Насамперед психічно. Як–не–як, а треба було переступити через людську кров і сльози. Се було непривично. Як і всі фізично сильні люди, сам Олекса з природи був добродушний, м'якої вдачі; особливого задоволення йому не давали людські, та й не лиш людські страждання. Жорстокостей він не переносив не тільки в кому іншому, а й у собі в першу чергу. А тут — доводилося бути жорстоким, доводилося дивитись на людські страждання, на людську кров. Якось… незвично було у тім Олексі… проти себе йшов.
От Іван — то вже друге діло. Той іще змалечку показував інші норови. Раз — іще були хлопчаками — піймав був Іван сову. Вивернув їй крила й так, за крила, приніс до хати. Птаха, видно, сильно мучилася, а Іван і не помічав того: теліпав птицею туди–сюди, оповідав, як вона — така футка! — хотіла його дзьобом, але він, ще футчіший, не дався.
Олекса не міг дивитися на муки птахи й попросив сову собі. Іван не дав. Олекса повторив просьбу сильніше. Іван своє. Олекса ударом під ногу звалив Івана. Той ухопив Олексу, зчинилася бійка.
Подужав, правда, Олекса, але від сови зосталося саме шмаття, та й Іван довго ходив у ворожому настрої, аж поки то якось забулося.
От і тепер. Олексі трудно звикати до деяких негативних сторін вибраної професії. Впадаєш до корчми… смертельно перестрашені обличчя… жінки плачуть, малі діти пищать, аж мокрі від страху — а в тім усім треба ходити, розбивати скрині, тягти добро, а часом і бити, на смерть бити корчмаря…
І Олекса здебільшого фізичне грабування передає на своїх хлопців, зоставляючи собі лише організаторську частину: жінок і дітей закликає до окремого покою, велить сидіти тихо, запевняючи, що їм нічого не станеться.
І все ж перші часи трудно було. Сам себе умовляв, що так треба для справи, що без цього не обійдешся, але перед очима вставав власний синок Олексик і думалося, що воно, біднятко, мусило би пережити, якби так уночі напав хтось, хату запалив, маму ізв'язав, добро почав тягти… Ні, не так воно якось… От коли б отак установилося: сталася комусь кривда, таки зараз, отут на очах, і зараз же треба було помсти, як чинника рівноваги. Тоді була б інша річ, тоді було би легко.
А то кривда є, правда, але робилася колись, а може, й не робилася зовсім даною особою, робили інші — а мститися треба на всіх підряд і не розбирати, який ти там сам по собі. Оце й було трудно.
І знов Іван — нічого того не знає. В заграві пожарів почуває себе, як у власній стихії, може навіть жартувати. Плачу й стогонів не чує, відноситься до того, як до бреніння придавленої мухи. Може вдарити сокирою в людське тіло тільки тому, що воно підвернулося по дорозі, а в руках був топір. Не раз спостерігав Олекса, як Іван, ударивши барткою, з цікавістю дивиться, як витікає кров із живої ще людини. Кричачи несамовито, в'ється ранений передсмертно, а Іван дивиться, як ентомолог, що наколов метелика на шпильку, капнув етером на головку і дивиться, чи скоро перестане тріпотіти засуджена на смерть істота.
Пробував Олекса вказувати братові на безцільність безцільної жорстокості, але Іван відповідав зухвало:
— А ти хто такий, аби мені вказував, що я маю робити?
— Я тобі втаман.
— С… я такими втаманами, єк ти. То Дрислюкові ти втаман, а я шо хочу, то й роб'ю.
Ставало у Івана ще тільки тями, аби не говорити того при людях, але й на самоті це було річчю неподібною. Олекса марив про залізну дисципліну у своїй ватазі — а яка вже могла бути дисципліна, коли серед товариства знаходиться такий розкладний елемент.
Добре, що все удавалося, все йшло так, як Олекса надумав, як Олекса запорядив, як Олекса розпланував. А так же вічно не може бути. Трапиться колись і невдача, а може, й не одна — а тут такий Іван виступить із своєю критикою. Іншому то розвалив би голову за непослух, а рідному братові як…
Словом, ватагівство, яке здалеку здавалося такою простою річчю, що відбирай лише саму пошану, при ближнім розгляді показалося страшенно складним. Вже наскільки ватаг у полонині має мати голову на все — але де… Чи можна й рівняти, як ватажити над вівцями, а чи то над живими людьми? Боротися з вовками — а чи то зі смоляками, ровтами, які засідають з усіх боків? Знати одну полонину — чи знати весь край, як гори, як доли? Як де пройти, куди найближчий і найбезпечніший шлях, які пригоди тебе можуть на тім шляху зустріти й як від них відборонитися?
А скільки ж найдивніших стосунків із усякого роду людьми? І стосунків несподіваних, непередбачених. Олекса, починаючи свою діяльність, ясно розділив був собі теоретично людей на "ворогів" і "своїх". Поділ яскравий, орієнтуватися легко.
