униз, на торговицю, на саму середину. А торговці вже знають, чия то барточка, та й нічо не кажуть, лиш несуть Добушеві на гору грошей, фантя, будже-ниций, ковбас. Та такого му' назносє, що неспроможеш занести усєго.
І в п’яній голові Марусяка зародилася думка — самому піти на Косів. Так, як Добуш.
Занадто смілою була би ся гадка на тверезу голову. Косів був порівнюючи многолюдний; стоячи так близько до розбійничого району, мусив бути завше насторожі. Трудно було підійти, ще трудніше було заволодіти.
І сам чув Марусяк, що не по силі бере ковбок, але ся гадка колом засіла у нього в голові, і він не міг уже її позбавитися.
Мав надію на несподіваність нападу.
— Ніхто ж не ме знати. Зненападу єк ударити, то хуч не знати йкий фестунок мож узєти. Хіба би лиш Золоту Баню не взєв, бо сокочєна дуже.
І спати ліг Марусяк із сею думкою, і прокинувся з нею ж. І ходив цілий день, і все думав. І уже, можна сказати, рішив сам для себе, що буде таки так, але сього ж мало. Треба ж іще й леґінів переконати — сам не підеш. А для того, значить, треба виступити з готовим, цілком виробленим планом, аби могти відповісти на кожне питання, аби аргументувати моцно й переконуюче.
Але надаремно Марусяк морщив брови, думаючи, тер собі чоло — з того нічого не виходило. В голову лізли самі дурниці. "Іти на Косів" — в тім був і початок, і середина, і кінець. А як, що, чи буде з того хосен, чи не зійде все на пшик або ще на що гірше — до того мисль не доходила.
І ся нерішучість та порожнеча відбилася навіть на характері й зовнішнім вигляді тої промови, яку мав нарешті Марусяк до своїх леґінів. Не було свободи, не було сміливості, молодечості. Почав мусолитися, плутатися.
— ...Бо то, рахувати... браччики... шо, най так скажім, ніби... ніби тото оннаково... Бо то не дідьки там сидє. Єк другі розбивали та й брали — чіму ми ні? Б’ємо, та й вже.
Єдине, що могло урятувати становище, — се ентузіазм. Щоб скрикнули леґіні, щоб вдарили топірцями — о!.. Тоді б підняв голову Марусяк! Заблищали би очі, голос набрався б металевого відтінку, кутики губ скривилися б кпинливо.
Але — ентузіазму не було. Пропозицію стріли повним мовчанням, що граничило вже з ворожістю. Мало того — появилася опозиція. І то сильна, рішуча. А підняв її Юрчик.
— Шо? Не уродиш си ти з псом Косів рабувати, недолуп-ку ти їден? Таже Косів — наша мама! Косів нас вигудував, а ти хочеш го рабувати?
Звідки так ґвалтовно перейнявся Юрчик такою любов’ю до Косова, де на три чверті, а то й більше, було ненависних йому торгівців, — бог його святий знає. Впрочім, аргументація його не обмежилася сентиментами.
— А варта? А люде? А пушкарі? Чув-сми, шо ди1 гармату привезли до Косова нову. Там таке пудо пуденне, шо му й рахунку нема. Єк ударит — громадами нарід валит. Єй, мо-лодєку, молодєку — дурний піп тебе хрестив.
Юрчик прямо їв Марусяка словами, гірше заліза його пік. Марусяк нібито пускав усе те мимо вух, набирався рівнодуш-ного вигляду, але всередині у нього все кипіло й варилося, а в голові роїлися сотні найдикіших гадок про пекольні роди пімсти, навіть про підлий напад ззаду: мовляв, як почнеться стрілянина, — стати позаду, торохнути з пістоля у потилицю, аби коротка їй лика була, та й вже.
Але поки що на ці слова Юрчика Марусяк не відповідав ані звуком. Говорив далі, мовби й не чув нічого:
— Єк гадаєте, годні хлопці? Воно ніби, рахувати, я є вотаман, але про то, шо я є вотаман, я не можу за всіх однов свойов голов гриміти. Єк ви мете говорити?
. Але Юрчик нікому не давав сказати й слова.
— Добуш не питав свої леґіні, ци позволєєте, браччики, ци ні, ци будете ласкаві йти, ци ні? Він лиш казав: завтра у такім і такім чєсі маєте бути лагідні — та й вже. Та й конець! І кождий го слухав, кождий робив, що му приналежно. А то чіму то так ішло? Бо Добуш не говорив пустого. Ади, на вітер не брехав, гий пес, лиш саме чемне говорив. Сім раз погадав, а раз ісказав. А йк котрий навикне отак брехати, аби лиш собі та й другим голову крутити, то й не вартуєт тото слово нічо та й кожен має на тото нахаркати та й розітерти.
