Старий сів між мною і Воксанкою. Він був чимось подібний до діда Микити, який курить під яблунею серед поля, і до Дмитра Борисовича, який бував у бувальцях, і до дядька Миколи, який дивує всіх своєю самотністю.
Коли дід сів, камінь так і вгруз у землю. Сиве волосся сивою хвилею спадало дідові на плечі. В нього чоло, як та висока біла виспа. Брови — наче ті кручі. А очі — дві тихі заплави. Ніс схожий на човна. Губи — два береги, що зійшлися докупи. А підборіддя — дніпровський поріг, вилизаний сонцем. Він не мав бороди. Замість неї вуса — довгі весла.
Він був великий, і все в ньому було велике. Своїми широкими плечима дід тримав небо. Підняв руку, і на неї сіло сонце. Тоді його очі стали прозорі й лагідні. І на його обличчі явилася велика ласка — запахло Дніпром.
Я згадував: "Чи він рибалка, чи бакенщик?"
Воксанка його не злякалася. Він взяв її на руки і спитав:
— Ти, певно, любиш солодке?
Я подумав, що він пасічник.
— Мені солодкого не можна, — відказала вона.
— А я любив солодке, та його в нас ніколи не було. Бабуня мали мед, та вони замкнули його в скриню. Там він і стояв у горщику. Коли це раптом бабуня ніби зібралися вмирати. Вже їх і висповідали. Скриня в коморі. Я посилаю менших (нас було повна хата): що там бабуня роблять? Ті побігли й кажуть: прощаються з дідом, просять прощення. Я стою за дверима, через шпарку мені видно: пішли дід. Мабуть, будуть далі мотузки собі сукати, а бабуня вмиратимуть. Посилаю знову менших. Вони й передають мені, що бабуня лежать на ліжку, склавши на грудях руки. Я до скрині, вийняв горщика. Ми понаїдалися меду, ще й на пасовисько набрали. Пригонимо з обіду. Я думаю, що бабуня вже вмерли, що їх нема. А вони стоять на порозі, годують курей. Зобачили мене й кажуть: "От хто мій мед забрав, а я його на коливо припасувала! А візьми-но його, діду!" Мені дивно, що мертві можуть годувати курей і балакати. А дід тим часом мене за руку, прив’язав тим мотузком, що сукав, а іншим давай шмагати. Відтоді я й зарікся на солодке. Відтоді я знаю тільки гірке. Така мені покута.
— А бабуня? — спитала Воксанка.
— Бабуня живе. Вона не вмре, бо я з’їв її мед. З чого коливо робити, якби вона вмерла?
— А дідуньо?
— Дідуня повісили.
— Вороги? Правда?
— А хто ж? Он на тому дубі,— і він показав на дуба, що в зеленій киреї.— Скільки моїх на ньому повішено. І сам я висів, та зірвався.
— А що таке гірке, діду?
Він спочатку подивився на мене, тоді на Воксанку.
— На світі все гірке, дитино, крім роботи.
— А що ж ви робите?
— Бережу Дніпро, а то остануться самі мости.
— Він же глибокий, діду!
— Е, міліє. І якби обмілів зовсім, тоді повтікають могили і геть понесуть із собою землю.
Блищало сонце, а сиве дідове волосся стало як хмара. На його високому, як та біла виспа, чолі лягли важкі тіні. Брови звихрилися — на кручах дув вітер. І дві тихі заплави очей посіріли, стали суворими. І човен його носа, і береги його губ, і гладенький поріг його підборіддя — все отверділо, все стало кам’яне. І кам’яні стали весла його вусів.
Ми його ні про що не питали.
Він сидів на камені й тримав на своїх колінах Воксанку.
— Дніпро до нас і після нас, — сказав.
Мовчать береги — тихий Дніпро. Нема хвилі, вільно розлігся він на всю широчінь сходу і заходу. Не крикне над ним розпачлива чайка, не скинеться десь хижа риба, не зашумлять темні верболози. Прозорі дніпровські плеса. Дно аж виблискує. Здається, що в такий час, ніби з долоні, видно його, ясного, як небо, чистого, як день, і високим Карпатам, і неосяжному степові. Пийте Дніпро хто скільки хоче! Він повний тепла і ласки. І дивує, і милує тим теплом і тією ласкою весь світ. У ньому купаються гори, ліси, хмари. Червоне сонце стоїть на його самісінькому споді, пірнуло й не хоче випливати. І радість великої благословенної тиші стоїть аж до синього моря.
Ясний і тихий Дніпро. Та хто знає, що робиться в його глибині? Він погасив немало зір, які стали піском і світять живим.
З кручі шелест. Там хитнулася тополя. Зашуміли верболози — гойднулася течія. Крикнула чайка — і піднялася хвиля. І не стало берегів. Завиває сердитий вітер. Повстав Дніпро! Реве, аж стогне — змиває гори, корчує дерева, б’є своїми хвилями в небо. Він нещадний, як велике море. І до чужих, і до своїх. Грім грому, полум’я блискавок — рівняє землю. Його стогоном стогнуть Карпати, від його стогону підіймається степ. Цілий світ заціпенів. Меркне сонце — живе помста і кара.
Який же гарний Дніпро — всі ниць!
