— Мо' й Журба тут? — оглянувся Швачка.
— Має от-от прибути.
— Як? То ви таки разом? А їхали ж…
— Разом, брате, разом, — радів Єгор. — Все літо разом… Бач… пощастило нам. Грошиків у панів чимало добули. От ми… й махнули до Львова, зброю замовили. Частину вже переправили до Холодного яру… А це решту веземо… Знадобиться нам твоя бричка. Сюди пістолів сот зо три заховаємо. А ти, Микито, чого тут об'явився?
Швачка в кількох словах розповів про Ленкевичів.
— З двома шаблями, кажеш? — перепитав Єгор. — Ми щойно бачили таку біля корчми. Не більше милі відсіль. Козаки обідають на хлопській половині, а два шляхтичі — на панській. Ми не схотіли їх чіпати. Подумали: що з них візьмеш?.. Голопузі якісь…
— Вони! — запевнив Варикаша. — Батьку отамане! Не гайся!
— Вперед, братці! — вигукнув Швачка.
Гайдамаки підлетіли до корчми тоді, коли надвірні козаки, що супроводжували Ленкевичів, добре Йідвипивши, затягнули пісню. Біля повітки стояла карета, а під навісом дружно мотали головами кілька пар коней. Степанов з ватажанами кинувся до хлопської половини, підпер кілками двері і взяв під приціл вікна. Швачка з Варикашею метнулися до панської карети, витягли звідти машталіра й лакея.
— Запрягайте коней! — наказав Швачка. — Швидше!
Ті мовчки виконали наказ.
— Сідай на козли — і ні слова! — сказав Микита машталіру. — А ти, — повернувся до лакея, — біжи в корчму й скажи панам, що на хлопській половині пораються гайдамаки; поки вони не спохватилися, де поділися пани, треба тікати. І ні слова більше! Зрозумів?
Лакей, злякано озираючись, побіг до корчми.
— Під'їжджай до ганку! — звелів Микита машталіру.
Не встигли вони порівнятися з ґанком, як із корчми вискочили шляхтичі Ленкевичі, підбігли до карети й прожогом кинулися всередину. Зачиняючи дверці, молодший вигукнув щосили:
— Паняй! Швидше!
Лише тоді, коли карета рушила з місця й шляхтичі почали зручніше всідатися, вони помітили, що супроти них сидять не козаки-охоронці, а двоє невідомих з пістолями в руках.
— Одне тільки слово — і ми стріляємо, — сказав Микита.
Від'їхавши з милю, Швачка велів машталіру зупинитися.
— Вилазьте, панове!
Старший з братів Ленкевичів зняв сидіння. Під ним стояв довгастий, покритий чорним лаком сундук.
— Сподіваюся, кошулі(72) ми можемо взяти? — запитально поглянув на Микиту.
— Кошулі можете, а гроші віддасте нам, — відповів Микита. — Відчиняйте своє сховище.
Старший Ленкевич крутнув ключем — віко піднялося.
Молодший торкнувся пальцями білосніжного полотна:
— Бачите: самі кошулі. І більше нічого.
— Кошулі — ваші, а гроші — наші, — спокійно мовив ЦІвачка й почав викидати сорочки. їх було десятків зо три. Під ними зажовтіло чисте, старанно вимите дно.
— І все, панове. Ніяких грошей ми не взяли з собою, — злорадно посміхнувся Ленкевич-старший. — Хіба що… ось двадцять злотих, які залишилися в пуляресі(73). Стільки ж і в брата.
Швачка спробував підняти сундук.
— Ого! Та його й з місця не рушиш, — сказав по хвилі.
— Ану, батьку, дозволь, — просунувся всередину карети Мартин Коваленко, узяв обома руками за ручки, прикріплені з обох боків сундука, потягнув його до себе.
— І справді нелегкий. Дивина та й годі: порожній, а такий важенний.
— З мореного дуба зроблений, — пояснив Ленкевич-старший, вилазячи з карети. — Залізом окутий.
Вилізли й Швачка з Варикашею.
— Та не тримай його так довго, — обізвався Варикаша. — Ще підвередишся. Кидай на землю.
— Зачекай, Гараську. Навіщо бити? Здається мені, що сундучок із секретом. Дай-но мені ножа, — відповів Мартин і став уважно оглядати дно. — Так і є.
Засунувши лезо у ледь помітну щілину, Коваленко злегка натиснув. Дно відсунулося. На землю посипалися злоті.
— Ого! — вигукнув Письменний. — Оце так кошулі!
