Бігли через городи на луки. Зупинились біля розбитої блискавкою верби, перевели дух.
Микита Гордійович указав те місце, де безпечніш було, і вони побігли в болото. Через дві хвилини зникли в очереті.
На селі гавкали собаки — завзято, погрозливо.
Постріл один, другий. І знову тихо. До села вступав загін червоноармійців.
IV
Кажан присів навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
— Ді-іла!
Нечипір, як і раніш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.
На корчах було дуже незручно. Перш за все ніяк було присісти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в воді, по-друге, призвичаїтись босоніж до гостряків — теж не легка справа.
А жити тут невідомо скільки прийдеться. Принаймні доки не виїде з Грушівки отряд, покинути це місце небезпечно. Куди там,— мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тільки — так тебе й підхоплять.
— Люди ж які,— каже Кажан,— сьогодні одному богові вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш із очерету вилізти, як уже вкажуть, де ти є...
"Так!.. Різні люди бувають,— продовжує далі думати Нечипір.— Інший так і розпиняється перед тобою, а за очі готовісінький у спину ніж устромити".
Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мізерний чоловік. Що він надумав? Чи не викаже? І пробігають по спині холодні колючки. Сидіти ж треба. Нічого не вдієш. Тепер уже тікати нікуди.
Дивиться на Кажана. Читає на обличчі:
"...Чого я забіг із тобою в Грушівку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!.."
Думає, мабуть, що то є він, дячок. "Мабуть, здаюсь йому нікчемним. Вигляд у мене який?" — і подивився у воду. Потім знову на Кажана.
В очереті тихо. Іноді забреде на лисину дике молоде курча і, побачивши людей, швидко закрутить голівкою й пурхне прожогом у гущавину. Потім по річці пройде дикий пташиний крик. На воді, біля корчів, як у люстерці, відбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробігає легке тріпоніння: — "Ч-і-іч!" — і зникло. Високо над головою пролетіли качки.
— Мабуть, і Бурися піймали вже... звісно! Може, й розстріляли вже... Авжеж не помилують. Діла!
Кажан став на ввесь зріст і, як кінь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.
— Хоч би табаку захватили... А тепер і живи, як хочеш.
Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною.
Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї.
— Ну, чого ж ти нічого не кажеш? — кинув Кажан.
Нечипір здригнув. Провів по голові долонею — боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові.
— Чого я нічого не кажу? — сказав він.— Що ж я буду говорити?
— От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати.
"...Треба думати — це він правду говорить. І саме мені думати". Але придумати нічого не міг і кинув:
— Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні.
— А як не поїдуть?
— Не поїдуть?.. Ні, як же, поїдуть!
— Тьху! наче пообіцяли йому...— сплюнув Кажан.— А я кажу — не поїдуть!
Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною.
Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо:
— Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову,— мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть, "...Може, його вже забрали?" — стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська.
Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж.
З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки.
Кажан знову підвівсь і злосливе сказав:
— Сволоч!
— Що ти кажеш? — спитав дячок.
— То кажу,— зло усміхнувся той,— що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось — ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.
— А ти що — маленький? Не знаєш, куди тоді йти? — суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим.
— Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,— казав Кажан далі.
Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав.
— Інші, може, вже й розплатились,— кинув він.— Та й мене не забувай, бо не один ти тут.
Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.
В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились — нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.
— Хло-о-пці! — нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки:
— Хто там такий?
— Це я, Ванько Петренячий,— долетіло з гущавини і забулькотіло по воді.
— Чого тобі треба? — знову запитав дячок.
— Та їсти приніс.
Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде,— аби наїстися. Кажан уперед дивиться,— очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати.
— Це Килина сліпа прислала,— казав хлопчик, оддаючи клуночка.— Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали.
Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати!
Їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом і сказав:
— Мало.
— А вона казала, що й завтра пришле... Почали розпитувати, як на селі, чи великий загін стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба,— не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такі гарні поприїжджали.
— А не бачив, скільки їх? — спитав Кажан.
— У нас двоє стоїть... Книжку мені подарували... а далі ще кільканадцять.
— А довго вони тут будуть, не чув?
— Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть... А може й ні!
Кажан нахмурився, повернув обличчя вбік і — мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей.
— Дядю, чого ви так зблідли? — спитав хлопчисько.
Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: "Пропали!" Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито прив'язані.
— Діду Кудря, де ви є? — проскиглив він жалібно.
Дивиться — у Кажана знову обличчя почервоніло.
— Так ти не сам прийшов? — зідхнув з полегшенням Кажан.
— От ще дурне! Чого ж ти не сказав? — кинув дячок і подивився в гущавину: — Чого ви прийшли, діду?
— Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
— Ну?
— Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі!
Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: "Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають".
Дід Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував:
— Дивлюсь — хлоп'я біжить до очерету. Я за ним. Міркую — безпремінно до них. А як догнав — призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас.
Ще раз пожалів, що на корчах стояти прихопиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині.
День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.
..."Кінні",— подумав дячок. І хтілось, щоб були піші. Злість брала на діда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слід?
Згадав Микиту Гордійовича. "Яхида! Хоч би їсти приніс". Але зате трішки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темніш, ще похмурніш робився. І тоді знову стискало серце.
Не хотілось говорити. Навіть слова виходили з легенів якісь чудні, кострубаті, ніби на шмаття розірвані.
В очереті сумніло. Знову прошумували шпаки й зашарудів очерет.
(Продовження на наступній сторінці)