— Та й тот Лаврів, що ти го нам зоставив.
— Та й шо?
— Таке вно, йк рідке г… Розхорувавси, лежит… Каже, що згрішив міцно, приставши ід'нам.
Олекса встав, пішов до Лаврова. Дійсно, хлопець був хворий. Весь час його трусило, схуд, зблід. Олекса лагідно спитав:
— То ти ніби мав казати, шо згрішив–єс, до нас приставши?
— Може, я говорив шо у хоробі, того я не знаю. Може, й таке говорив у потемци, лиш я того не памнєтаю.
— Їк–бес хоків піти ід'хаті, то я ті не бороню.
— А я бороню! — різко й зухвало втрутився Федір Джамиджук. — А я бороню… Цес зайда видів нас усіх, жив із нами, то може прибагти шо.
— Та й я бих казав, шо красше му голов укєти, — обізвався Штефан Джамиджук.
Брати жили між собою в згоді, причім менший поважав старшого, адже завжди його підтримував.
Знов Олексі не подобалася конструкція фрази. Джамиджуки були добрі хлопці, слова нема, але говорити так навіть і Джамиджукам дозволити не можна.
Олекса зробив вигляд, ніби зовсім не чув слів Джамиджуків.
— То я ті кау, шо не бороню. Йди собі, куда хоч. Дам тобі грошей три тинфи, бохонец хліба, та й маєш, ади, все. Коли здужєйш, тогди й підеш. Лиш знай — абес не згадував ніде й перед ніким, шо з нами був. Бо йк скажеш, шо єс із нами ходив, і зрадиш нас, то хуч би ти був і в третій землі, то я тебе дістану й розсічу.
— Я ніде не піду… Я буду у вас, лиш каби здужєв…
Джамиджукам Олекса не сказав нічого, але ще раз згадав слова Єлени, що й свої можуть зрадити.
Сеї ночі вже не спав у гурті опришків, а відокремився так, щоб ніхто не бачив. Гірко було йому ховатися від своїх же, але що робити. Коли можуть і сміють уже так говорити, то зуміють і зв'язати сонного.
Смикайла й Гаштурака послав роздобути іди, бо все вже поїли.
Не дуже довго й барилися хлопці — привели ялівку. Зарізали, м'ясо порубали, половину позатикали на рожни й почали пекти, а половину варили в котлах.
Олекса сам вийшов на ґрунь, аби додивитися, чи не видно знака від Головача. І саме впору, бо знак був. Довбуїп побіг назад. Смикайло саме бавився із Олексиком. Олекса шепнув:
— Став хлопцє… пора.
Поманив пальцем Василя Мельника.
— Ми біжимо, а ти тут довари м'єсо й побавси з хлопчішєм.
Олексичок крикнув був, що й він хоче йти, але Олекса замотав, замотав руками й побіг.
Ех… Погано бути й батьком, і ватажком опришків у той же час.
Всі побігли. Зосталися тільки Мельник із малим Олексиком доварювати м'ясо.
Але встигло воно й доваритися, й переваритися, а опришків усе нема.
II
Наскочили наші хлопці на вірмен. Але знали, що робили купці, коли наймали собі за сторожу микуличинських гуцулів.
Перша ж група опришків, як налетіла на микуличинців, понесла тяжку втрату: наповал було вбито Василя–спузаря й одного путилівського волоха.
Коли Олекса побачив, що найкращий з його леґінів і любимий друг погиб — прямо осатанів.
Він був сильний, він був дуже сильний, оцей Олекса Довбуїп. Ніхто з опришків, а були серед них таки міцні люди — не міг і здалеку рівнятися з Олексою. Але тепер, коли він на власні очі побачив смерть друга, сила його удесятерилася.
Як роз'ярений бик, кинувся він прямо в гущу, і страшно було дивитися на цього розлюченого чоловіка. Він валив своєю тяжкою барткою направо й наліво. Виючи, розліталися покалічені люди, а хто дістав щиріше, валився без звуку.
Вірмени — люди не войовничі і одразу почали тікати. Микуличинці ще боронилися, духу їм давав ватажок Мочернак. Він відбіг у сторону й ладив пістоля. Рахував, що Олекса, зайнятий боротьбою, не помітить. Але Олекса ніколи не тратив ока ні на що, і тільки Мочернак націлився, як Довбуш могутнім рухом швиргонув бартку. Вона вибила Мочернакові з рук пістоля й, видно, сильно поранила руку, бо Мочернак, виючи й вимахуючи рукою, побіг геть.
Микуличинці, побачивши, що їх ватажко тікає, кинулися й собі врозтіч. Опришки наздоганяли їх і били, але мало: кинулися скоріше на здобич.
Олекса зібрав усіх і скомандував бігти назад. Ранені були, на щастя, всі такі, що могли йти власними силами і подалися на села вигоюватися. Мертвих, Олекса сказав, поховаємо, як вернемося.
До табору! До табору! На Рокиту!
Олекса не сказав, що буде далі, бо якби опришки знали, то не бігли би до табору. Олекса в жару помсти за смерть Василя рішив піти на Микуличин і спалити. Якщо так, то це треба було робити якнайскоріше і бігти до табору, аби знов бігти назад сюди — не було жодного смислу. І Олекса теж ніколи так не зробив би, не ганяв би бігом туди й назад хлопців не знати пощо, але…
Але там був Олексик. Його треба було одправити додому, бо бач, як ускладнюються обставини. І Олекса скомандував бігти до табору.
