Наші соціально-побутові можливості воістину низької марки. Але це зовсім не значить, що ми мусимо втішатись тим примітивним напівдикунським письменством, яке дає нам наш новий "різночинець". Провінціал Вергілій не вчився-таки в класичній гімназії св. Володимира, і все-таки… і все-таки він був Вергілієм. Златовратський і Успенський не тому не дали творів, рівних тургенєвським, що були "різночинцями", а головним чином тому, що тоді російська буржуазно-поміщицька література пішла на спад… і тому (вертаємось до раніш сказаного), що та соціальна група, яку вони представляли, цебто міщанство й селянство, ніколи не візьмуть на себе історичної місії, тому що, знову повторюємо, для цієї прослойки мистецтво носить вузькоутилітарне значення. Це "різночинці" в масі, як правило.
Що ж до окремих постатей, які намагались репрезентувати "третій стан", то "неістовому Віссаріону", наприклад, типовому "різночинцеві", ніщо не пошкодило стати найбільшим російським критиком, на десять голів вищим за критиків-дворян. Навіть із тим же "різночинцем" Достоєвським щось не ладно в нашого опонента: його, Достоєвського, "чернетки-оригінали" в світовій літературі займають більш поважне місце, ніж "француз" — Тургенєв. Так ми думаємо, Дорошкевич — навпаки.
Взагалі треба сказати, що аналогія: "різночинець" — селянин-робітник "трохи й навіть більше як трохи" невдала. Цим не можна доказати, певніш виправдати сучасних златовратських у мініатюрі.
Хай ще раз пробачить нам тов. Дорошкевич, але в таких спробах ми відчуваємо запах чарівного яблучка з "пятнишком" з кошика хоч і прекрасної, але далекої і неможливої "Лізи Калітіної". Конкретніш: все це аксесуари з народницької скриньки, і ведуть вони свою родослівну від тієї ж культурної української інтелігенції, яка весь час стежить за диригентською паличкою російського "діда-шестидесятника".
Життя ускладнюється. Треба шукати інших паралелів, порівнянь, аналогій. Справа в тому, що ми не підемо на альянс із грінченківщиною. Ми, як і пролетаріат, ведемо свою родослівну від Куліша, від великого "третього стану". З потенціальним буржуа ми нічого не маємо спільного. Вузькоутилітарний сахарин ми виробляти не будемо.
Тов. Дорошкевич не виправдав безграмотність нашого письменника, бо він грубо підійшов до системи надбудов. В мистецтві не завжди така послідовність: дворянин-різночинець — селянин-робітник. Буває і так: дворянин, а потім селянин Шевченко. Де ж подівся Винниченко? Очевидно, в еміграції.
Тов. Дорошкевич, виправдовуючи безграмотність нашого письменника, який не здібний розібратися в психологічній Європі, тим самим і своїм великим авторитетом пропагує так званий масовізм. Оскільки ж ця "червона" халтура виходить під натиском ідеології зі столипінського "отруба", ми зі спокійною совістю беремо цитату з Тугендгольда:
— "Декаданс — то є всезростаюча перепродукція митців: колосальні виставки, ринки картин, де справжні твори мистецтва губляться з цілому морі бур’яну, незлічимий натовп наслідувачів, цих верескливих поросят, які з ненажерством накидаються на кожного більшого митця, заялозюють і призводять до абсурду кожну велику ідею, нарешті, декаданс є повним розривом між народом і мистецькою культурою, між публікою і митцями. Але всі ці симптоми свідчать не так про занепад мистецтва, як про смерки нашої культури".
Всі ці ознаки ми бачимо й тепер у себе. Декаданс дійшов своєї кульмінації. Ми б’ємо тривогу й заявляємо:
— Той клас, що дав геніальних теоретиків і практиків революції, не може не дати в скорому часі і своїх більш-менш талановитих митців.
Вергілій прийде… можливо, й тепер із провінції, можливо, й тепер не один. Він не був навіть за сторожа в університеті св. Володимира, але він (коли це вже буде дійсно він!) одкриє нову сторінку в історії світового мистецтва. З його приходом буде нанесено страшний, смертельний удар культурному епігонізмові.
— Фу, чорт! Пробачте: і тут лірика. Так от, останнє питання.
Формалізм?
Да, у нас нет литературы! "Вот прекрасно! Вот новость! — слышу я тысячу голосов в ответ на мою дерзкую выходку. — А наши журналы, подвизающиеся на ловитве европейского просвещения? А наши альманахи, наполненные гениальными отрывками из недоконченных поэм, драм, фантазий, а наши библиотеки, битком набитые многими тисячами книг российского сочинения, а наши Гомеры, Шекспиры, Гете, Вальтер Скотты, Байроны, Шиллеры, Бальзаки, Корнели, Мольеры, Аристофаны? Разве мы не имели Ломоносова, Хераскова, Державина, Богдановича, Петрова, Дмитриева, Карамзина, Крылова, Батюшкова, Жуковского, Пушкина, Баратынского и пр., и пр.? А что вы на это скажете?" — А вот что, милостивые государи, хотя я и не имею чести быть бароном, но у меня есть своя фантазия, вследствие которой я упорно держусь той роковой мысли, что, несмотря… (йде величезний період) на все это: у нас нет литературы.
