— Бо то, видите самі, який то зухвалий хлоп. Він же перестерігав на відході, аби ви не займали його жінку — і я би вам радив справді не чіпати. Бо той хлоп як узлоститься — хто вас тоді від нього оборонить? Ніхто.
— А ти знаєш, що по старому сарматському закону за смерть одного шляхтича треба убити сім хлопів?
Де саме пан ловчий курський вичитав такий закон, того він не сказав, але дістав у відповідь стиснення плечима.
— Я такого закону не знаю, то не буду про нього й говорити. Може, то давно колись було так, а тепер якось я про таке не чував. Зрештою, то за шляхтича, а покійний пан економ був такий же шляхтич, як…
І замалим не вирвалося — "як і ти". Старий був слуга вірний, але шпигнути пана ледве втримався.
Пан Кшивокольський бундючився ще трохи для вигляду, але внутрішньо чув, що слуга каже правду. Для видимості закликав до двора Єлену, старих, покричав на них, а зробити все ж нічого не зробив — і не каявся потім.
Бо коли пішли чутки про напади Олекси на панів, про удачливість його походів, пан ловчий благословив у душі доброго порадника. Мороз ішов поза шкірою, коли думав — що би з ним зробив тепер Олекса, якби дійсно, в першому пориві, кара впала на Єлену.
І пан ловчий курський не тільки не чіпав родини Довбушів, а навіть прикликав раз до себе старого Василя і говорив йому:
— Слухай, старий. Що сталося, то сталося — і най твоєму Олексі буде Бог суддя. Але мені жаль твоїх синів. Все ж вони хлопці гарні і могли би собі ґаздувати. Я би їм поміг… Скажи їм — нехай перестануть розбивати й повертають додому. Може, вони бояться мене, то скажи їм, що даю їм своє рицарське слово, що їм нічого не буде. Я пущу все в непам'ять. А як вони не послухають і далі будуть броїти, то певно попадуть на шибеницю, це вже ретельно. Рано чи пізно, а попадуть. До часу дзбан воду носить.
Василь слухав з покірним виглядом, потакував, а сам думав:
"Ає… Добре співаєш… А йкби вернули — дав би походити місєц чи два, тогди… Знаємо вас…"
Зрештою Василеві, як показалося, просто було невигідно, аби сини вертали. Насамперед зазнав великої шани від селян. Ще від своїх не так, як від чужих. Де би не показався — просять випити, угощають та ще дякують.
— Ой, гєкувать, гєкувать, що такого–сте сина зростили. Честь, честь, — говорили і на базарі, і на храмі, і де би не ступив. Правда, дякує більше голота. Більша була би честь, якби дякували єкі май порєдніші ґазди, але вони помовчують.
Та й економічно поворот синів був би невигідний. І за п'ять літ вони не заробили би стільки, скільки оце тепер понаносили тайкома. Або, скажім, таке.
Сидить раз перед вечором Василь на порозі своєї хати, попихкує люлечку. Коли дивиться — постать якась. Звернула з дороги на Василеву стежку й простує сюди. Придивляється Василь — корчмар якийсь та ще й незнайомий. Бесаги за плечима.
Спохмурнів Василь. Що тут йому треба? Коли корчмар іде до крескенина, то вже напевне з лихою думкою: драча якась нова ци біда го знає, що вни вже там корчмарі з панами вигадали.
Гість підійшов до воріт, обганяється від собаки.
— Узміт кутюгу… Кутюгу узміт…
Василь відогнав пса.
— Ви будете Василь Довбуш?
— Я…
— То, може би–сте, були ласкаві піти д'хаті — я би шос хтів зговорити з вами.
Здивований іде Василь до хати: щось дуже лагідно говорить прихожий.
В хаті ще чудніше. Кланяється незнайомий Василеві раз, кланяється два, кланяється й три. Потім ставить на стіл велику бутлю горілки, кладе два буханці білого хліба такого, що зроду такий не лежав тут на столі у Довбушів. Фаску масла кладе, бринзи, ковбаси такий кавалок, як кінська нога.
А виклавши все це з бесагів, поклонився ще раз і каже:
— Прошю вас приймити цес дарунок та й аби–сте були ласкаві сказати своїм синам, аби вни мене не грабували.
Ага… Ось воно що…
Лице Василя набрало ясновельможної поваги.
— А ти хто?
— А я називаюся Йосель, Йосель Бергштейн. Я орендую шинок у Лючі. Так я видів ваших синів — уй… Шо за хлопи… Єк дуб'є… Слава Богу, шо–сте дочекали таких синів…
Може, й не цілком Йосель славив Бога за Довбушевих синів, але бодай так говорив.
Дивлячись на солідні аргументи, якими підкріпив Йосель своє прохання, Василь з повагою відповів Йоселеві:
— Не бійси, Йоську, нічого і йди собі д'хаті супокійно. А йк прийдут ід тобі сини, то скажи, шо був у мене й шо я велів їм тебе не займати. Дай їм їсти–пити — та ото й по всему. А коби таки конче хтіли рабувати, то вилай їх порєн–но та й скажи, шо гєдєві донесеш.
