— А коли буде Новий рік? — спиталася мала.
— Нащо він тобі?
— Хіба ти забувся?..
Воксанка чула: в неї був ще один дід, рідний, мамин тато — Федір. Він пропав безвісти. Ніхто не знає, в якій землі, своїй чи в далекій чужині приорав чорний ворон чорним плугом його хоробрі кості. Як він ніколи не бачив своєї доні — Воксанчиної мами, так і Воксанка ніколи не побачить діда Федора. Мертві в гості не ходять. Живі йдуть до мертвих. Але куди нам іти? Де шукати солдата Федора?.. На Новий рік ми з Воксанкою ходимо на дніпровські схили. Недалеко від Аскольда — першого князя — є безіменна могила. Князь і простий воїн поруч, бо земля одна. Синій сніг вкриває могилу, щоб їй було тепло. Ми ставимо на засніженій могилі вбрану цяцьками ялинку і засвічуємо свічку. Ялинка — радість, а свічка — надія.
— … Ти поставиш ялинку, а я засвічу свічку.
Надя витирає їй рота рушничком, а вона своє:
— Ми тобі, бабо Війна!.. — і, спохопившись: — Дякую за вечерю, що наївся дармоїд!
Їй треба купатися і спати, але від телевізора не відтягти. Нехай, покупаємося завтра.
Прийшов дядько Микола. Він був трошки п’яненький.
— Ти вже виліз з телевізора? — спиталася Воксанка.
Його поривало співати і бавитися з малою, але її очі злипалися. Вона навіть забулася вивідати, де він подів свою папку.
Ми дали дядькові Миколі компоту. Він зробився чомусь дуже великий, зайняв усю кухню.
Надя роздягнула малу і вийшла з кімнати. Я вимкнув світло. За шторою на вікні блимав нічник.
— Сядь, — попросила Воксанка.
Сон з далеких гір награвав їй на Шугаєвій сопілці.
Я сів, і Воксанка попливла в казку — в гості до Івасика-Телесика. Вмостилася в його золотий човник. Хлопчик узявся за срібне весельце. Ловися, рибко, велика й маленька!
— Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка!
— Чуєш, — каже Воксанка. — То твоя мама.
— Вона нам принесла обідати, — зрадів Івасик-Телесик.
Човник причалив до бережка, висипали рибку й заходилися коло борщу, коло каші. А потім знову на воду.
— Івасику-Телесику, приплинь, приплинь… — грубим голосом. А потім ще грубішим: — Дам тобі… Дам!..
— Ой, то не твоя мама! — обзивається Воксанка.
— А хто? — запитує Івасик-Телесик.
— То зла Бабайка! Нізащо не підпливай!
А Бабайка кинулася до коваля, він викував їй такий голос, як в Івасикової мами. Човник причалив, і Бабайка похапала їх у мішок, понесла в дрімучий ліс. Стоїть у тому лісі хатка. І живе в ній Бабайка із зміючкою Оленкою.
Палає піч. Бабайка подалася гостей скликати, а Оленка буде дітей смажити.
— Ану, сідайте вдвох!
— Кажи, що ми не вміємо, — намовляє Воксанка Івасика-Телесика.
А він і сам це добре знає.
— Покажи нам, — каже Оленці.
Вона розсілася на лопаті, а вони її щур у піч.
А Бабайка і гості вже недалеко, чути — носами шмиг-шмиг! Людське м’ясо їм пахне.
Поховалися Івасик-Телесик з Воксанкою.
А ті швидше до печі, понаїдалися, пооблизувалися, качаються по траві. А Бабайка приказує:
— Добре поваляться, добре покачаться, Телесикового й Воксанчиного м’ясця наївшись!
Як Воксанка не втримувала Івасика-Телесика, щоб він сидів тихо, а він обізвався:
— … Оленчиного м’ясця наївшись! — хотілося йому поглузувати.
Бабайка почула, заревла, кинулася за ними, а вони на хату, повилізали на комин.
Летять гуси, великий табун.
— Гуси-гуси, лебедята!..
— Інші летять, нехай вони візьмуть.
Летить другий табун. Теж не взяли. А Бабайка ось-ось дістанеться комина.
Аж летить мале гусенятко, криве на ногу.
— Гусенятко-лебедятко, візьми на крилятко, віднеси до мами… до мами.
Вона стиснула кулачок — взяла собі під голову цілий світ і заснула.
…Спить мала — Щастя.
16
Баюра — велика, глибока калюжа.
17
Крук — ворон.
18
Трепета — осика (діал.)
19
Віко — верхня частина труни.
20
Деркач — невеликий перелітний птах, з жовтувато-бурим оперенням, відзначається характерним скрипучим криком.
21
Корба — механізм для підйому.
22
Чмур — зморшок — їстівний гриб (діал.).
23
Густа молода трава.