Опришки бігли, думаючи, що оце уже там є й печене, й варене м'ясо, їсти хочеться. Але Олекса не дозволив сідати, а звелів варене м'ясо поскидати в тайстри, юшку злити в бордюки і скомандував бігти на Микуличин.
Гаштуракові та Євинцькому доручив, як тільки прокинеться дитина, відвезти її до матері.
— Єк буде питатися за гєдю, скажи му там, що самий не знаєш.
Коло бесагів залишив Лаврова та двох легкоранених і побіг, побіг.
Впали на село несподівано. Вдарили на комори. Що грабували, а що просто палили. Олекса вже не розбирав, хто прав, хто винен, а мстився вже за смерть Василя на микули–чинцях взагалі. Ця втрата, помимо того, що то був Василь, взагалі була першою втратою Олекси: ще йому ніхто не бив леґінів.
Ніч освітилася. Сполохані люди бігли, кричали. Одна жінка верещала особливо. Довбуш крикнув Василеві Мельнику:
— З'єжи ї та заткни хаву, аби не верескотіла.
Але поки Василь знайшов, чим в'язати, Бойко вже зв'язав бабу і повалив на землю.
Оборони жодної не було, бо ті, що складали ескорту вірменську, ще не вернулися.
Вже почало сіріти, коли Олекса крикнув:
— Доста!
Затрубив у трубку збір, бистро зібрав леґінів і подався назад. Шлях освічувала пожежа. Горіли хати, горіли комори. Вориння горіло зиґзаґами. Нема–нема вогню, а потім нараз появиться і повзе, звиваючися, мов змія.
Опсишки були дуже потомлені. Дехто прямо падав.
— Иой, гину, пане втамане…
Довбуш скомандував відпочинок. Хлопці не полягали, а прямо попадали на землю. Коли Олекса сказав ставати на варту, то всі почали проситися, щоб дав відпочити.
— Ту ніхто нас не нападе, нащо варти?
— А микуличинці?
— Ой, де!.. Вни не посміют. Ми два рази їх побили — де їм?
Одразу почув Олекса брак свого Василя. Той би не плакав і не просився. Треба — значить, треба.
— Но, добре. Харчюйте — я самий стану на варту.
Коли Олекса говорив цю фразу, він думав, що вдарить же когось нарешті сумління, хтось же скаже:
"Є!.. Як уже ватага пускати на варту, що й без того вічно за нас всіх стає, то ліпше вже самим іти. Призначай, пане втамане".
Але… так ніхто не сказав. Порозвалювалися всі, повиверталися. Хочеться тобі на варту? Іди, ми не заперечуємо.
Пішов Олекса — і гіркі думи його посіли. Щось останніми часами взагалі гірко думається. Немає тої веселості, немає з чого тішитися. От і зараз. Ну, нові оті — нехай. А старі ж мої опришки? Як же вони допустили, щоб ватаг ішов на варту? І перед новими опришками я вийшов не як авторитетний отаман, а як попихач якийсь. Злість напала на Олексу. Кинути б їх усіх, оцих опришків, на дідьчу маму… Ви там собі спите, порозлягалися, а я мушу голоден, змучений вартувати за вас. Та най вам дідько!.. І я такий же добрий, єк і ви.
Завернувся в бунду і хотів лягати спати.
Але як же так? Коли б не брався вартувати — ну, тоді… А раз узявся, то вже вартуй хоч–не–хоч. А як щось трапиться?
А воно й дійсно трапилося. Полягали опришки не на одкритому місці, а на ріжі у лісі. Вартуючи, Олекса нічого не міг бачити, міг тільки чути. От він і почув далекий гомін великого числа людей. Люди бігли не криючися, бо такої кількості все одно вкрити було не можна. Олекса зрозумів, хто це може бути. Мочернак вернув до села, побачив, що трапилося (Мочернакову хату було спалено першою), зібрав усе село в погоню — і ось вони надлітають.
Видавши крайній сигнал тривоги, Олекса, скільки духу, погнав до табору. Вслід йому вже просвистіла куля. Правда, пущена навмання, на шелест, але значить, передні микуличинці вже близько.
Олекса біг і кричав. Опришки вже схопилися, але було безладдя. Половина ж була нових, і вони не знали "оприського звичаю". А микуличинці вже близько, вже стріляють із пістолетів. Це прийом такий — лякати густотою вистрілів, викликати паніку.
Олекса по шуму в лісі, по частоті вистрілів оприділив, що опришкам не відбитися. Але й уступати поля бою не хотів. Сказав не стріляти у відповідь.
— Най сі наближут — тогди.
Окрім того, що микуличинці наближаться, рахунок був іще той, що вони повистрілюють свої набої й зостануться беззбройними. Ряди їх розіб'ються: одні стануть, щоб набити наново пістолі, другі будуть бігти, надіючися на холодну зброю.
Опришки виждали отаманового вистрілу й ахнули з усіх пістолів. Ряди противників розстроїлися, але бій не припинився. Було їх, микуличинців, разів у три більше, ніж опришків. Гнали вони лавою, гонені помстою: одні за поразку, другі за палені хати.
(Продовження на наступній сторінці)