— Кожний комуніст мусить бути купцем. Це слова Леніна. А скажіть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш — не продаси, от його мораль і етика. Дурнем буде той комуніст, що має, припустім, гроші й не дає їх на проценти.
Марія:
— Відци?
— Що ж відци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонів:
— Е... ви заїхали дуже далеко. Так можна й того... з партії.
І раптом закричав на Зиммелля:
— Геть відци... мальчишка!..
Зиммель зблід і відступив на два кроки.
— Чого це ви... Бог з вами! Хіба не моя думка? Я в центрі чув. Це відповідальний робітник висловився. На партзібранні.
Гофман одразу ж одійшов:
— Ну, от... відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.
І сів на ліжко.
Марія усміхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
— Робоча опозиція.
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м'яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковість майбутніх годин.
У вестибюлі чітко й агітаційне кричав хтось:
— Ми не раби!
А другий голос дзвінко одкликався:
— Рабами не будемо!
Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічности пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
— От куди б нашому Вадимові. В бір.
Марія раптом згадала й сказала з сумом:
— Це ж жорстоко...
— Ви про Вадима?
— Ну да... Вічний ідіотський трафарет: mеmеntо mоrі.
За вікном знову посувався синій листопад.
Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий.
Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.
Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й зникала за обрієм.
III
Марія пішла в свою роту.
Три зводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого.
Підійшла до лампи:
— Що пишете?
Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено:
— Клята буква. Ніяк не пишеться. "Чи". Буква — "чи". Виходить буква "ги", бо схожа... Хочу оце письмо додому.
Марія сіла допомагати.
Взяла в руку коряві пальці червоноармійця й виводила букву "чи".
Писали довго вдвох.
...А в своїй кімнаті згадувала червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру "чи".
Літера "чи" довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.
Потім Марія пішла до Вадима.
Було пізно, але він працював.
Голубом положила руку йому на плече:
— Слухай, Вадиме!
Він підвівся і сів з нею на ліжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
— Слухай, Вадиме.
— Так... слухаю...
Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала каймою ніздер запах мужського тіла. Потім ледве чутно сказала:
— Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули.
Вадим уважно подивився на Марію:
— І... я тебе теж кохаю!
Вона:
— Але...
Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напівсерйозно:
— Я тебе розумію: ворогам не до кохання.
Марія:
— Так, ти мій ворог.
І тихо розсипала хорий сміх.
IV
На світанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пішла листяна фуга.
Дерева порожніли — голо. А листя спішили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри.
По станиці пройшла мідна тиша.
Тільки зрідка рипів далекий журавель — витягали воду.
Гофман з червоноармійцями вже заквітчав зал. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман:
— Паф! Паф!
А червоноармійці хвилювались:
— Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мітинг:
— Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двір штабу у ліхтарях. Завтра буде ілюмінація. На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої.
Це — революція.
Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія? Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять —
на північ,
на південь,
на захід,
на схід.
І ширяємо над землею замріяні, далекі.
...Хіба це не поезія?
Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії — світової, синьої.
...Марія читала європейські новинки, про радіо-плуг.
Сказала лукаво Гофманові:
— От пишуть про радіо-плуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б'ють на п'ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?
Гофман:
— Нічого... От прочитайте в "Правді" про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.
...Марія на світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього. Сказала:
— Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво:
— Що ти так часто до мене?
— А як же: я ж тебе кохаю.
— Так?
...Марія порадила проїхатись на пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
...Виїхали в степ після обіду.
На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем, і без кінця степ. Праворуч летіли гори. Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.
А потім сказала:
— Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
— І я не люблю.
Вона:
— Це символ всефедеративного міщанства.
— Так.
Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.
Бігли дороги — чорні, степові. Маячіло кволе сонце.
...Під'їхав Зиммель і несподівано заговорив:
— Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі — може, тому люблю. Мій батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці буйної Колхіди. А Шаміль? Яке буйство в цім слові!
Вадим сухо сказав:
— Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі — скучно. Ви трішки відстали від життя.
Зиммель, ображений, від'їхав.
Марія — іронія. Кинула:
— Ну от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п'яниця й картьожник.
Вадим:
— Просто — не та романтика.
Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
— А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?
— Не знаю, а на це хворієш і ти — на романтику.
— Не думаю!
...А потім знову мислі про роки — такі довгі гони. І нило серце, як хорий зуб.
Вадим був надто чорний.
І дороги бігли — чорні, степові.
Туманів Ельбрус.
Було холодно й прозоро.
На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхіду — поставили фортецю.
Проїхали ще дві верстви.
...І було так:
...Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди.
Марія тривожно:
— Що тобі?
Потім побачила: Вадим вихаркував шматки крови.
Марія зупинила коні. Під'їхав Зиммель.
Положила Вадимову голову до себе на коліна й запитувала:
— Що з тобою, Вадиме?
Серед степу стояли коні й куделили вухами.
Зиммель зліз із свого жеребця й прив'язав його до тачанки.
Схвильовано сказала Зиммелеві:
— Повертайте додому... скоріше.
Тепер побігли дороги на схід.
Чорні, степові.
Марія згадала: "доживає останні дні". Гірський чингал знову впав на серце лезом.
Вадим заплющив очі й важко дихав. Бліде лице зовсім йому почорніло.
В зелених білках Марії промайнув жах. Вона стиснула Вадимові голову й тривожно дивилась на захід, де була станиця.
Тачанка відходила на захід.
— Вадиме, що з тобою?
Вадим сказав ледве чутно:
— Нічого... мені легше...
Марія приложила уста до Вадимового волосся:
— Милий мій...
Зиммель не повертався й гнав коні туди, де вирине станиця, де стрінуть голі дерева й стоси листя.
Міцнішав вітер.
...Марія тривожно дивилась на захід.
V
Коли Вадима внесли в кімнату, з моря знову полетіли солоні вітри.
Вітри джигітували й зникали в Закаспії.
(Продовження на наступній сторінці)