Столи застелені білими обрусами, рушники по краях довгі — руки витирати. На столах барила з горілкою, миски з їдою. Зі стелі висить "павук", у ньому, як у церковному панікадилі, горять свічі. І всі горять — не пожалкував господар.
Обстановка була така, щоб перескочити через так гостинно заставлені столи і втелющити бартков. Та ще кого? Бабу з малою дитиною на руках!
Попустилися бартки молодечі, щез гнів з очей. Барилочка з горілкою має чарівну силу — проганяти гнів і з серця, і з очей.
Пані Марцеля виступила вперед із дитиною й поклонилася Олексі.
— Пане отамане! От година тому, як народилося оце дитятко. Пам'ятай на Бога, на хору матір і на оце немовлятко — та й не роби тут жодної шкоди. Тим більше, що ми приймаємо тебе як гостя, — і свобідною рукою повела в сторону застелених столів.
Ну як тут бити топором?
Але Олекса похмурений, але Олекса пам'ятає, що пани майстри відкуплялися дурничкою за всі свої гріхи перед народом.
— А де сам пан?
— Виїхав.
— Укік. Не чує себе справедливим. Мені донесено, шо він лихий пан, шо він си збиткує на своїх підданих, мордує, то–мит роботами, куєт у кайдани.
Пані Марцеля знов поклонилася.
— Слуги наші всі тут. Звели їх закликати й спитай. Якщо покажеться всьому тому правда — утни голову й мені, й оцьому младенцю, й його матері.
— Піди поклади дитину й склич слуги.
— Не треба і йти, я так закличу. Хто тут є? — сказала трохи підвищеним голосом.
Одчинилися двері до службових кімнат, на порозі показався Мацєй.
— Пан отаман хотять балакати зі слугами. Вони тут?
— Тут усі.
— Клич.
Почали виходити схвильовані, перестрашені люди, мужчини й жінки.
— Єкий ваш пан? Лихий? Клєтий? Мучив нарід? Шо? Слуги загули всі враз. Слів не зовсім можна було розібрати, але відповідь була ясна.
— Вже що там що, а про нашого пана й паню це гріх сказати. Я хоч і під присягою… Та що балакати — хіба не видно?
І дійсно — Олексі одразу було видно. Як тільки увійшов. Стіни дихали тут спокоєм. Обличчя слуг, їх поведінка, одежа — все говорило за те, що вони не похожі ні на катованих, ні на катів.
— Се ви таке говорите, бо ви панські слуги. Слуг пани тримають добре, бо то їх посіпаки. А от на селі.
— Най пан отаман закличут із селян кого. Хоч десять душ…
— То витак. А був у вас на селі ци в дворі наймит Ясько Воротило?
Слуги здивовано переглядались між собою.
— Ясько Воротило? Ні, проше пана, ніби не було у нас такого…
— Може, на селі був?
— Ми самі усі з села, то ми село знаємо.
— У нас таких і людей нема.
— У нас Досійчуки є, Мокрицькі, Коржі, Панькови, Бідники, Воробці, Колопенні, Кобильники… Усєкі, проше пана, є — лиш Воротилів у нас як село селом не бувало.
— Єк–то не було? Отакий та отакий…
Олекса описав вигляд зайди. Один зі слуг ударив себе по лобу.
— Чкайте, пане отамане. То у цего Воротили ще бородавка під носом?
— Так, є бородавка. А видиш.
— А то я, проше пана, ходив–єм у поле. Та й див'юсі — ще якийсь пан бричков польовов дорогов. Стала бричка здалека, а мені видно, що там двох сидять. І пан усе показує на наш двір руков, все показує на наш двір руков. А я ше погадав–єм собі, що то за пан їде польовов дорогов, а не гостинцем, і шо то йому за потріб на нашого пана двір указувати. А витак вони попри мене їхали, та й я добре видев–єм і пана, й того другого. Виглєдав, як батяр станіславський, та й бородавку мав під носом.
Очі Олекси блиснули.
— А пан тот єк виглядав?
І описав поверховість пана ловчого курського.
— Ото–то–то–то. Акурат так… Єкби там пан були.
Олекса звернувся до пані Марцелі:
— У вашого пана бував коли в гостині пан Кшивокольський?
— Ні, ніколи. Бо наш пан його дуже не любили.
— Чому?
— Бо наш пан казали, що пан Кшивокольський не є правдивим шляхтичем, та й пан наш усе з нього посмішковува–лися. А окрім того, пан наш не любили таких, що ото із своїми підданими зле обходяться.
— Так. Тепер я усе розумію. Ігіт, люде, до себе — нічо вам не буде. А ви (до Марцелі) проведіт мене до вашої господині.
Пані Марцеля поклонилася й показала йти вперед себе. Олекса обсмикнув ремінь, мов бажаючи причепуритись, і пішов…
Одного погляду було досить, щоб переконатися, що говорено правду: перед Олексою дійсно лежала породілля, не всі навіть сліди акту було прибрано.
