-— Ви такі у мене рідкі гості, що я би з вас і грошей не брав.
— І не будеш. Я плачу, — обзивався сусіда. — Хіба я не можу раз за куму заплатити, ци єк? Таже ми куми — так ци не, Оленочко?
— Аєкже! Таки куми. Лиш не знати, ци проти дня, ци проти ночі.
Всім було весело від присутності сеї молодиці, і всі сміялися. Лиш не сміявся Марусяк.
Він нараз почув, що перестав бути центром загальної уваги, і се боляче його діткнуло. Ну, Олена — нехай би вона. Але Андрій! І на нього тепер звертають більше уваги, ніж на самого Марусяка, отамана опришків!
Удавав, що зовсім не бачить Срібнарчуків, говорив підкреслено рівнодушним тоном про дрібні речі, а коли корчмар, завозившися коло стола Срібнарчуків, не так борзо підбіг, Марусяк рвонув його за бороду, і лиш бистрим рухом підкинувши голову, корчмар спасся від вічного поруганія.
В хаті почало наростати якесь напруження. Нічого, здавалося, не змінилося: так само дзвеніли чарки, так само лилася піна з пива, і дим все так само ходив сизими хмарами, ударявся то об одну стіну, то об другу, повзав між людьми, то обгортаючи фігуру чоловіка, то знов її обнажаючи.
Але тепер дим став немов густішим, до нього примішалося ще щось. Якась сила громовинна незримо збиралася десь на двох полюсах, щоби розрядитися потім, потрясти і в наслідках незнаних зоставити слід по собі.
Зухвало й голосно сміявся Марусяк при своїм столі. Хвалився своїми богатирськими вчинками, і тими, що були, і такими, що їх не бувало. А при другім столі — мов ластівочка, мов горличка коло свого голуба, припадала Олена коло свого чоловіка. І Марусяк чув, не так чув, як відчував крізь голосні свої похвальби тихо сказане слово ласки, бачив, як Олена близько сідала, обіймала за шию, а потім, узявши праву руку мужа, притискала її до чола і до грудей по двічі. Се був якийсь предвічний жест для означення повної своєї покірливості і рабської любові.
Кров кипіла. Марусяк уже важко дихав.
І дивне щось почало творитися в корчмі... Ніхто нічого не знав, нічого не міг би сказати певно, але забриніло вже щось у сім пересиченім повітрю, майнуло якесь таємне крило — і розділило людей на два ворожих табори. Чомусь згрудилися леґіні і одна половина гостей коло Марусяка, і чомусь друга половина оступила стіл Срібнарчуків. Голосно сміялися в однім гурті — ще голосніше сміялися в другім. За одним столом кричали меду флєшу — за другим казали собі дати дві. Бідний корчмар — йому було найгірше — метався, як миша у клітці, не встигаючи навіть обтерти поту під носом; а його більше чутлива й більше уважлива жінка, вибравши хвилинку, відкликала мужа вбік і шепотіла йому щось на вухо швидко-швидко...
— Ох, не перед добром, ох, не перед добром вони так п’ють. Дивися, Хаїме! Ох, дивися!..
А Хаїм лопотів їй у відповідь:
— Ну і що?.. Ну і що? Ну і що? Ну і нехай порозвалюють оден одному голови, нехай бере дідько одного з другим, — і, не договоривши, зривався з місця, як підстрілений, біг виконувати приказ одного зі столів.
Розкотисто реготав Марусяк. Він саме оповідав тепер подробиці любовних своїх авантюр, називаючи речі їх іменами.
— Я не бінний на дівки та й на молодиці, дєкувати богові. У мене їх у кождім у селі є по кілька. Бо я маю розмовочку коротку: посилаю газді сказати — аби твоя дочка ци там жінка зібрала си, йк може найліпше бути, та й ішла д’мені туда й туда. Та й вже! Та й авс!
Його оточення сміялося підхлібним сміхом.
— А в нашім ув селі також маєте?
— У вашім селі? В їсиневі?..
...І жутким мовчанням проткнулася корчма... Все затихло... мов перед ударом...
— У вашім ув селі, — і голос опришка, подразнений, ос-тружений, лиш один чувся тепер на всю хату... Все замовкло... Корчмар присів десь коло бочки й тремтів...
— У вашім ув селі маю Срібнарчучку Олену. Ік зіходжу ід вам ув село — знак став’ю, аби виходила.у плай на тот бік. Вна виходит, там я її й...
Очі всіх повернулися на Андрія. Мов кожний знав наперед, що по чім мусить іти.
Весь білий, не спішачи, піднявся Андрій і йшов до Марусяка. І тих кілька кроків, що він переступив через корчму, — здавалося, вічність цілу тягнулися.
Устав і Марусяк... Він навпаки — був червоний, весь наллятий горівкою. Устав — і якось погнувся весь на один бік.
• Андрій підійшов до нього близько.
— То моя жінка ід тобі виходила?
— А виходила!
— Давно-о-о? — і, не дотягнувши того довгого "о", розмахнувся Андрій і що було сили ударив Марусяка в лице.
Захитався опришок. Бризнула кров, як з рубаної рани...
...Кинулися... зчепилися... Розскочилися люди в усі боки, як бризки води.
