І
З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
...Північний Кавказ...
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів'я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву.
Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.
Ще огнище не погасло — догоряло, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:
— А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
— Звичайно, журно. Але... ти мене розумієш...
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила:
— Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки — тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марія знітилась на колодці — крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі.
Кажуть: "останній з могікан". Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
Вадим — комісар бригади, Марія — крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
— Ну да — певний, і ну да — непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.
Вадим:
— Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.
...По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.
Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.
Невідомо, чий запах — сосни, гірських трав чи то пахтить синій листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
...Боляче вдарило: "жаба"!
Але Марія раптом згадала — полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця — запекло.
...Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:
— Сідай-но, ближче, моя неспокійна Маріє.
Здригнула.
— Твоя?
— А чому ж не моя? Моя товаришка... так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна... от...
(...Буває, в синю ніч зарипить далеко журавель — витягають воду. Зарипів.)
-...Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті потрібно зупинитися... Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно?
Знову біля серця запекло:
— Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.
Вадим:
— Не хвилюйся, Маріє...
Марія грубо й чітко:
— Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
...Марія — крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції — тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фігнер і ще багато.
Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала — і Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.
Ще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім'єю.
...На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років.
Так, це було на Кавказі, на Північнім, недалеко узгір'їв.
А вдень бачили сиві верхів'я Ельбрусу. Іноді верхів'я бігли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
— Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з ХХV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?
Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марія підвелась і похмуро кинула:
— Ходім!
Марія погасила останню головню — і огнище вмерло.
Коли проходили біля вікна, постукали.
— Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
...А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникли в невідомих пісках.
...Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима...
Їй було боляче.
...Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: "Вадим доживає останні дні".
В штабі стояла ніч.
II
По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.
З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.
Марія пішла в школу.
...Сотня. Напруженість.
...А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії?
— Ми не ра-би!
Клас гудів грубо, незграбно.
Пахло ріллею, ґрунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, відходили відціля з радістю криничної прозорої води.
В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.
...В обід прийшов до Марії Гофман — гладкий, ласкавий, суворий — паровик на парах, тиха мудрість.
Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.
Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.
Вона (Марія) дочка південної Кубані.
Сказав Гофман:
— А Зиммель знову накапостив. Марія:
— Що там таке?
— Як же: послав червоноармійця по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станції в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.
— Ну й радійте. Ви ж самі кажете — не можна без цього. Гофман уперто одрубав:
— Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.
Ще говорив.
Тоді Марія спитала:
— Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто — тоска. Просто — харя непереможеного хама.
— Ви так думаєте?
— Я цього певна.
Гофман підійшов до вікна й сказав:
— Тоді виходьте з партії.
— А чому вам не вийти?
Марія підвелась.
Гофман сказав спокійно:
— Тому, що нам все ясно.
— Гм... логіка!
...А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками.
Марія усміхнулась:
— Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
— Почекайте, товаришко.
Ще усміхнулась:
— Ну, що ви... то я так... жартую...
З вікна бачили гори й сиві верхів'я Ельбрусу. Верхів'я знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень. Думалось, що й пісні теж зникають у Закаспії, бо й пісні були солоні й забуті, мов мільйони літ.
Пісні були веселі й сумні — радянські.
Сосна, що привіз їй Зиммель, лежала на книгах, а одну вітку Марія держала в руці.
Зиммель говорив про своїх козаків, що їх знайдено біля Шкурівської станції в колодязі.
Гофман суворо відрубав:
— Ви б мовчали краще.
Знизав плечима Зиммель:
— Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмішалася Марія й лукаво наводила балачку на питання про норми комуністичної етики.
Зиммель розійшовся й уперто доводив:
1) не можна зрівняти матеріальне становище всіх комуністів;
2) норми полової моралі й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже "односительне".
Нарешті він сказав:
(Продовження на наступній сторінці)