Пані Малгожата затремтіла, коли побачила, що до неї близиться опришок.
— Не бійтеси, не бійтеси, пані, вам нічого си не стане. То хлопчик ци гівка?
Пані Малгожата не могла говорити від страху. За неї відповіла Марцеля:
— Хлопчик, пане отамане, хлопчик.
— Се добре. То біх хоків, аби–сте назвали го Олексов. На памнєтку, шо–м був на єго уродинах.[71]
— Добре, пане отамане. Зробимо, — потакувала пані Марцеля.
— А чому пані нич не говорит?
— Перелякалася дуже, пане отамане. Та й по породі сил нема. То ж тілько бідна намучилася.
— Но нічо, нічо… Най відпічнет.
Нахилився трохи в сторону хорої й, ніби до глухої, підняв голос:
— Вам нічо си не стане, пані. І вашому чоловікові я ніц не зроб'ю. Скажіт му, най не боїтси Довбуша — Довбуш му нічо не зробит. І вам. Ми лиш повечеріїмо та й підемо собі гет. Зоставайтеси здорові.
Олекса вийшов. Марцеля поклала дитину і йшла до опришків, шепнувши на ходу пані:
— А бачите? От усе добре й обійшлося. Лежіть собі спокійно, а я піду до них.
— Ти не боїшся? — прошепотіла пані Малгожата.
— Анітрохи.
Леґіні вже почали з гомоном розсідатися по лавах. Олекса підманив пальцем Марцелю.
— А страва чиста?
— Чиста.
— Не затроєна?
— Ні, пане отамане.
— Ано спрубуй.
— З котрої миски?
Це було сказано так спокійно, погляд очей був такий одвертай, що Олекса усміхнувся.
— Но–но — не треба. Вір–ю. Но–ко, хлопці, напоймоси. Тіцький чєс і не вигіли–сми.
І почалася учта. Пані Марцеля була присутня весь час, і коли бачила, що кому чого бракує, зараз постачала.
— А то маємо господиню добру! — хвалив Олекса й на вихіднім витяг три злотих із тобівки й давав пані Марцелі.
Ледве помітно здригнулися руки у женщини, коли вона брала цей кривавий дар, але знала, що відмовитися не можна.
Опришки пішли. Пані Марцеля сіла на лавку і впала головою на стіл.
Мацєй вийшов за опришками. Почув свист. Чотири тіні з чотирьох боків метнулися у тьмі беззвучно. Взагалі опришки йшли, не видаючи звуків.
Мацєй виждав довго, поки міг думати, що опришки увійшли далеко. Пішов на вежу і вистрілив тричі з трьох мушкетів.
Пан Андрій прилетів на коні, але один погляд сказав йому, що ніби все в порядку. Стомленим голосом говорила пані Марцеля:
— Опришки були, але нічого не зробили ні пані, ні дитині.
Пан Андрій упав на коліна, закрив обличчя руками, а крізь пальці текли сльози.
XXVIII
Страшне вбивство Злотніцького підняло всю шляхту. Не змовляючися, поз'їздилася вона до Станіслава, наче на сеймик. Тільки й розмов було що про Довбуша, про можливі акції рятунку, про потребу щось робити, про деталі кривавої розправи.
— Палив, кажуть, йому руки… вогнисте… йому сипав…
— А чуєте — окупу, грошей, срібла і не хотів узяти.
Ця остання деталь найбільше лякала. Це було щось нове в опришківській діяльності. Розплачуватися грошима — це, коли можна так висловитися, була річ звична; але розплачуватися за своїх хлопів, за систему кріпацтва — це було незвично і страшно.
— А все ж, панове, треба правду казати, покійник був таки лихий до людей і багато замордував своїх підданих.
— Отже, виходить, правильно сказано: якою мірою мірите, тою відміриться вам.
— Або як іще казали мудрі люди: хто проливає чужу кров, той мусить бути готовий до того, що проллється колись і його.
— Панове! Коли вже пішло на латинські поговірки, то й я міг би вам нагадати одне мудре прислів'я: про мертвих або добре говорять, або нічого.
— Справді, панове! Годі судити людину, котра не зможе встати й оборонити себе. А мене от що лякає: до яких же границь буде лазити сей Довбуш? Поки він розбивав собі там, у горах, — ну, нехай… А то, бач, аж куди забрався!
— А де той Злотніцький жив? Я щось його собі не пригадую.
— А в селі Борщевім. Се дві милі від Бучача.
— О! Це справді.
— То ви, пане, ображаєтеся, що вас можуть пограбувати опришки не свого власного виробу, а чужокраєві?
— Прошу облишити свої нудні довціпи, зоставивши їх до слушнішого часу й для більш підхожої для пана аудиторії.
Між іншим, дуже всіх вразив факт цілком іншого поводження Довбуша з сім'єю пана Карпінського. Хтось там буркнув навіть про якісь коншахти з опришками, але його зразу офукнули — занадто високо стояла репутація пана Андрія в повіті.
(Продовження на наступній сторінці)