Прегарний, прекрасний Дніпро ревучий!
— Брешуть, хто хоче спустити Дніпро! — сказав старий. Він ще трохи посидів. Поклав свою руку на Воксанчину голову. І ніхто не знає, про що він думає. Та його дума була довга. Що бачили його посірілі суворі очі? В них не було смутку. Він поклав свою кострубату руку на дитячу голівку. Повагом поставив Воксанку на ноги. Підвівся крекчучи з каменя, нічого не сказав і пішов гатити береги.
Над нами летіли журавлі. Ключ розімкнувся, виплівся двома шнурами. І стало чути, як шуміли крила. І було видно, як ті крила виблискували в проміннях вечірнього сонця.
У небі пливли журавлі, а тут Дніпро. Чи то не була суперечка хвиль з птахами, хто швидше допливе до моря?
Хвилі держалися берегів, підганяли самі себе, одна одну підштовхуючи. А журавлі держалися Дніпра.
Високі кручі, тополя, дуб з ясенем і калиною, верба, мости, місто на горах прощалися з журавлями. Пароплави давали прощальні гудки.
Журавлі не зробили коло: вони попрощалися ще раніше. Їхній ключ знову зімкнувся, піднявся вище, щоб було легше летіти.
Кру-кру… Журавлі линули за дніпровськими хвилями. Вони вже маленькі, вже їх ледве видно — грудочки чорної землі з крильцями — на довгому шнурку. Їх не видно зовсім. Тільки чути далекий гук:
— Кру-кру…
І так щоразу — від сонця і до сонця. Від своїх до чужих берегів з молодим виводком. Життя в леті.
Де їхні гнізда? Нащо їм чужина? Чому летіти, чому кричати тугу? Нащо терпіти таку муку, вибиватися із сил, падати камінь-головою вниз з голоду, не дошукуватися своїх дітей? Нащо це все в золоту і ситу осінь?
Кру-кру…
А був же час, що вони нікуди не відлітали. Неправда, ніби журавлі бояться снігів і морозів. Рідна земля ніколи не заморозить. Вона завжди тепла. Був час, коли журавлі не відлітали. Тоді не було зими, і ніхто не замерзав. З’явилися погані люди. Вони накинулися на журавлиних дітей. Ставили сільця, стріляли в них на льоту, мало всіх не перебили.
Знявся вгору журавлиний ватажок, крикнув до тих, що вціліли. І повів їх у далеку дорогу.
Полетіли журавлі — понесли з собою тепле літо. А на людей упала зима. Стиснули землю морози, замели снігом.
Чекайте, поки журавлі вернуться!
Побили, понівечили колись лихі люди журавлиних дітей. А сірі птахи не пам’ятають зла. Вони вертаються до своїх гнізд і ведуть за собою весну. І квітує земля. Журавлі приносять на своїх крилах людям дітей, щоб люди ніколи більше нічиїх дітей не били.
Але не минається, не втихає журавлина туга:
— Кру-кру…
Воксанка слухала казку, яку їй послало небо.
Гасне день, і червоні шати неба ніби хтось замальовував синім і чорним — насувалася хмара. Не видно середини міста — старої Софії. Але там стояло біле і золоте. Там не меркло. А околиці потемніли.
Воксанка м’яла щось у своїй кишеньці, вийняла — горіх.
— Я подарую його Дніпронькові,— і кинула. Булькнув горіх, що їй подарувала баба.
Я так і не здогадався, нащо вона це зробила… І вона не сказала.
— Чого темно? Куди пішло сонце?
— Хіба ж ти не знаєш? За горою в нього є палати. Воно вечеряє і стелиться.
А коли ми допхалися до зупинки метро, мала з жалем хитала головою:
— От ми дурні…
— Чого?
— Треба нам було розпитати того діда, що береже Дніпро…
— Про що?
— Та про Шугаєву сопілку! Він же знає?
— Пропало… Хіба тобі мало тієї, що я зробив?
— Вона ж не справжня!
— Ти заграй на пальцях, і все, що задумаєш, збудеться.
— А що я хочу?
Я почав їй підказувати:
— Хочеш їхати на метро?
Вона заграла на пальцях: туру-туру-ру… І метро повезло нас. Раз перегін, два перегін, а там слони викрутили нас на Хрещатик.
— Хочеш, щоб було світло?
Вона заграла, і Хрещатик засвітив нам безліч ліхтарів, червоних, синіх, зелених… Стало так видно, що й голка не могла б загубитися.
Вона захотіла їхати на тролейбусі, заграла, ми сіли й поїхали на Лук’янівку.
Зійшли на горі, і я запитав:
— Хочеш, щоб були зорі?
— Хочу.
Мала приклала пальці до губів, підвела вгору очі — мерехтіли зорі.
— А хто їх засвітив?
— Їх засвітила ніч. Сонце лягло спати, а ніч встала. На небі, як і в нас на стіні, є вмикач, тільки великий. Ніч ввімкнула цей вмикач, і зорі спалахнули.
— Нащо?
— Щоб освіщати людям сни.
— І мені?
— І тобі.
Ми йшли повз завод. Вона знала, що це завод. За муром стугоніло й гуркотіло.
(Продовження на наступній сторінці)