Думав про життя. Згадав Килину: "Дурна!"
V
Накрапав дощ і поволі перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свій колір і сірим шматтям звисла над землею. Ніде не було просвіту. Із сходу дмухав свіженький вітрець і хвилював ріку. Булькотіло в гущавині.
Йшла дванадцята година ночі.
Кажан і Нечипір удягнені були легко, і швидко їх сорочки так ізмокли, що прийшлось знімати й викручувати. Пізніш дощ перестав, але не розпогоджувалось, і знову мусіли чекати, коли за комір поллються струмки холодної води.
Уже виходили на берег, сиділи навіть там. Дивились на село, слухали, як десь під повіткою хтось награвав на балабайку — мабуть, із отряду. Дивились на вогники, що фаркали по вулиці й раптово зникали — запалювали цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч і не бачили в цім нічого певного, бо на березі зараз за великою могилою починались Золоті Півні, де йшов учора бій і де безумовно розставлено варту. Але коли підійшли до того місця, куди завжди витягував свій човен рибалка,— човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далі йти не наважились. Знову сиділи на старім місці. Потім Кажанові вздрілося, що хтось скрадається по цій вулиці, що на луки веде, і потихесеньку полізли до корчів, в очерет.
З годину стоять мовчки.
Нечипір підложив на корч трави й сів, спустивши ноги у воду. Навіть тепліш було, бо після дощу ріка приймала в себе з радістю й м'яко та тепло обгортала покалічені колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нібито закам'яніла, навіть рухів непримітно було.
Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долітали сюди, і йому було сумно. І сіре небо, і жалібна пісня, яку вигравали там,— усе сприяло такому настроєві. І тому, мабуть, що ногам було тепло, хотілось думати про минуле.
Згадав духовну семінарію. Коли закрили її (держава коштів не видавала), він приїхав до свого батька — дякона поганенького приходу — і тут вирішив помститись.
Він певний був, що йде боротись за щось світле й справедливе. До ватаги він завжди ставився з презирством, але ж ватага — тільки засіб. Правда, "світле й справедливе" з часом стушувались.
Але ж...
Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це "але ж"? За віщо ж він боровся так уперто? І коли боротьба загубила свій сенс, то чого бракувало йому? Тоді промайнуло йому в голові якесь просте слово і соромливо сховалось. Воно справило на нього таке вражіння, нібито він його почув уперше, нібито скотилось воно з цих сірих хмар і упало в воду — тому так тепло стало йому.
А вода дійсно робилась усе тепліша і тепліша. І, коли по спині проходив дріж від подиху легенького вітру, хотілось зовсім залізти в воду.
Кумкали жаби, і знову рипів деркач.
Просте слово прозвучало несподівано так: "любов". Але кого любити? Бідних? Смішно. Але "любов" виходить все-таки природно, а "смішно" — пусто. Правда, раніш любов уявляв дячок в образі християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли він одержить парафію, але ця любов зараз була ще безглуздіша й недоречна.
Дячок сидів до Кажана спиною, і коли той заворушився, спитав, зітхнувши:
— Що там таке, друже?
Кажан мовчав.
А хмари пливли кудись у далечінь, і здавалось іноді, що й очерет пнеться вгору і от-от досягне сірого шмаття. І ще десь булькотіло: водяна твар жила своїм нічним життям.
Знову долетіли звуки балабайки. Хтось грав невміло, але з натхненням.
Кажан кашлянув і ніби пробурмотів щось.
— Що ти говориш? — сказав Нечипір і повернувся до приятеля. Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі.
— Хліб із поля звезли, жити будуть... Мабуть, байдуже, що і як..
— Жалієш, що пішов з нами? — спитав дячок.
— Якби не втік тоді,— казав далі Кажан, не відповідаючи,— то, може, призвів би до діла хазяйство... Год мій одпустили... Да.
Дячок почув у голосі Кажана тоску і скаргу на те, що втік він, мовляв, зовсім даремно.
— От, скажемо, луки... Хіба їх так содержуть? Як зійшла вода — треба граблі в руки та зібрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дідів слухають: що Бог дасть... Він дасть...
Кажан зідхнув, а Нечипір почув, що перед ним росте якась велика, досі невідома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотілось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький.
— Да! Взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл — от тобі й трава... Травище!
Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
— Це ти в Германії, в пліну?
І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: — "Любов". І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі.
А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів:
— Отож і пісок... Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак!
Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав.
І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: "Ву-у-у". "Це кажан",— метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: "любов".
— Куди ви мне призвели? — раптом сказав Кажан.
— Призвели? — розгублено спитав Нечипір.
— Да, призвели... Микита їсти не принесе... Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні.
— Якби знати про амнестію. Як воно... ну?..
— Мабуть, помилують,— кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу.
— Помилують? Не знаю... мабуть, не всіх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті.
Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було — того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало.
Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет.
Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь.
Замовкла вже й балабайка.
І чує тут дячок напружений голос:
— Нечипоре!
— Що таке? Я тебе слухаю.
— Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? — говорить Кажан.
— Про що? Кому?
Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: "Свідків не може бути".
А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було — ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах.
От простягло руку...
...Ой! — розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло.
Промайнуло в голові: "любов"...
...А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кров'ю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка... Потім і її не стало.
...Шарудів очерет.