Ледве стримував себе Марусяк. І знов удавав, ніби не чує слів Юрчика.
— Єк же то буде, браччики? Єк кажете?
Голоси поділилися. Старша генерація опришків перейшла на сторону Юрчика рішуче й твердо; молодша ніби трималася Марусяка, але якось непевно, без запалу.
Марусяк погадав, що може, ліпше буде піти пріч.
— Думкуйте, думкуйте, браччики-леґіники, а я йду спати. Гей ти, попаде! А йдім до спання.
Маруся мусила йти. Від внутрішнього якогось страху колотилося серце, і вона ледве встигала йти за опришком. А він ішов, весь переповнений люттю, котру не було на що вилити.
Страх Марусі все виростав. Просилася.
— Я не хочу ще спати, Дмитрику... Я ще верну до вогню.
— Іди. Я хочу з тобов бути, — і штурхав її в спину.
— Не штурхай мене... Я щось тобі скажу...
— Нічо розумного не скажеш. Іди, — і знов штурхав, тепер уже умисне.
Сама не знала Маруся, чому її обхоплює такий жах. Чіплялася опришкові за руки, хотіла зупинити, але він відпихав її грубо і гнав, як худобину, вперед.
— Дмитрику... голубчику... Дмитрику...
Маруся задихалася.
— Я тобі щось скажу... Дмитрику... Я... вагітна...
— Дідько не видів! То шо з того? Ти мені любасков була та й будеш, а того бахура хуч зара’ вивержи, а хуч потому.
— Дмитрику!
— Я бахурами не требую. Не на тото я тє брав, аби ти ба-хурі мі плодила, а на втіху собі. Йди... — і додавав поганої лайки.
Нервовий якийсь переляк все більше й більше заволодівав Марусею. Вся дрижала з ніг до голови, упиралася, а на порозі печери з криком упала на коліна перед опришком і цілувала йому руки.
— Дмитрику! Молю тебе... Ти ж покалічиш... Ноги тобі цілуватиму, — і падала лицем на землю, губами шукала ніг.
Але занадто вже багато терпів опришок там, коло вогню, занадто багато понижався, щоби не нагородити себе тут повнотою власті. І тріпотів сладострасно від сих жіночих ридань, хотів би вічно їх слухати. А потім, лаючи волю невід-зивному покликові плоті, — шваркнув Марусю на шкіри одним рухом. Падаючи, скрикнула вона, інстиктовно ухопившися за живіт...
XXXIV
Марусяк таки настояв на своєму, що похід на Косів був рішений.
Але ж бо й Юрчик теж настояв на своєму, бо всі ліпші опришки йти на Косів не захотіли і майже цілком відділилися від компанії. Так що доходило навіть іноді до цілком поганих сцен.
Отже, Марусяк опинився майже без леґінів. І лиш з упертості, лиш тому, що встид було назад лізти, лиш і тому стояв на своєму, сам бачачи все ризико й безумство затіяної справи.
Гризся сумнівами. Ще будь усі леґіні при ньому, нарід досвідчений, дужий — ну, ще би мож пробувати. Але з сими рештками — ну що ж подієш? Це ж храбустє. Дібрати-то си доберет, але шо з того?
І злий був, як чорт. А тут іще ота пайка, що відбочилася, життя не дає. Догризають, чим лиш можуть.
— Йк вернете цілі, будемо знов разом. А тепер — ваша онна, а наша друга.
— Єкої хто наносив, таку ме й пити. Косів рабувати! Га-дают, шо то чере’ воринє пиштрикнути33.
І сідали за окрему кулешу, розбивали окрему бербеницю бриндзі. Як пили, — до чужої ватри примовляли; як данцювали, — співаночок добирали таких, що то май попід шкіров ідуть.
А вже про Юрчика, то нема що й говорити. їв, ну, просто їв. Кулеші не вкусить, носа не висякає, аби не вколоти чим-будь.
А я хлопець молоденький —
Лише до розбою,
А єк вийду на царинку, —
Гусети си бою, —
несеться від вогнища невковирний його голос, а за ним регіт товаришів.
Одразу втратив Марусяк і всю вдасть, і вплив. Ніхто його не боявся, ніхто не рахувався з його думкою. І за його вогнищем не було ні сміху, ні коломийок; тихо, лютуючи в грудях, сиділи хлопці, мов предначертанники. Стіна виросла межи двох вогнів.
(Продовження на наступній сторінці)