Лице Йося зробилося сумним. "Вилай добре… Се тоді, як корчма горить, звідусюди пістолетні вистріли, а коло горла тобі ножик тримають. Вилай добре, коли я один, а їх десять, а може, сто — я знаю?"
І тому скорбно від озвався Йосьо:
— Ци мені лаяти таких великих панів?… Та я й подивитиси на ні бою. От єкби… єкби ви були ласкаві дати мені знак єкий… шос із себе…
Василь сміявся:
— А шо я ті дам із себе? Гачі дати? То в мене вни онні — ци я му ходити без штанів, га–га–га…
Йосьо дивився по хаті — що би таке взяти. Але в халупі Василевій було голо.
Погляд шинкаря впав на засмальцьовану крисаню старого Василя. Тій кресані було, мабуть, стілько ж літ, скільки й самому Василеві. Зашкарубла, просмальцьована, вона виглядала на якийсь безформний шматок шкіри невизначеного кольору чи кольорів. То була неписана історія життя її власника — Василя Довбуша. Зрештою не можна було би сказати, що неписана, бо там все було написано, тільки не тим чи іншим алфавітом, а певними, самому лише Василеві зрозумілими ієрогліфами.
От шпалаба урвана. Це ще парубком відбивався від десятка леґінів із сусіднього села, куди ходив до дівчат. Не тому, щоби своїх бракувало, а так, із буйності.
От бик пробив діру рогом, як метав колись у полонині. А ось дірочка таємного походження… так ніби слід кулі поліцейського "гусарського" пістолети…
Багато там було всяких знаків. По магнатських домах вішають військові трофеї по стінах, що оповідають правнукам історію їх дідів. Василь міг би повісити на кілку свою крисаню і по ній оповісти історію не свого лише, а цілого покоління. Бо те, що переживав він, переживала й більшість таких, як він.
І от цей, можна сказати, літопис побачило шустре око Йося.
— Гачі… шо мені гачі? А от коби–сте були ласкаві та й дали мені оту вашу кресаню, то я би вже вам файно подєкував, а завтра бих прислав вам нову, та таку, що ф–фо!.. Дивитиси мож… Дайте, ґаздо. Видев, ваші сини знают, шо то гєдєва кресаня.
Ого! Ще би їм не знати, коли від маленькості вони не бачили на голові гєді іншого убора, лише оцю вічну, незмінну — і буденну, і святочну — кресаню.
Але Василеві якось не хотілося розставатись із тою реліквією.
— Та я до неї звик… та вже тільки роки… та на якого дідька мені нова… то молодому кортит, а мені товже…
Але Йосьо все ж таки Йосьо, і не був би він Йосьо, коли би не вмів допинати свого. В результаті переговорів Йосьо забрав ту святість родини Довбушів і дійсно як дорогоцінність поніс додому, притуляючи до грудей.
Справді то була вартісна річ. То була гарантія збереження свого майна, гарантія збереження "трудів" стількох літ.
А Василь увечері зробив "бал" своїм близьким і дальшим сусідам. Попилися всі. Старий все припрошує:
— Пийте, людонькове! Не шкодуйте добра тих дерунів. Я пошлю до Лючі, й мені Йосьо ше даст. Та шо до Лючі… До усєкої коршми пошлю, то мені усєкий даст. А то чому? Бо я лиш іскажу слово онно — і кант! Бо у мене сини–и… Ні у кого таких синів нема, йк у мене сини.
І хвалився, фудулився, аж поки непривичний хміль звалив його серед таких же п'яних, як і він.
А за який тиждень попробував своєї могутності. Закликав пастуха Жолоба Олексу, дав йому рогатину.
— Іди до Лючі, до Иося–шинкаря, і скажи му, шо я, Василь Довбуш, тебе посилаю, аби Йосьо дав горівки. А рогатину цесу даю на знак.
Так лише гетьмани пересилали свої булави з яким високоважним політичним дорученням.
Жолоб пішов і справді приніс око горілки, два буханці хліба й рогатину назад.
Зрештою, не один Йосьо показався таким мудрим. Косівські купці зробили те ж саме, але організовано. Вони прислали до Олекси делегата, який мав домовитися, скільки хочуть опришки діставати щомісячно відкупного, аби тільки не нападали на Косів. Олекса пристав. Умову було складено точно, хоч і не на письмі. Окрім грошей, Олекса вставив туди натуру — сушену рибу, вудженину усяку, а також порох, олово. Все це мало приставлятися самими данниками в призначене місце — і дійсно свято виконувалося.
Таким чином Олекса мав забезпечення у харчах, міг часом і приховати дещо. Так він і робив: відділяв частину й ховав у ріжні покрииомі місця ріжні припаси, які не могли псуватися.
— Про всєке…
XI
Олексі трудно прийшлося на перших порах. І то з усіх боків трудно.
(Продовження на наступній сторінці)