Олекса був певен, що полонина і на хлопця зробить таке глибоке враження, як колись на нього. І якби це спокійно, без опришківства, як би гарно було пожити на полонині. Олекса оповідав би своєму синові про таємниці полонини, про всі ті печери страшні, що їх фантазія народна населила всякими зміями, жертвами, драконами, а там нічого нема. Про відлюдні гори високі, де луна відбивається від скал тисячу разів на різні голоси, про прекрасне Шибене озеро, до якого сім потоків несуть дари свої, а воно, царствено спокійне, ніколи не каламутить дерзкою хвилею дзеркальної поверхні своєї.
Все би показав Олекса синові. Повів би в глибокі ліси, де стоять перед віками викуті з каміння фігури старих богів, кам'яні жертовники із слідами ще вогню на них… Показав би — та що про те говорити.
Обдурив хлопчика, що завтра йому щось покаже, тужно попрощався з Єленою й побіг.
XXXIII
Це він біг до Путилова. Там знав такого леґеня — старий парубок був, уже літній, що міг піднятися задачі навербувати хлопців багато. Другого такого знайшов Олекса в Довгополі–Волоськім — і от доручив їм набор.
— Берит бирше — я витак ізбракую.
Призначив місце сходин і побіг до своїх.
По дорозі цілком випадково стрів Джамиджуків. Іти стало веселіше.
Олекса турбувався, що у хлопців, які вже певно на нього чекають, вийшли запаси щи, взяті з собою, й хлопці певно голодують. Вирішив піти полонинами й узяти декілька овець.
В першій же отарі, яку стріли, відлучили вісім овець. Пастух питає:
— А що му говорити ватагові?
— Скажеш, що був Довбуш та й забрав.
Пастух видивився на славного отамана. Потім труснув головою.
— Оннаково мені життя не буде — з'їст господар. Іду з вами.
Джамиджуки переглянулися. Олекса усміхнувся.
— А єк ти си називаєш?
— Лаврів Андрій.
— Добре, Андрію. Ігім — най я сі подив'ю, єкий з тебе може бути опришок.
Федір Джамиджук потиху говорив Олексі:
— Шо береш не знати кого? Може, воно й нездале.
— Віпрубуєтси. А тепер нам людей тра.
Коли прийшли на місце, ватага була ще не вся в зборі. Бойко був, Срібнарчук із Гаштураком — нерозлучні приятелі. У тім же дні прийшов Кошак і приніс новину, що караван вірменських купців, бажаючи забезпечитися від опришків, найняв собі ескорт з микуличинських людей під проводом Мочернака, багач такий був у Микуличині. Будуть вертати в скорім часі купці, лиш невідомо саме коли. Добре би підсісти й стрясти.
Олекса подумав. Відмовитися — леґіні можуть запротестувати.
— Мало нас. Не збізуємо. Може бути лихо. Нехай приведут ми людей з Довгополя та з Путилова — тогди будемо си дивити.
Аби не сидіти так та й аби не давати хлопцям нагоди до всякого роду розмов, Олекса подався до Ланчика й там ограбував корчму. Але корчма, показалося, була не багата, здобич дісталася така убога, що Олекса навіть не паював.
— Приберемо бирше — тогди розпаюємоси.
Було досадно. Думав дати яку винагороду хлопцям за страчений час — і нічого не вийшло.
— Йгім до Добротвора, там, видев, багатший корчмар.
Перележали день у кущах, уночі вдарили на корчму. Але й тут майже нічого не знайшли. Олекса спохмурнів.
Він знав теоретично, що неудачі не зміцнюють власті начальників, але от довелося вперше відчути це й на практиці. Хлопці починали потроху показувати норови. Те, що думали раніше, почали говорити півголосом; те, що говорили півголосом, казали тепер на повний голос. Зухваліше відповідають, недбало виконують дрібний наказ.
Показалося, що не він, Довбуш, пан над своїми леґінями, а вони, властиво, пани над ним. І поки слуга вірно служить — доти пани дозволяють верховодити над собою, приказувати ніби, чи що. Але от полоса удач пройшла, почалися неудачі. Може, це буде коротко, може, завтра ж буде інакше — але пан уже ворушиться, уже розкриває очі…
Ще одна–дві неудачі — і вже треба буде від своїх же леґінів ховатися. Так пощо ж я тоді затіяв усе? Повстання загальне, мабуть, неможливе, система ховання перед своїми ж власними хлопцями — чорта варта — ну і що тоді мучиш жінку, дитя, себе, нарешті?
Одчай закрадався в душу. Нема з ким порадитися, нема кому розкрити душу…
Як нема? А єгомость сапогівський? Як же ти міг його забути? Понесу ж туди всі сумніви мої, всі жалі свої і болі. Понесу і вістку про це нове, що побачив я у своїй роботі. Він розкаже мені, що зі мною самим діється, він роз'яснить мені путь мою попереду.
Звелів хлопцям іти в ліс на вокиту — це на правім березі Пруту, направо Микуличина. Там легко буде достерегти шлях вірменських купців. Нехай вам будуть і купці.
Тихо вночі закрадався до плебанії. Сам же один, варти ніяк виставити. Помітить хто — і готова бути біда.