Ухопив Марусяк Андрія, здавив полонинською силкою коханою і, піднявши догори, вдарив об землю. Але не повалив! Як кльоцами, бухнув Андрій ногами у землю і сам на свою чергу ухопив обома руками опришка за шию.
Посиніло, налилося ще більше кров’ю лице Марусяка... Нелюдським вимахом голови вирвався він зі смертної пастки, — і тут уже оба схопилися в боротьбу.
Ох, і люто ж боролися гуцули!..
Руки, мов сталеві дроти, врізувалися в тіло. Розліталися вдріб’язок столи, лавки, зачеплені по дорозі... Два толуби ведмежих вертілося по хаті, наперли на великий стіл, і грюкнув він, влипнувши в стіну, і затріщав.
І в переляканім захваті, затаївши віддих, дивилася на ту борбу корчма. Бо то не борба була, а питання життя й смерті. Хтось мав гинути нині. —
От спіткнувся Марусяк на повалену лавицю загінками, одно коліно підігнулося, і він упав. В розмаху ледве не перекотився через нього Андрій, але утримався і насів на опришка зверху. Позеленів.
1 вився опришок, як змія під каменем. Високо підкидав ногами, бив ними з шаленою силою об долівку, але нічого не міг поробити. Ковбком водяним лежав на нім Андрій і дусив.
Корчма оцкнулася і криком одобрення вітала свого Андрія. Хто ж би міг гадати, що він такий дужий! Але в сю хвилину сталося щось страшне. Звиваючися змією, намацав опришок ніж у ремені. Витяг його тепер і повхнув ним противникові у живіт. З ревом нелюдським повалився Андрій і качався по долівці, а кишки випадали йому з черева, і він сам заплутувався в них, рвав, купався у власній крові.
І від жіночого крику задрижала корчма. Срібнарчучка повалилася на мужа.
— Ой мужу ж мій, приєтелю ж мій! Та чим же-с си провинив, шо свойов кровйов землю сповенив?
В сю хвилю вбіг вартовий і крикнув:
— Пане отамане! Йкіс люде дорогов кінно!
І під гнівні ворожі покрики ясенівців, під їх погрози почав тікати опришок Марусяк, от як звичайний собі злодіюж-ка. Біг до Черемоша, в ліс, до коней, а йому услід свистали, тюкали, а хтось верг каменем.
З сеї хвилі Ясенів замкнувся для Марусяка навіки.
Серед ночі, мов вихор, налетів на Жаб’є, зірвав Марусю з ліжка і, не даючи їй навіть одягтися як слід, сонну кинув на коня й пігнав, пігнав, пігнав — на Чорногору.
XXIX
І от знов їде Маруся серед красивих панорам, співучих ландшафтів, радісних скарбів природи — але не бачить їх. Знов синіють, замикаючи величезне коло, далекі гори — але не веселять уже серця Марусі: се коло замкнуло ж їй світ. Безконечною здавалася та далечінь для пейзажу — і тісною стала тепер для життя.
Красивою низкою простяглися опришки по Чивчині, їдучи полониною все вище і вище. От Гомул... Тиша й безлюдність. Здавалося, ніколи не ступала тут нога людини, ніхто від віків не порушив сього величного спокою.
Але ні. От несумнівні сліди присутності чоловіка: якісь рови, котрі в жаден спосіб не можна було би вважати ділом рук природи. Немов затерті сліди давніх якихось, зруйнованих зубом часу, будівель. Якось дивно то все було бачити тут.
Всезнаючий Юрчик каже, шо се пани тут колись серебра шукали.
— Ає, ає. Шукали, копали.
— І знайшли?
— Та знайти знайшли, та шо з того. Оннаково не мож було го узєти.
— Чіму?
— Молоде, видів, ше було. Пани понастав’єли тут таких дворів, шо варт. Найбирший пан був оден — Павлушка си називав. Та й заїв си він шош, Павлуша тот, із опришками. Шо в них там уже було, не знаю, а лиш дуже пизьму велику мали опришки на того Павлушку та чкали способу. Та єк уже си дочекали, так облупили му голов, Павлушці: от до-кив волося на голові є, вобрізали та й тоту із волосєм шкіру з голови здерли, зі собов узєли та й пішли. Вмер, ади, з того Павлушка, та й не кортіло бирше панів осідати у Чивчи-ні. А тоті двори розіпріли та й розпали си гет — ото, шо видко, то лиш їх позістало.
Юрчик плюнув у той бік, де виднілися рештки. Не любив, дуже не любив панів Юрчик.
З огидливістю вислухала Маруся це криваве оповідання; представляла собі зараз, як облуплюють голову зв’язаній людині, як вона кричить, вилупивши очі. Фе!.. І серед сих людей, що облуплюють другим голови, вона мусить жити ціле життя!
Приїхали знов до свого логова.
Опришки раділи. Витягли з-під каміння заховане добро, реготали, а Марусі було невесело. Чужа всім, віддалялася, сідала над обривом скелі і думала. І безрадісні були сі думи. В непривітних, суворих контурах, в темній порожнечі.
Коло замикалося. От дзвенить важкий ланцюг, залізна брама скрипить, зачиняючися, невидимий хор проспіває скорботну пісню безповоротного похорону — і вже... І вже кінець! Вічна, кам’яна тюрма, гріб, а в нім малесеньке віконечко...
І сухі очі боліли, слова завмирали на устах.
(Продовження на наступній сторінці)