До корчми зайшов Іван Письменний. Поручик був певний, що корчмар підслуховує, тому говорив з Іваном голосно й заклопотано. Ховаючи передані Іваном папери за відлоги кунтуша, промовив:
— Дякую за службу. Пан комендант буде задоволений, Прошу до столу. Поснідаєм — і до замку.
До садиби Стефана Зубрицького було недалеко, тому вирушили пішки. Мусій Мандрика, попереджений корчмарем, чекав поручика перед брамою. Низько вклонившись Копиткевичеві, недобрим поглядом окинувши з ніг до голови Письменного, провів обох до покоїв. Стефан Зубрицький, приязно усміхаючись, поспішив назустріч.
— Завжди радий гостям. Прошу, шановний пане, до зали. А це, — зиркнув на Письменного, — слуга пана поручика?
— Так, вельможний пане, — відповів Копиткевич, — пан Письменний зо мною, в одній і тій же справі.
— Он воно що! — здивувався Зубрицький. — Пан поручик не встиг зайти до зали, а вже веде мову про справи. Де це й коли два шляхтичі починали вести перемови, не спочивши з дороги?
— Справи, пане Стефане, невідкладні, тому й поспішаємо. Йдеться про безневинних людей…
— Про яких же то? — не дав йому договорити Зубрицький.
— Ви, пане Стефане, затримали мого родича Яна Байрацького й одного з послів білоцерківського коменданта пана Карбовського до київського генерал-губернатора генерал-аншефа Воєйкова.
— Ти ба! — вигукнув Зубрицький, — А я й не знав… А де ж другий посол, якщо це не секрет? Пан поручик сказав: одного з послів.
— Другий, пане Стефане, перед вами. Звуть його Іван Письменний. Ось їхні папери, — Копиткевич вийняв з-за відлоги два акуратно складені аркуші, протягнув Зубрицькому.
— Навіщо папери? — посміхнувся посесор, — Я вірю пану поручику. І як же звати першого посла?
— Микита Швачка, шановний пане. Ось його паспорт, — ще раз протягнув Зубрицькому папір Копиткевич.
— Вірю, вірю, — махнув рукою Зубрицький, підійшов до дверей, відчинив їх. — Ей, хто там? Покличте пана осавулу.
Мандрика, вскочивши до зали, шанобливо схилив голову перед посесором.
— Пане Мусію, до нас прибув пан поручик у дуже наглій справі. Він запевняє, що ми затримали безневинних людей: його родича Яна Байрацького й одного з послів білоцерківського Коменданта до київського генерал-губернатора. Другий посол перед вами.
— Передо мною? — звів на Івана очі Мусій Мандрика. — Та це ж, милостивий пане, синок гайдамаки Семена Логвиненка, що після смерті батька кілька років блукав десь на чужині, а тепер зненацька об'явився тут. А то, милостивий пане, дружок його, сам гайдамака, побратим Лазаря Таранця!
— Ти ба! А я й не знав цього, — протягнув Зубрицький, єхидно посміхаючись. — Про це, пане поручику, й у ваших паперах сказано?
Копиткевич поклав руку на ефес шаблі.
— Чи не здається вам, пане Стефане, що осавула помиляється?
— Осавула? — витріщив очі Зубрицький. — Та що ви, пане поручику?! Цього не може бути. Пан осавула ніколи не помиляється. Та я й сам, пане поручику, бачив ваших послів… у Новосілках… І вели вони себе не як посли, а як… справжнісінькі розбійники. А в неділю вранці вони підняли на ноги все село й зірвали шарварок… Ваш родич був разом із ними!
Копиткевич погамував хвилинне замішання, взяв себе в руки:
— У Новосілках я не був, сперечатися з вами, пане Стефане, не стану. Може, й погарячкували добродії Швачка й Письменний, а там і вчинили щось необдумане. За це вони відповідатимуть перед паном Карбовським. Я дуже вдячний вам, пане Стефане, за повідомлення. Постараємося у Білій Церкві з'ясувати достовірність і вашої заяви, пане осавуло. Запевняю вас, панове, якщо ми встановимо, що добродії Швачка й Письменний були зв'язані з гайдамаками, вони, безперечно, будуть суворо покарані. А зараз прошу передати їх мені.
— Здається, пане поручику, ми починаємо доходити до згоди. Шляхтич шляхтича завжди розуміє з півслова. Я вірю, що пан поручик проведе розслідування, повідомить пана Карбовського, але ж я, Стефан Зубрицький, теж не можу залишити поза увагою того, що ви назвали необдуманим, бо розумію його як злонавмисне знущання над шляхетською честю й гідністю. Тому я накажу кинути в темницю й цього драба, що стоїть біля вас, потім покараю всіх трьох, як карають тих, які чинять непослух чи зло, а тоді вже видам їх панові поручику — і то… якщо він матиме надійну охорону. — Покличте, пане осавуло, челядників.
Пане Стефане, — ступив крок уперед Копиткевич, — чи не занадто поспішно ви прийняли щойно рішення?
— Я тут господар, пане поручику, і моє слово — закон! — відрізав Зубрицький. — Як сказав, так і буде. Пане осавуло, ви чули наказ?