Виссарион Белинский
("Литературные мечтания")
— "Єй-чорту", як все це обридло! Іноді сидиш і думаєш: і справді, чи не толочиш ти води в ступі? І така тебе візьме розпука, хоч лягай живим у домовину. Тільки спортсменське "ану" й визове: "ану, докажи, що й ти маєш деяку енергію, ану, докажи, що й ти здібний вірити й не зраджувати своїх переконань. Ану!"
Заздримо тобі, "неістовий" Віссаріоне… бо не було в твій час "опоязівців". Повір нам — і ти був би формалістом. І справді: маючи за спиною таку блискучу плеяду письменників, ти твердив: "нет литературы". Хіба це не формалізм? Ми не діждались і поганеньких Пушкіних… а скажи ти свою "фантазію" в наші дні? Ну? Тов. Пилипенко "пропише тобі таку іжицю", що й в домовину не потрапиш!
— Як? Літератури, кажеш, "нет"? Ах ти "макроман"8, ах ти маніяк… формаліст несчасненький!
Словом, наші опоненти вміють лаятись (див. № 5 "Плужанина")… шкода тільки, що їхня лайка гола й порожня і нас зовсім не переконує.
Але з чого ж вони виходять, коли обвинувачують нас у формалізмі: знову ж таки з заялозеної демагогії чи з нерозуміння цього терміну?
Проте обидва припущення "кращі": коли ми маємо справу з першим, то їм це не робить честі, коли ж справа йде про друге… то й це їм не робить честі.
Отже, треба зробити таку середню: — чули, що єсть якийсь формалізм, що він визначає якусь ідеалістичну школу, що його сповідають якісь "опоязівці", що ці якісь "опоязівці", так би мовити, комусь "в опозиції". І ще чули, що "олімпійці" (до речі, велике досягнення: тов. Пилипенко взяв, нарешті, "олімпійців" у лапки) дуже-таки напирають на художній бік справи. Отже, чому ж їх не назвати формалістами, тим паче, що й вони кричать: "нет литературы!"
Ідеолог масовізму так і пише:
— "Колись із формалістами в поезії (а тут Хвильовий виступає саме як формаліст) бився добре тов. Троцький".
Що Троцький "добре бився з формалістами" — це так. Але при чому тут Хвильовий? Де він висловлював свої погляди на формалізм? Коли це було, дозвольте спитати.
— Як "коли це було"? А "романтика вітаїзму"? Хіба це не формалізм? Хіба це не ідеалізм? Хіба це, нарешті, не… зеровщина (наш лідер тоді ще не читав Зерова)?
І тов. Пилипенко обгрунтовує:
— Так, мовляв, "кожен клас і його мистецтво проходять певний цикл розвитку: народження, занепад і смерть. "Замкнене коло". Але клас трудящих не матиме смерті. Пролетарське мистецтво зміниться мистецтвом безкласової доби не внаслідок революції, а органічним шляхом. Отже, тут "замкненого кола" немає, і не всі, значить, закони буржуазного мистецтва стосуються і мистецтва пролетарського. Хвильовий ідеалізує мистецтво, ставить його понад класовою боротьбою"… він забув про… матеріалістичний світогляд і натомість ставить "вітаїзм".
Отже, покличемо як експерта здорову логіку й вияснимо, що ж по суті є ця тирада.
Ми вже не зупиняємось на "трудящих". Бо і справді: кого під цим словечком можуть зрозуміти люди? Ми знаємо різних трудящих: трудиться пролетаріат, але трудиться і багато іншого народу. Для селянської газети таке слово підходить, але для мистецької теорії — навряд.
Не зупиняємось ми й на такій цікавій формулі: "трудящі не матимуть смерті". Бо й справді: це ж з теоретичного боку цілковитий нонсенс.
Нас цікавить інший бік справи, а не ці незначні, хоч і характерні ляпсуси.
Тов. Пилипенко, очевидно, довго "ламав" голову над нашою "романтикою вітаїзму". Очевидно, не одну годину шукав у ній ідеалізму і збочення від матеріалістичного світогляду. Але що ж він із себе видавив?
Не що інше, як ту ж саму демагогію, що нею він форсить уже кілька місяців.
І справді, навівши уривок з нашої брошури:
— "Пролетарське мистецтво пройде етапи романтизму, реалізму і т. д. Це замкнене коло законів художнього розвитку", — він тут же подає такого коментарія:
— "Правда сплутана з брехнею. Кожен клас проходить цикл розвитку: народження, розквіт, занепад, смерть. "Замкнене коло". Але клас трудящих не матиме смерті".
(Продовження на наступній сторінці)