— Хто ти, чоловіче? — нахилився над ним Плиханенко.
— Іван Письменний з Чорногородки. Спішив… До вас… Біда…
На валу, під улюбленим дубом, чекала несподіванка: в колі гайдамаків сидів Микита Швачка разом з Єгором Степановим. Таранець міцно притиснув їх до грудей:
— Живі! Здорові! Де ж ви були? Що робили?
— Даруй, батьку, — озвався Швачка. — Але ж ви зібралися, здається, в дорогу. Ми теж. Час не стоїть. Пора рушати. Про себе ми потім розкажемо.
Рівно опівночі два невеличкі загони були біля замку Зубрицького. Плиханенко, як і домовлялися, чекав посесора під брамою, а Таранець і Швачка підпливли водою.
Таранець розмотав мотузку, до кінця якої був прив'язаний трилапий рачок, шепнув Микиті:
— Як і раніше. Безшумно й надійно.
Звичним рухом він метнув рачок угору. Свиснула в повітрі линва. З протилежного боку стіни почувся глухий стук. Лазар смикнув на себе. Мотузка натягнулася, туго забриніла.
— Тепер за мною…
Швидко перебираючи пальцями мотузку, він перший подерся на стіну. За ним поспішили Микита Швачка та ще з півдесятка гайдамаків. Перелазили обережно, бо по середині двору горіли два смолоскипи, а в челядній світилося. Скрадаючись попід палісадом, гайдамаки підповзли до челядної, стали обабіч вікон, навели пістолі, а Таранець і Швачка вскочили всередину приміщення. Пахолки, що грали в карти, підхопилися.
— Ні з місця! — гукнув Таранець. — Руки на стіл!
— О! Так тут і наш старий знайомий! — помітив Мандрику Швачка. — Ти пізнаєш, батьку отамане, цю личину?
— Мусій Черевик? — спохмурнів Таранець. — Таки доля звела.
— Пане отамане, — простягнув руки Мусій. — Я ж ваш… Пощадіть. Вік бога молитиму. В такій пригоді стану…
Коли пахолків перев'язали, Таранець підштовхнув Мандрику:
— Веди, негіднику, в панські покої.
Піднявшись на ґанок, Таранець наказав осавулі:
— Гукай пана! І пам'ятай: тільки що… перша куля — тобі!
Мандрика запопадливо застукотів у двері. Гайдамаки притулились до стіни, принишкли. Невдовзі в передпокої зачовгали старечі ноги, почулося невдоволене бурмотіння:
— Це ти, осавуло? І носять тебе чорти серед ночі…
— Ваша милість, — заторохтів Мандрика, — це я, Мусій. Пан Тиша-Биковський козаків прислав, а вам листа передав. Наказав негайно вручити. Якась дуже пильна справа.
— О Єзус Крістус, — промовив Зубрицький і почав відчиняти двері. Заскрипів засув, клацнув замок.
Таранець перший увірвався в передпокій, наставив пістоль на посесора. Той закляк, підсвічник затремтів у його руках.
— Не тремти, пане, як телячий хвіст. Умів над людьми збиткуватися, умій перед ними й одвіт держати! — суворо мовив отаман. Потім кивнув своїм супутникам:
— Огляньте покої!
Ватажани кинулися виконувати наказ. Вони підняли з перин Петра Зубрицького і його сина Тоника, винесли скриньку зі злотими.
— Ого! — зрадів Таранець. — Гарний улов. Перелічи, Микито, при панові, щоб знав, скільки ми взяли.
Прибув і Плиханенко з хлопцями. Стали рахувати разом.
— Шість тисяч злотих, батьку отамане, — повідомив Швачка.
— Половину вручіть достойній людині. Хай вона чесно між усіма селянами розподілить! — наказав Таранець. — Чвертку титарю передайте. Посесор так церкву обдер, що цього ще й мало буде. А другу чвертку доведеться тобі, Микито, у гайдамацьку січову(50) скарбницю на острів Мигійський відвезти.
— Аз панами ж як? — запитав Плиханенко.
— Та як же… Так, як вони з селянами чинили… Спочатку на колоду, а потім на просушку. Ей, Мандрико, де ти?
Мандрики ніде не було.
— Не вгледіли! — вигукнув Плиханенко. — Ох і в'юн "же!
— Нічого, — заспокоїв усіх Таранець. — Рано чи пізно, а гайдамацьких рук не мине. А ви робіть своє діло.
Звістка про те, що гайдамаки захопили садибу посесора, вмить облетіла Чорногородку. До замку прийшли мало не всі. Лазар Таранець вийшов до гурту.
— Люди добрі, — промовив. — Тут, коли вас не було, я наказав покарати ваших панів. А це подумав: чи ж маю право сам вирішувати? Зубрицькі над вами збиткувалися, то ви й вирішуйте: карати їх чи милувати. Якщо карати, то як саме.
— Дозволь, батьку отамане, — звернувся до Таранця селянин, якого вчора відшмагали першим. — Що тут гадати? Придумали пани колоду й просушку — хай самі скуштують їх.