Мусій Мандрика заплескав у долоні. Двері з передпокою до світлиці відчинилися, й на порозі виросли два кремезні пахолки.
Копиткевич вихопив шаблю, загородив Письменного:
— Пане Стефане, я прийшов сюди з добродієм Письменним. Я шляхтич і не дозволю, аби в моїй присутності скривдили людину, яка довірилася мені.
Зубрицький підскочив до стіни, де на килимі висіло кілька шабель і пістолів, ухопив старовинну карабелю(47) з різьбленим руків'ям.
— Я теж шляхтич — і не звик, аби в моїй господі хто-небудь чинив не так, як мені хочеться. Того, хто суперечить мені, я вчу ось цією річчю, — підняв карабелю Зубрицький.
— Я готовий, пане, — відповів Копиткевич, виходячи на середину кімнати. — Іване, — повернувся він до Письменного, — відійдіть до вікна. Бережіться. Господарі цього обійстя не лише жорстокі, а й підступні.
— Я чекаю, пане забродо, — почервонів Зубрицький.
Почувся різкий свист. Шаблі зіткнулися, брязнули, сипнули дрібними іскрами.
— Бережись, старий окрутнику!(48) — крикнув поручик, відкинув шаблю посесора й зробив випад. Зубрицький вивернувся з-під удару.
— Начувайся, псявіро! Смерть твоя в отому закутку! — викинув він ліву руку вперед, показуючи нею в бік величезної шафи.
Копиткевич мимохіть обернувся, ніби збирався побачити місце, де мав, за словами посесора, прийняти смерть. Шабля Зубрицького ще раз різко свиснула над головою. Поручик відскочив назад, блискавично перекинув свою шаблю в ліву руку, легко і вправно відбив випад господаря. Це дало змогу перейти в наступ. Вибравши мить, Копиткевич навально кинувся вперед. Зубрицький присів, наче збирався завдати удару по ногах поручика, і в той же час ухопився лівою рукою за ніжку отоманки(49). Копиткевичу здалося, що супротивник хоче поставити отоманку впоперек і, підштовхнувши її ногою, загнати його в куток, де коротка дамаська шабля нічого не вдіє проти довгої каравелі Зубрицького. "Нічого, — подумав поручик, — я теж не ликом шитий. Один мент — і я буду по той бік отоманки.
— Тепер ти в моєму кулаці, зухвальцю, — прохрипів Зубрицький.
— Брешеш, пся крев! Ще один випад — і тобі нічим буде битися, — відпарирував удар Копиткевич. І саме тоді за спиною щось клацнуло, шмат підлоги, на якому він стояв, шугонув донизу, і Копиткевич полетів сторчголов у зяюче провалля.
— Ха-ха-ха! — злорадно засміявся Зубрицький.
Ляда піднялася й закрила отвір.
— Візьміть цього пройдисвіта! — кивнув Зубрицький на Письменного.
Пахолки кинулись до Івана. Відступаючи до вікна, хлопець ухопив стілець і підняв його над головою.
— Обережно! — застеріг Зубрицький пахолків. — Одну хвилиночку! Спробуєм гуртом узяти лобуряку. Заходьте з боків.
Іван зробив ще крок, шпурнув стілець на голову осавули, що стояв найближче, вискочив на підвіконня й стрибнув униз.
— Хапайте пістолі! — закричав Зубрицький. — Стріляйте по ньому!
Та поки пахолки зняли зброю з килима й видерлись на підвіконня, Іван перетнув річку й сховався в рогозі.
— До стайні! — гримнув посесор. — Беріть найліпших коней! Доганяйте! Шкуру спущу, коли не піймаєте! А ви, — глипнув на осавулу, — а ти, одоробло неотесане, веди сюди Швачку. Тільки ж пильнуй мені! Зв'язаним веди!
А в'язні ще й досі мудрували біля скоби. І залізо, роз'їдене іржею й розм'якшене безперервним хитанням, таки не витримало й тріснуло навпіл. Вивільнивши ланцюг із скоби, всі троє полегшено зітхнули. Та враз біля дверей затупотіли поквапливі кроки, заскреготів засув. Єгор підхопив ланцюг у руки, підкрався до дверей, притулився до стіни за крок від входу, завмер. Двері відчинилися, на порозі виріс пахолок з києм у руці.
— Ану… котрий тут із вас Швачка? На побачення до пана! І то швидко!
Жоден із в'язнів не поворухнувся.
— Я кому сказав? — нахилився вперед пахолок. — Вставай…
Останнього слова панський посіпака доказати не встиг: важкий ланцюг свиснув над головою, забив памороки. Пахолок гримнув на підлогу. Не змовляючись, Швачка й Байрацький підскочили до нього, відтягли вбік і почали знімати одяг.
— Що ви так довго вовтузитесь? — почувся голос знадвору. Єгор знову притулився до стіни, підняв ланцюг.
— Гей, Степане?! Чому баришся? — у двері зазирнув ще один пахолок. Ланцюг свиснув удруге.
— Тягніть і цього, — тихцем промовив Степанов.
(Продовження на наступній сторінці)