Шляхта кричала, ґвалтувала. Проекти, один одного дивніші, сипалися як із мішка, виникали щохвилини й щохвилини ж гасли, мов іскри на повітрі.
— Панове! Стривайте!.. Всі наші проекти ні до чого, бо опришків уже тут нема. Вони, очевидно, будуть так налітати несподівано, вихоплювати, кого їм подобається, а кого подобається — будуть зоставляти… гм… Вся біда в тому, що ми не знаємо, в які періоди вони соблаговолять нас навіщати. Воістину — не вісте ні дня, ні часу, в онь же Довбуш при'ідет.
— Взагалі не думаю, щоби ми самотужки могли учинити щось солідне. Тут потрібна поміч держави.
— Треба послати військо в гори, щоб воно впень винищило опришків.
— Гетьманові коронному довести до відома. Він і єдино він міг би щось тут ізробити.
— Се ж його край. Він навіть повинен.
Рада в раду, і на тім стало, що треба повідомити пана гетьмана коронного, показати йому, що робиться, скласти реєстра всім нападам Довбуша на шляхетські двори, особливо замаркувати вбивство і спалення Злотніцького — словом, нарисувати картину шляхетських нещасть так, аби зворушити серце гетьмана.
На делегатів вибрано умисно приятелів покійного Злотніцького — пана ротмістра Фількевича й старосту козинського — Михайла Ястшембського, щоб вони з приятельства яскравіше описали подію.
Делегати поїхали.
І вони, і шляхта, що їх посилала, були певні, що варт їм, делегатам, появитися перед ясновельможним паном, як він, не маючи нічого ліпшого до чиніння, обома руками почне працювати на користь справи підгірської шляхти.
Вони не знали, делегати, що в Швеції влада партії "шапок" давно вже впала, а верх узяла партія "капелюхів" — войовнича французька, яка зразу ж привела до ратифікації шведсько–французького союзу. Вони не знали, депутати, що тоді ж і Ночп пішов… Душею тайної комісії при шведському парламенті став майор, що ходив ще на Україну воювати й попав у московський полон під Полтавою. Його зараз же направлено було до Босфору, аби заключити альянс із султаном. По дорозі заїхав… до Польщі й балакав з Потоцьким про спільний напад на Росію.
Пан гетьман коронний — то була маленька фігурка, але з великими претензіями. Лобом був він неширокий, але та обставина, що він міг уважати себе найбагатшим паном в усій Речі Посполитій — ця обставина робила його дуже розумним. Весь вік він вертівся в колі високої політики, але розумівся на ній не дуже, і часто попадав в оплакане становище — як ось і тепер.
Побалакавши з шведом, Потоцький і собі направив посла до Стамбула. Ним був подстолій литовський пан Гуровський, довірена особа. Пан Гуровський мав обіцяти, що Потоцький зв'яже в Польщі конфедерацію і вдарить на Росію, аби лише Порта запевнила диверсію в п'ятдесят тисяч татарів.
Великий візир — ним був тоді Магомет–паша — неначе згоджувався. Пан гетьман зрадів і почав збирати шляхту на конференцію, а війська стягати на Поділля. А щоб приспати короля, вислав йому вірнопідданчого листа.
Наївний то був крок. Похоже на страусове ховання голови в пісок. Август — а хоч, ліпше сказати, ті, хто при нім, — відразу розгадали маневр, і від імені короля було вистилізовано до пана гетьмана уїдливого листа:
"Нам відомі, — писав король, — усі ваші коншахти, як рівно й те, що ви стягаєте війська під Пйотровин та Сулеїв, як рівно й те, що ви готовите конфедерацію. Знає вже Польща нещасливі наслідки всіх отих конфедерацій, за котрі й досі мститься Бог, а чесні люди терплять всякі обиди".
А підканцлер Малаховський і собі вислав листа, пишучи між іншим, що він "не вірить, аби ясновельможний пан гетьман фундувався на протекції інших монархів, але все ж подає до рефлексії, що чужі монархи, виробивши свій інтерес, забувають звичайно про всяких своїх колишніх прихильників, а панові гетьманові в Польщі жити і вмирати треба…"
А Потоцький тим часом працював. На випадок повалення короля треба було мати другого в запасі. Нав'язалися зносини з неудачником екс–королем Станіславом Лещинським, що сидів оце на еміграції в Люневілі (на правах зятя короля Франції) і чекав, чи не обернеться як–небудь колесо фортуни й чи не надумаються панове поляки знову обрати королем пана Лещинського.
А тут, до речі, пропозиція пана гетьмана. Екс–король з радістю ухопився обома руками. А партія Потоцьких раділа, бо була певна, що за винесення на трон Лещинського здобуде повну поміч Франції. Стільки надій — і нічому тому не судилося здійснитися.
Франція використала всю ту суєту для своїх белградських трактатів, посла вбито в Сілезії при поверненні назад і папери його забрано (се Мюнхен постарався — вислав спеціальних наємних убивць). Папери… виявили всі коншахти Потоцького — і вийшов один величезний скандал.