Підійшов до двору — і ще нічого не побачив, ще все ніби по–старому, а щось наче торкнуло Олексу. Запах наче інакший ішов.
Довбуш став. Озирнувся… Ніби все в порядку. Око нічого не говорить тривожного, а між тим тривога є.
І дійсно. Не встиг Олекса наблизитися до воріт, як за ним почулося гавкання чужих здоровенних псів. Це гавкання збудило собак на селі, відізвалися малі, відізвалися великі, і скоро Олекса опинився в центрі собачої уваги всього села.
Це було найгірше. Бо коли підіймається такий всесільський концерт, то кожного порядного обивателя кортить коли не вийти, то хоч у вікно подивитися, а чого воно так зґвалтували собаки?
Олекса поспішив до двору дяка — добре, що це було недалеко, таки тут, коло плебанії.
Дяк власне вийшов подивитися, чи то ведмідь у село зайшов, чи чого воно так усе село загавкало.
Олексу не пізнав одразу, а пізнавши, перелякався.
— Ігім ід'хаті, — шепнув Олекса, прямуючи до дверей, аби скоріше втекти від тої всесобачої лайки.
Дяк увійшов до сіней, хотів одчинити двері до хати, але Олекса зупинив.
— Я д'хаті не піду. Скажи ми тут, шо си стало?
— О–ой, паноньку! Тут такого сі наробило, шо єк світ світом, то такого ніхто і не видів і не чув. Наш ксьондз–єгомость — прости гріха Боже. Може, я согрішаю бардзо, же маю судити ближнього мого та ще таку особу, єк, рахувати, ксьондз–єгомость, що від него–м не чув не то що слова ідного прикрого, а…
Олекса припинив цю красномовність.
— Шо си стало з єгомостем?
Дяк нахилився до вуха Олекси:
— Зваріювали…
— Шо ти кажеш?
— Ає, ає… Самі їмость казали, що так. Най мені Бог не ставит у гріх, але таке говорити, єк наші ксьондз–єгомость говорили, то таки може лише варіат…
— А що ж вони такого говорили?
— Хіба я можу того все переповісти? Та мені страшно… Єк станут на проповідальници ци то амбоні та як зачнут — йой, Боже… "Шо ви, люде, собі думаєте? Шо ви терпіте лєхів над собов, панів, ади. Таже панів мало, а вас багато! Вставайте громадами… Чуєте, шо робитси на Вкраїні? Там уже повиганєли люди панів своїх. Тепер черга за вами. Уже і серед вас є люди, що підоймаютси, йдут за народом потєгати". Та й тут усе вас, пане, ізгадуют. Та так хвалє. Бігме, правду кау.
Та й таку проповідь не раз, і не два, і не десік рази. Та підут селом, та прийдут ід єкому ґазді д'хаті та й до него: "А ти чому сидиш? А ти чому не йдеш? Збирай ватагу, єк Довбуш. Бий панів, єк Довбуш"… Тот си просит, молит: "Маю жінку, маю гіти, господарство йкес…" А вни, єгомость ніби: "А Довбуш, — каут, — не має жінки та й дитини? А пішов. За кого пішов? За вас… За народом покєг… А ви го єк не підтримаєте — спрахтє го лєхи та й не буде у нас заступника. Другого такого Довбуша вже не зішлет Госпідь вам…"
Їмость плачут. Ходют за ними та все просют: "Не слухайте го, люди… То він зварійовав… Він сам і не знає, що говорит…"
А він, єгомость: "Що ти з мене варіата робиш! Я такий саме варіат, як і ти. Лиш я знаю, що робитси на Вкраїні, а ти не знаєш".
Та й таке говорут, шо я не збізую того повторити. Ніби там єкіс гайдамахи, ци біда їх знат, єк їх називати. Ніби збираютси по монастирох ци де, а духовні особи перед ведут та ченці. Я би в тото не вірив… Де би то до церкови Божої розбійники пускати та й обі духовні, рахувати, особи лізли у такий талан паськунний… Ой… перепрашєю… Я ніби не ганю, бо моє діло йке… Служу при церкові, та й я в таке не мішєюси… ає…
— То що ж далі?
— Та й далі те саме. Каут, ніби ми уніати йкіє, а то преославні, але то, каут, ніц. Ніби ми, єк уніяти, то маємо, каут, за лєхами кєгнути проти народу свого? Ой, га? Колис ми були усі разом, лиш се Польща нас поділила: тих на уніатів ніби, тих на преославних. Не можу я того діймити, єк вони говорили. Бо то, рахувати, людина вчена.
Лиш усе казали, аби вставати. Вставаймо, каут, єк і вони. Берім Польщу в два боки: вони звідтам, а ми відси. "Вставайте, люде. Ігіт за Довбушем…" Та кричют. А очі горє… Ну таки направду варіат, та й вже.
Олекса тремтів, слухаючи того оповідання. Так от як високо ставив отець Кралевич його, Довбушеву, діяльність. З амвона людей накликав іти за Довбушем… Не пожалів сану свого, свого становища. По хатах ходив та посилав людей до Довбуша…
(Продовження на наступній сторінці)