— На колоду! — загули присутні.
Таранець махнув рукою:
— Стефану — київ і на просушку, а цим двом — київ і в підземелля на хліб і воду. І хай сидять доти, поки не вклоняться громаді й не попросяться.
Панам оголили спини. Засвистіли киї.
Коли Плиханенко передав одлічені в хаті злоті найстарішому селянинові, Таранець знову заговорив:
— Це вам, люди добрі, злоті, вашою працею нажиті. Розділіть їх порівну. Знайте: не панське берете, а своє повертаєте. Беріть усе, що в покоях. Відчиняйте хліви, комори. Все добро ваше. Нам залишіть по коню. З отих, що пан Зубрицький кохав на продаж у Шльонськ(51)
— Сідлайте, братці! — вигукнув Плиханенко. — Не тільки ж панам гарцювати. Хай і простому людові послужать.
— Батьку отамане, — підскочив до Таранця один із селян, що карали панів, — Стефан… богу душу віддав…
— То… й грець із ним, — відповів Микита, крутнув конем, скинув шапку.
— Ну, люди добрі, не поминайте лихом. — Хотів сказати щось тепле, ніжне, але йому забракло слів. Нараз перед ним виріс сухенький зморщений селянин і, радісно поблискуючи примруженими очима, швидко-швидко заговорив:
— Пане отамане! Допоміг ти чорногородцям супостата збутися, а чому ж нас обминаєш?
— Кого це вас? — не зрозумів Таранець.
— Кощіївців, батьку. Колись ти частенько до нас навідувався, то й жили ми з горем пополам, а тепер, як забув дорогу до нас, то й зовсім життя не стало.
— Далеко відсіля був я, діду, — промовив Таранець. — У Січі гайдамацькій лікувався. Тиждень, як повернувся до Чернечого.
— Наш пан, Тиша-Биковський, не ліпший Зубрицького. Як об'явиться в селі (а він у Фастові живе), так лиха не оберешся. Цілий день на стайні канчуки свистять. Ні старих не жаліє, ні малих. Жінок навіть не минає: Працюємо в полі від сходу сонця до заходу.
— Де зараз Тиша-Биковський? — запитав Таранець.
— У селі, батьку. В Кощіївці. Ще вчора приїхав.
— А що, хлопці? — звернувся Таранець до ватажан.
— Веди, батьку, — відповіли за всіх Плиханенко й Швачка. — Нема панам пощади!
— Тоді в дорогу, друзі! Прощавайте, люди добрі!
Застояні коні дружно рвонули з місця, підіймаючи хмари пилюки. За мить вони перескочили місток, промчали слободою і зникли в лісі.
Розділ X
ЩЕ ОДНА ЗРАДА
Скориставшись тим, що увага Лазаря Таранця й Микити Швачки була прикута до Зубрицьких, а решта гайдамаків оглядали покої, Мусій Мандрика шмигнув у тайник за картиною, пробрався до флігеля, що тулився біля кам'яниці, а з нього — до каретної. Тут відсапався, роздивився. В кутку стояла стара розвалена карета. Конюхи зняли з неї навіть колеса, дверцята й сидіння для машталіра(52). "На неї ніхто не зверне уваги", — вирішив осавула й заліз усередину покинутої колимаги, забився в куток, прикрився дірявою попоною, Що валялася на долівці. Поволі заспокоївся, прислухався.
Десь гупали двері, лунали голоси. Потім гомін почав наростати — до двору посунули селяни. Мандрика чув, як Таранець обдаровував хлопів грошима, як наказував їм брати панське добро.
Дрижаки знову напали на нього: а що коли якийсь харцизяка позаздриться й на цю розвалину? Від тієї думки ще більш зацокотіли зуби, поповзли мурашки по спині. Затулив рота рукою, затамував дихання. Та ось через кілька хвилин долинув голос кощіївського селянина, який запрошував гайдамаків поскубти пана Тишу-Биковського. Пізнав його по голосу. То був непосидющий Сидір Варенуха, що здавна знався з гайдамаками.
Лють зануртувала в грудях осавули, він аж підняв голову, забувши про обережність. І треба ж було волоцюзі припертися сюди! Ні кола, ні двора, хатини своєї не має… Ледащо… Звісно, йому чуже очі коле. Такі шарпаки на чуже ласі.
Він, Мусій Мандрика, передушив би їх усіх своїми власними руками ще тоді, як вони плювали йому вслід, коли він став уніатом і одружився з шляхтянкою, ще тоді, коли вони хотіли спалити його світлицю у Фастові… Жаль, що їх багато.
Нарешті Таранець став прощатися. Осавула чув, як вершники вилетіли з двору, як розходилися хлопи. Гамір у дворі почав згасати, поодинокі кроки затихати. Мандрика через внутрішні двері прослизнув до потайної стайні, де пан тримав на крайній випадок троє найпрудкіших коней, загнуздав одного. Виглянув на подвір'я. Всі розійшлися і навіть браму залишили відчиненою. Ну, й гаразд! Вискочив на коня, огрів його гарапником.
(Продовження на наступній сторінці)