От іде в неділю до церкви. Що вже вивберана, що вже чі-чена — очей си ловить! Коло бері леґіні позасідали; жартують молодєки, висміюють усіх, свистять услід. А йде Олена — дві слові лиш скаже: "Шо дієм, легіники?", поведе плечем, усміхнеться, а вже най би загадала легіням у Черемош скакати
— бігме би скакали!
Великих гараздів не мала — а в хаті у неї завше чисто; городчик у цвітах, у мачку, всюда чисто, всього доста: і скорому напрєтано, й солонинка перетримуєт ци, і шос на пригісне, на простибіг завше є, легкодушнички там які, подавнички; дитина забіжить чужа — своїх дасть біг — то вже не вийде без яблучка, ци бобу, ци черешеньок, або там баранчика з сиру. І хто б не прийшов до хати — старий, малий, хорий, здоровий, багатий, — кожний виходить усміхаючися, з радістю в серці: вже якось уміла кожному сказати щось таке приємне, чим-небудь потішити, розвеселити. І лиш одної людини на світі не вміла ніколи розвеселити — це свого чоловіка.
Не був він журний, але йкось... "оннаковий", як про нього казали. Спитають — відповість до ладу, розумно; попросити о чім — зробить з охотою; чим тільки в силі допоможе, але щоби він коли засміявся, чи переступив корчемний поріг, або у людей випив понад міру — сього ніхто ніколи не бачив. Як частують, — вип’є порцію, але лиш одну.
— Та ци ви, Андрійчику солоденький, заприсєгли від го-рівки, ци єк?
— А шо вам тото поможе, йк я вип’ю? А мені чкоду ро-бит, бо я мушу тото відхорувати.
Тут вступалася, звичайно, жінка.
— Та дайте му покі’, не марнуйте добра. Він оннаково не всмакує, лиш переведет. От спадьте лиш на кєму та й д’мені си напийте! — і сміялася, а від того сміху всім ставало весело.
Різно пояснювали собі люди тую, так би сказати, і серйозність Андрія, що переходила часом у сум.
— Бо то, видите, не оден він газда до жінки, — судачили заздрісні баби.
— Ає! У тої Оленочки не кєжко си допросити.
— То би тра... коби Андрійко не поганив собі ручок та взєв добрий бучок, то хіба аж тогди був би порєдок у хаті.
Оленка ніколи не перечила отим усім пересудам. Тільки сміялася, а чоловікові, коли він, весь побілівши, передавав їй оті пльотки, задерикувато співала:
Ой чоловіче-невірниченьку!
Чіму не віриш мому серденьку?
Ой купи мені ключ-колодочку Та замкни мене у коморочку.
Ой їк я схочу хлопця любити —
Будут си твої замки ломити, їк си наважу — двері виважу,
А їк ісхочу — крізь вікно скочу;
Ой намащу си я солониною,
Втічу я й крізь стелиною.
Ой чоловіче-чоловіченьку!
Коли не віриш мому серденьку —
Купи ми, мужу, срібний дзвоночок,
Присили мені під подолочок:
Ой їк си рушу, — дзвонити мушу:
Дзінь-бам-бум — на твою душу! —
Називали її Марусяковою любаскою, але знов-таки — хто то міг докладно знати? Усіх інших любасок Марусякових знали достовірно, могли, в разі потреби, скріпити фактами — про Олену ніхто жадних фактів не знав.
Часом, як десь в гостині розворушить уже вогнева горів-ка гуцульську кість, лютий данець розігріє кров догорєча, а руки мимоволі йкось хапають сусідку за всякі недозволені місця, — пробує хто підсунутися й до Олени. Притискається плечем, шепоче на ухо — а вона регоче на всю хату і відбиває всі натиски гострим яким словом, влучним дотепом. Узлощений претендент кричить:
— Та й шо там сокотити? Шо сокотити? Таже то люцьке все! Не оден уже тоту дорогу мостив! Пху!.. Якби хуч порєн-не шо, то би не жєль.
При таких словах Андрій блід і тремтячими руками шукав сокири, але до нього підскакувала Олена, обіймала за шию і, щось шепочучи, заглядала в очі. І він сідав покірно, лиш важко дихав, а Олена тут же, мимоходом, приліпляла неудачливому претендентові таку латку або оповідала таку подробицю з його життя, що всі помирали зо сміху, і п’яний тікав під загальний регіт із корчми, лаючися й відгрожуючи-ся "калюхи випустити та в дєрку запхати". Але ніхто ніколи не торкнув Олени й пальцем.
От сю Оленочку й захотілося провідати Марусякові. Іти до Ясенева цілою бандою — таки то було велике ризико. Таже до Устєрік півгодини дороги, хто-небудь чи свідомо, чи несвідомо міг дати знати Гердлічці, зрештою просто луна від вистрілів опришківського баю могла донестися до вуха всесильного мандатора. Але все те лиш прибільшувало гострість усолоди — і леґіники радістю стріли намір Марусяка побаю-вати востаннє, власне, в Ясеневі.
Повбиралися у найфайніше своє лудінє; інший то стільки навернув на себе, що ходити було невигідно. Щедро мастили голови найкращою передтогидною солониною, до крові шкробали підборіддя букатами кіс, навертали стільки пар унуч, що ноги здавалися ковбками, морщили собі нові постоли, пуцували бартки, наповняли ремені сороківцями, а тобівки тютюном — словом, хотіли затьмити всіх і все.
