Вили, й стогнали, і дзявкали дикі голоси. Хтось плакав душу роздираючим плачем у вершинах смерек і проклинав неземними прокльонами. Мати, зарізана сином, кричала передсмертно, ревли всі небесні стада, звір ломив гілля, трахкало в розмаху дерево об дерево, впиваючися одно в одно зубами. І мов жменею хапав хто мокру фою з землі, і кидав в лице, і плював, і реготав потім...
Молящим стогоном хорим стогнали столітні смереки, вже без боротьби, вже просячи лиш помилування, але вітер давив безпощадно. От вибирав якусь деревину, натискав на неї цілою силою, і ломив, і викручував, і віддирав гілля з м’ясом, аж поки не почне хитатися передгибельно деревина, аж поки не крикне і не впаде в обійми переляканих сусід.
Шум лісу виростав в незрозумілий всесвітовий хаос. Здавалося, от уже кінець, от уже немає сили на світі, котра могла би загриміти-ще гучніше, а бив грім, натискала буря, валилося десь поблизу двадцять смерек відразу — і падав дух чоловіка в навалі вічностей, безграничностей і всесильностей сил. Було темно, як опівночі. Безперестанно грали громи і високо, і низько, і всюди, мов вселенна уже вся валилася. Шаленими, осатанілими голосами гуло й свистіло, валилися сотні дерев, гомін стояв в необ’ятнім лісі і... наближався!..
Так! Він наближався! Він ріс!.. Ще ріс!.. Він ішов сюди!..
Вся помертвівши, не сміючи навіть перехреститися, впилася Маруся очима в одну точку — в білу, до половини обідрану смереку — одно лиш, що можна було ще бачити тут. Зв’язала сим поглядом її долю зі своєю долею.
1 вітер побачив сей погляд. Заревів, зрадівши, надавив гру-дима, потис... Задрижало дерево з верху до низу, в передсмертнім русі, звиваючися; розмахувало гілками, безсило боронячися, але вітер вже ошалів. Змітав усе перед собою. Останнім натиском впився в груди, всі пазури занурив, і з криком розпачу погнулася деревина, застогнала від безумного болю і, вивертаючи у півхати землі, повалилася к смерті, ломлячи гілля своє й чуже, здригаючися в агонії...
Зареготав вітер. В страху останнім ревнули дерева, ріжу-щим криком закричало роздавлене якесь звіря. І рвонувся потік на дні безодні, півскали упало в воду, чорні стіни стали з усіх боків, і мов небо само провалилося, накриваючи землю чорною безоднею.
— Дмитре! — крикнула нелюдським голосом Маруся — Дмитре!..
Але вітер підхопив сей безсильний крик, ударив ним о сотні стволів, роздробив, знищив... Сонми хмар скотилися, тисячею гармат ударив грім, блискавиця весь світ осліпила і, крикнувши без пам’яті: "Мамо!! Мамо!!", впала нещасна женщина на землю...
І зареготала пекольним реготом буря над білою грудочкою, і покотився сей регіт далі й далі, вирвався з лісу, пігнав оголеними верхами... далі, далі в шаленім танці, в лютості побіди, в безсмисленім торжестві!..
...Прийшла до себе тоді, коли все вже скінчилося.
Хмари котилися одна за одною, одна за одною безконечним караваном, спішачи, доганяючи, мов от-от спізняться на величний бенкет.
Маруся піднялася, оглянулася — і не могла зрозуміти, де вона і що з нею. Чула лиш, що було їй страшно холодно і що вона вся перемокла до кісток: упала в якусь ямку, де тепер стояла вода.
Цоркаючи зубами, вся дрижачи, почала пригадувати. Насамперед треба зігрітися. Але де шукати опришківську теркі-лу? Де вона її лишила?
Оглядалася, пригадувала. Пішла. В лісі було майже цілком темно, всюди була вода.
Натикаючися на пні, блудила Маруся без плану, мало тямлячи, куди йде, поки нарешті цілком випадково не наткнулася на бесаги, тайстри і все опришківське добро.
Почала розв’язувати перемерзлими пальцями, шукати, але з одежі нічого не могла знайти. От уже, може, п’ять беса-гів розв’язала — і все надаремне. Знаходила срібні ложки, коралі, якісь кавалки металу — мабуть, зідрані з переплетів книг прикраси. Нарешті в одній тайстрі знайшла бунду: якийсь запасливий опришок узяв на випадок дощу.
Одягла. Закуталася вся, благословивши в душі і того, хто догадався взяти сюди бунду, і того, хто вигадав робити бун-ди взагалі. Бесаги були сухі: опришки поскладали їх, як завжди, укривши на випадок дощу. Намостивши їх під себе, під ноги, під спину, сіла Маруся, обложившися з усіх боків і щільніше закутавшися в бунду.
Почала зігріватися. Вогке тепло окутувало все тіло і лиш ноги ще в жаден спосіб не хотіли зігрітися. Якесь тонке було це тепло. Здавалося, що варт лиш поворухнутися, і воно розірветься, відлетить, знову обнаживши тіло. Тому старалася не ворушитись ні одним членом, берегти тепло.
Задумалася...