Виявилося, що це зовсім не так. Виявилося, що серед тих, які цілком ніби належали до стану ворогів, є такі, що з ними можна й треба тримати зв'язок; і знов же серед "своїх" багато є таких, що чимдалі від них, тим краще. І все це треба врахувати, все це треба знати, серед того орієнтуватися.
От підстароста Рушель. Це найближча власть адміністративна в повіті. Пан є паном і може наробити багато лиха; підстароста може його наробити ще більше, тим паче, що має в руках сяку–таку озброєну силу.
Олекса на початках досить часто навідувався до жінки, до батьків. Прийде, застукає у вікно. Мати вийдуть або батько.
Погомонять. До хати Олекса не входив, бо хто знає… Раз тільки увійшов на хвильку до своєї хати — поглянути, як спить малий Олексик.
Скромні вони були й не часті, ці одвідування, але й на них треба було купити право. Це право міг дати Рушель. Олекса послав одного з найзвинніших своїх хлопців Василя–спузаря (так його звали за Олексиним приводом і всі товариші). Той вислідив, коли Рушель поїхав на полювання, й привів Олексу прямо перед ясні очі пана старости.
Рушель приложив рушницю. Олекса свою.
— Не стрілєй, пане, бо й я тої штуки вмію. Подивиси ліпше.
Рушель оглянувся. Майже з–за кожної смереки стирчало дуло рушниці. Пан староста зрозумів, хто перед ним.
— Ти Довбуш?
— Я.
— Чого ти від мене хочеш?
— Хочу по–розумному з вами поговорити.
І сказав, що деякий час іще має намір навідуватися зрідка до старих своїх і до дружини; що пан ловчий курський займати його не буде, але от хотілося би мати ще таку саму за–безпеку й від пана старости.
— А шо суха ложка рот дерет, то, може–бесте, були ласкаві приймити на перший раз цесе, — і давав згорток золотих та дорогу золоту табакерку.
Пан Рушель покомизився трохи, але акомпанемент до основної мелодії був такий виразний, що пан Рушель згодився співати дуетом.
Правда, він зі свого боку теж поставив деякі умови… Насамперед Олекса не має нападати ні на самого, розуміється, Рушеля, ні взагалі на довколишню шляхту. По–друге, приходити до Печеніжина більш–менш тоді, коли Рушеля не буде, бо як він буде там знаходитися, то його змусять напасти на опришків.
Олекса приобіцяв. Вдарили по руках і запили могорича з охотничого котелка пана підстарости.
І Рушель додержав слова. Олекса мав нагоду переконатися. Скільки разів приходив додому — правда, обережно, із застосуванням усіх опришківських пересторог, — але ніколи не помітив слідів засідки на себе.
Цілком все ж не довірявся, бо міг думати, що це пан лише присипляє чуйність, але все ж чув полегшення. А один раз так і зовсім завдячив тільки Рушелеві. Сталося це так.
Олекса, треба сказати, переконався, що людям треба імпонувати усім: і діяльністю, і словами, і навіть одежею. Тому Олекса почав ходити пишно, вбирався в усе дороге, блискуче, голову почав носити високо.
Як у вояка, що дослужився до якоїсь ранги, вдів сяйливий мундир, медаль якусь вислужив, появляється нараз непоборне бажання показатися в усьому тому блискові серед свого села, де пас скотину, показатися колишнім своїм товаришам, а ще головніше — ворогам, показатися старшим ґаздам, що колись теліпали тебе за вухо, дівчатам, особливо дівчатам. І вояк уживає всіх засобів, наражається на всякі невигоди, аби тільки хоч на день, хоч на один день вирватися до свого села — так і у Олекси появилося нараз таке непереможне бажання. Прийти до села не тихцем, серед ночі, потайки, а в день білий, в повному уборі, на чолі великого відділу опришків. Гучно, бучно. Зі співами й музикою. О–о–о, для такої штуки варт було дечим рискнути. Правда, Олекса не зробить так цілком наосліп, він забезпечиться, та риск все ж певний є.
Але в тім же і розкіш життя. І Олекса рискнув. Вибрав неділю, файну днину і з'явився у Печеніжині… Ефект був надзвичайний. Печеніжинці й заочно були горді, що от такий славний ватаг вийшов із їх села, а тепер, коли він загостив і от так одверто, прямо не знали, де його посадити.
Самі розставили варту, а окрім того, установили оригінальну систему: до корчми пускали всіх, а з корчми нікого. Особливо багачів. Коли який наважувався йти, припрошували єхидно ласкавими словами.
— А, Іваньчіку солоденкі, Бог би вас (землев — се потихеньки) укрив. Таже раз, може, на віку шо нам із вами набутиси. Та й абесте були грешні із нами посидіти.
І з веселими, хитро привітними обличчями заступали дорогу, майже силоміць брали за плечі й садовили за стіл. Гостили Олексу, як якого великого пана, а при ньому вже й його братву. Опришки теж не хотіли відстати, частували ґаздів, а ті знов опришків — і пішло таке…
(Продовження на наступній сторінці)