Але королівська власть настільки була… сильною, що нічим не могла укарати не лише гетьмана, а й зв'язаних із ним конфедератів. Навпаки. Усім їм добре було заплачено, аби вони скоріше ліквідували справу: примас Шембек узяв понад три тисячі дукатів, пан гетьман великий литовський Вишневецький задовольнився вісьмастами і т. д.
— Та що! Сама дружина пана гетьмана коронного пані Потоцька дістала тисячу триста дукатів, а її матінка, маршалкова, велика коронна пані Мнішекова — тисячу п'ятсот…
XXIX
Результат весь був той, що Август побачив, як то легко зіпхнути його з польського трону… Цей раз, правда, не удалося, то, може, вдасться на наступний.
Треба було щось робити — і Август почав оглядатися за більш твердою короною. Міг рахувати на дві: чеську — бо був найближчим чоловічим кандидатом, або цісарську, австрійську. Але…
Але ще Леопольд І у 1703 році установив, що в разі безпотомної смерті Йосифа й Карла корону наслідують дочки старшого сина. Йосиф помер, зоставивши дочку Марію. Але ж бо Карл, ставши королем, змінив у 1713 році акт татуся в тім напрямі, що по його, Карловій, смерті наслідує престол дочка Карла, а не Марія, дочка Йосифа.
Більше. Коли в 1719 році видавав свою племінницю, оту саму Марію, за тодішнього королевича (а теперішнього польського короля) Августа, то звелів Марії підписати акт, у якому вона зрікалася корони й признавала прагматику 1713 року.
Ще більше. Коли у 1733 році Август кандитував на польський трон, то він урочисто підтвердив, що також визнає уставу тринадцятого року, прирік навіть, що буде боронити тої устави перед посяганням якої третьої особи. За це здобув собі поміч Австрії й сів на польський трон. Але…
Але папери паперами, а апетити апетитами. Августів міністр Сулковський весь час носився з думкою, як би то все перевернути назад. Коли про те довідався його суперник Брюль, то, аби повалити Сулковського, доніс про ті всі плани австрійському дворові.
Сулковського–то Брюль повалив, але коли сам сів на його місце — почав носитися з тими ж планами. Порозумівся в тім із російським послом Кайзерлінгом — і стався таким чином таємний договір між імператрицею Анною та Августом, що в разі смерті Карла VI сі дві держави акту із тринадцятого року визнавати не будуть, тобто, другими словами, за Августом зостається право на австрійський трон.
І от Карл вмирає. Вістка про те застала Августа у Варшаві під час сейму. Що таке сейм для Польщі — відомо, присутність короля необхідна, але коли Август почув про смерть Карла, то кинув і сейм, і все — поскакав до Дрездена.
Та лишенько тяжке. Франція займає таку позицію, що без її згоди нічого не вийде. Треба за всяку ціну добитися згоди Франції, треба ту згоду купити. Чим?
А от Август надумує:
"Зречуся польської корони, відступлю її все тому ж Лещинському, давньому своєму суперникові — тоді поміч Франції буде мені забезпеченою".
Насамперед треба, виходить, порозумітися із самим Лещинським. На посла до екс–короля вибирає Август найспритнішого, кого знає, — пана воєводу мотовецького Станіслава Понятовського. В допомогу йому додає Фрутша з Дрездена, а то з тої причини, що сей Фрутш був колись уже у Франції й мав добре прийняття у кардинала Флері. Коли про те все довідалася партія республіканська — всі роззявили рота, не знали, що думати. Дійсно: думали про детронізацію Августа, боролися за це, а він сам зрікається престолу. Що за чудеса?
Але речі взяли цілком несподіваний хід.
Приїхали посли Августа до Люневіля, запропонували Лещинському корону, але він, посміхнувшися, сказав:
— Знаєте що, панове? Досить з мене вже тих ваших планів — оту–о вони у мене сидять. Ще так недавно Потоцький мені пропонував корону — а що з того вийшло? Пшик. Тепер пропонуєте ви, і я знаю добре, що знову нічого не вийде. Взагалі з Польщі нічого не вийде. Мені тут добре, у Люневілі живу я собі спокійно, серед культурних людей — з якої речі я то все кину й пощу в дику Сарматію, де мене оточать інтригами, конфедераціями, змовами… Навіщо мені всього того? Ні, не хочу я вашої корони і дайте мені чистий спокій.
Грім з ясного неба. Чоловік корони не хоче… Все життя за неї чіплявся, а тепер, коли дають живу в руки, не хоче. І так і так Понятовський, і туди і сюди, всі свої таланти пустив у хід — нічого не помагає. Як затявся старий.
Ну, думає собі Понятовський, це він тут хоробрий. А от поїду я до Парижа та звідти на нього як надавлять із Версаля, то, не бійсь, підіжме хвоста.
Поїхали до Парижа. А там і того гірше. Флері й слухати не хоче.
— До польських інтересів звертатися не думаю так само, як і до лона моєї матері.
(Продовження на наступній сторінці)