Ясно було одно — що се не життя. Ще раз пережити таку бурю, таку люту самотність — вона була би не в силах. І так уже було просто чудом, що вона зосталася жива серед сеї руїни, серед сотень повалених, вирваних з коренем дерев. Варт було якійсь ялиці, падаючи, кінцем гілки ударити по голові — і от не треба би вже було ні мучитися, ні боліти душею, ні передумувати оцих гірких, безвихідних дум.
"А преці ж зосталася жити. Пощо?.. Невже мені ще треба жити для якоїсь цілі? Для якої ж? А я не знаю навіть, чи дякувати мені за це спасення, а чи ридати, жалуючи, що не вбило мене тут у лісі деревом, що не перестали мої мучення. Коли лише на муки зосталася я на світі, то ліпше було б не зазнавати мені милосердя твого, бо я не витримаю мук. Моя душа занадто мала для великих терпінь, мої сили занадто слабі...
Пощо ж лишилася жити на світі — хто мені покаже? Он на чорнім тлі отих виворотей смерекових нехай з’явиться знак мені — і я зрозумію, бо так я не знаю, я не знаю, пощо жити мені..."
Сльози заливали їй очі і не давали дивитися на чорну ви-воріть. В новій вірі, в чеканню чуда застигла непорушно... ждала... і навіть сльоза зупинилася на щоці.
...Ждала... ждала...
...І ніжним, ледве чутним рухом відізвалося щось під серцем. Стукнуло раз... два... лагідним дотиком... і перестало...
Хвильку стояла Маруся, завмерши, без дихання. Вся істота її переповнилася якимось неземним щастям.
— Знак! Знак мені! — закричала Маруся і залилася потоком теплих, вдячних, щасливих сліз.
XXXIII
Тепер уже спокійно сиділа і ждала опришків. Адже вона не сама!
І тихо сміялася дрібним смішком, обтулюючи щільненько бунду на череві, і просила, ласкаво, ніжно просила:
— Ну... Ну ще... Разочок... оден лиш разочок, — і прислухувалася потім, вся усміхаючися, нахилялася вушком, мовби бажаний звук мав здалека-здалека звідкись прилетіти.
Але не чула нічого. 1 знов усміхалася, мов потішала кого.
— Ну, нічого, нічого. Воно стомилося, бідняточко, перелякалося, моє золото... Ну, нічого, нічого. Все буде добре. Все буде добре.
Так. От тепер уже цілком ясно, що треба не тільки жити, а й щось робити. Але що?
Може, піти десь до більшого міста — лиш не до Львова, і взагалі не тут, не на Русі, а десь туда, до Західної Галичини. Там стати до якої служби. Що ж тут такого? Ну, не вмію, правда, але ж не святі горшки ліплять — лавчуся. Зрештою, в тім нема нічого трудного. Аби лиш здоровля вистарчило. Але я буду беречися. О, тепер я буду беречися!.. Господи, охорони, аби не впасти де, не поховзнутися... Я вернулася б і додому з радістю, але ж... не приймуть...
І хмарка жури набігла на серце. Але воно так було переповнене радістю, те вутле серце, що скоро зігнало ту хмарку.
"Чи говорити Дмитрові, чи ні? Говорити чи ні?.."
І рішила, що не скаже.
"Однаково мені з ним не жити. Я тепер бачу, що не перероблю його на своє, а вічно тягатися отак-о по лісах — та де!
О тім гріх навіть і думати. Дитина потребує тепла, спокою; так легко його перестудити, таке ж воно щупленьке, ніжне!
Ні, ні, ні. Не буду нічого говорити Дмитрові. Не скажу й того, що хочу йти від нього. Ще буде затримувати, а може, й бити. Буду проситися йти з ним на рабунок і там як-небудь. Там уже не такі глибокі гори, може, якось доблукаю до добрих людей.
От якби до тої ґаздині, до Оленихи, у котрої я була в Жа-б’ю, — господи! І чому я тоді не згодилася, аби вона пішла дати знати? Уже би була дома, уже...
А де твій дім? Де тебе приймуть з бенькартом? Хіба лиш у чужих людей, у зовсім, зовсім чужих людей. Щоб ніхто не знав, щоб ніхто і не догадувався, хто я і звідки. Пошли, господи, здоровля і щастя тим людям, що приймуть мене з малою дитиною!.."
І поплелися мрії за мріями, думки за думками. Не були вже такі безвідрадно темні, не лякали. Буде трудно, правда. А надто на перших початках — ну, то що? Не всім же легенько та жартуючи живеться на світі: "Дяче, дяче! Чого твоя сім’я плаче?" — "Не всім же й співати", — нараз пригадалася поговірка, і навіть розсміялася Маруся.
Опришки приїхали пізно ввечері, майже ніччю. Перемоклі, перемордовані, а вже злі — так і не доведи боже.
Довелося лежати на чистій полонині, де куди око лиш гляне — все трава, трава. Ні горбочка, ні корчика. Навіть же-репа не було видко.
А до того ще й лежати довелося даремнісінько, бо жадних купців не було. Чи набрехали опришкам вісники, чи купці, дізнавшися так або інак про засідку, об’їхали боком, чи самі опришки спізнилися та прийшли вже в порожній слід, — вже хто його там знає, як воно там було, але випад був цілковито даремний.
І гаркали один на одного, погана лайка туманом висіла в повітрю, чувся запах крові. Перетягнися й трісни одна якась струна — і все закінчиться загальною бійкою.
(Продовження на наступній сторінці)