І злинули буйно, гучно, з криками, з гевканєм пістолів, з галалайканєм. Щоб одразу все село знало. Щоб збігалися дивуватися, і заздрити, й підхліблювати. Та й щоб кожна На-стунька ци там Парасочка знала, що ліпшу май єку вберю тра витєгати, що пора вже Венері спішити назустріч Марсові.
І спішили. Корчма гула від модних, невковирних голосів. Мошко звивався, як вужівка, стараючися всюди встигнути й нічого не втеряти. Кожний стіл, кожна група живе своїм життям. От щиро приятельські відносини, і люди обіймаються, цілуються по кожній чарці; от стримано ворожий настрій, коли сусіди ґречно частують один одного, але чекають лиш першого незручного слова, котре можна було би вважати образою. Але загальний тон корчми — було першенство чорних хлопців, їх вищість над сими "домарєтами", що ради вигід спокійного життя терплять стільки понижень, що не знають вільних бажань і вільного їх задоволення.
— Ей ви, домарєта! — вигукне нараз хто з чорних хлопців. — Ци напрєтали сороківців доста? Ой, пантруйте! Бо йк прийдемо — аби було шо драти. Та й лудінє робіт борзо.
А другий, ляскаючи по спині ґазду, питає:
— Шо чувати, Ники’? Ци давно зі згури-єс обмив?..
Корчма регоче. Бо се гострий натяк. І кожному іншому Ни-
кифір, може, розрубав би голову сокирою, але опришкові мусить змовчати.
Річ у тім, що опришківські буйні показні гаразди пекли очі багатьом; не один погадав собі: "От сей та той оден із другим сороківці розмітуют, гуляют та й баюють. А я ци не в гачох ходжу? Ци би й я не потрафив?"
Але кидати господарство, влізати з головою в усі небезпечності опришківського життя теж було неохота — і от знаходилися такі, що хтіли пробічи помежи дощ і, приобрітаю-чи капіталець, соблюсти невинність.
Багато, коли не більшість, опришків були військовими "дизентирами" і тому носили коротко стрижене волосся; отже, се могло, до певного Ступеня, служити зовнішньою ознакою опришківства, але, своєю дорогою, могло піддаватися й імітації.
І от який-небудь аматор легкої наживи вдень кутав собі маржинку, працював по господарству, а вночі підбирав верхнє волосся під крисаню, а спідсподу трохи стриг і в такім виді йшов пробувати щастя.
Так зробив і цес Никифір Химчєк. Одної файної ночі зібрав волосся у гушму на темені, лице вимастив сажею і пішов грабувати свого кума.
Кум сей жив глубоко в потоці: якби що си трафило, то би вже ніхто не прийшов на ратунок. Тому Ботей був завше насторожі: тримав кутюг добрих, зброя завше набита, хата в ґражді — цілий фестунок! А до того ще й сам був собі хлоп не під стіл виріс: коби у ручки взяв, то потримав би. Отже, не легко було сього Ботея взяти.
Прийшов Химчєк у потік, підходить до кумового оседку. Кутюги брехнули раз та й замовкли — пізнали. Став Химчєк під вікном, а як зачати — не знає. Застукав у вікно, лиш несміло, несвобідно, мовби до хати на ніч просився.
А сеї ночі Ботей сам був у хаті: жінка поїхала матір провідати, слуги в полонину пішли. Почув Ботей шкребот у вікно, присів і дивиться.
Бачить — якийсь чоловік, сам-один, на опришка не виглядає, хоч і при зброї. "А щезай, бідо! — гадає собі Ботей. — Шо вно має бути?" Узяв пістоль у руку на всякий випадок і питає:
— А шо би ви доброго сказали, ґаздо?
А Химчєк не знає, що й відповісти. Стоїть мовчки коло вікна знадвору, а Ботей стоїть мовчки в хаті. Химчєк повертається кудись убік і півголосом каже:
— А-но ви там, леґіні! Пантруйте! — а потім знов до вікна. — Я опришок, — каже. — Веди мене до свої комори, а то ті ту й смеркь.
Ботей перелякався; виходить, просить до хати. А в хаті су-єтиться, світить вогонь, тягне хліб, горілку, бриндзю... А як приготовив уже все, кланяється низько Химчєкові й просить:
— А може, би-сте, кумцю любий, вмили би си перед вече-ров, бо то вно йкос... їсти в тім...
Картина.
І хоч як уже просив Химчєк кума нікому не говорити, але вже якось так воно вийшло, що скоро о тім знало ціле село. Сміху було доста, але більше заочі: кому охота наживати собі непримиримого пизьмача? Сунет ті у калюхий під темний вечір, та й шо у тім доброго?
Але опришкам, звичайно, боятися було нічого, і вони потішалися над Химчєком скільки хотіли.
Бойчук оповів другий подібний факт — як в Ростоках Середніх теж двоє таких аматорів пішли грабувати один одного. Та ще й стрінулися десь на перелазі.
— Єк си маєте, Йва’?
— Гаре, шо ви май.
— А де бог провади’?
(Продовження на наступній сторінці)