— Тепер уже не тільки шаблі, списи й пістолети матимем, а гаківниці й гармати, — засяяв Степанов.
Десь далеко-далеко тричі закричав крук. Приклавши руку ковшиком до вуст, Єгор відповів йому тим же.
— Що це? — запитав Микита.
— Журба розшукує нас.
Незабаром вони всі були разом. Гайдамаки обнімали один одного, жартували, сміялися.
— Аз панами ж як? — згадав про Ленкевичів Варикаша.
— На суху гілляку їх!
Невдовзі гайдамаки почали збиратися в дорогу.
— На Київщину? — усміхнувся Письменний. — На побачення із Зубрицьким і Тишею-Биковським?
— Ні, друже, — відповів Журба. — До них завітає Савка Плиханенко, а ми — до Холодного яру. Треба всю зброю та гроші цілими привезти. Нас там чекають уже.
— А ти, Єгоре? — Письменний повернувся до Степанова.
— На Січ Запорізьку. Семена Драного треба розшукати.
— А навіщо він тобі? — здивувався Швачка.
— Один шляхтич гроші йому передав…
— Жартуєш, Єгоре, чи що? — засміявся Микита.
— Які там жарти? Того шляхтича й ти добре знаєш. А згадай-но, як бишівський пріор на Новосілки напад учинив, а ти з Семеном Драним та чумаками, що саме там зупинились, дали йому одкоша. Сам пріор мало у ваші руки не попав, та врятував його…
— Генріх Рожнятовський! — вигукнув Швачка.
— Правда, пріор тоді так віддячив Рожнятовському, що коли б не ви, то вже й світу білого не бачити б йому.
— Так де ж ти зустрів Рожнятовського?
— На Волині. Прикинулись ми чумаками, забрели в одну корчму, почали обідати. Коли це шляхтич, що сидів за сусіднім столом, — високий такий, кістлявий, — підходить до нас та й каже: "Даруйте, люди добрі. Почулося мені чи, може, й справді ви щойно згадали Бишів". Ну, думаю, влипли. А шляхтич той: "Не дивіться на мене так підозріло. Я без будь-яких лихих намірів. Бачте… жив я довго під Бишевом… У Підгаї…" — "Пан, очевидно, родич Харлінського?" — запитав я його. "Хай йому диявол родичем буде, а не я! — спалахнув шляхтич. — Він мене ледве на той світ не відправив… А потім… спалив мій хутір і вигнав з Бишівщини…" — "Так ви Генріх Рожнятовський?" — догадався я, згадавши розповідь Копиткевича в Чорногородці. Він підсів до нас, розповів про службу в пріора, про той напад на Новосілки, про Драного й про тебе, Микито. Довго ми говорили. Він цікавився, як ти живеш, що робиш… Ну… я про все розповів. А він: "Тоді в Новосілках я сказав Драному: "Я ваш вічний боржник, пане". Недавно померла моя тітка, і я став спадкоємцем її маєтку. Думаю, що настав час розрахуватися з Драним. З вашої розповіді зрозумів, що йому якраз потрібні гроші. Багато дати не можу, а тисяч зо дві злотих таки знайду…" Я почав відмовлятися, та куди там! І слухати не став.
— Ну, що ж… Як на Січ — то й на Січ, — обізвався Письменний.
Розділ І
НАЗУСТРІЧ ВОЛІ
1768 рік починався віхолами й морозами. Заносило дороги й стежки, вулиці й провулки. Долаючи замети, збиралися сусіди, гомоніли:
— Ну й снігу накидало! Ще ніколи такого не було.
— Що не було, то не було. Ніхто такого не пам'ятає.
— Не перед добром це, людоньки.
— Чому ж? Снігу багато — урожай гарний буде.
— Та ж так. Сніг — на урожай. Але ж… хоч і вродить, то… поки панське впораєш, своє осиплеться.
— А це ще побачимо. Поки зерно достигне, то ні одного пана у нас не лишиться.
— Це тобі сорока таку звістку принесла?
— Сорока не сорока, а люди говорять. Позавчора був у млині. Там ясногородці розповідали, що до них запорожець один заїжджав. Так він прямо казав: готуйтеся, люди добрі. Списи робіть, ціпи оковуйте, коси розрівнюйте.
— Ти ба!
— Ось тобі й ба! Каже: весною панів, риндарів і лихварів колошкати будемо.
Та ось відшуміли віхоли, відлютували морози — й пругкокрилі вітри з Причорномор'я принесли відлигу, а там і; тепло. Зійшли сніги, скресли ріки, ожили степи, ліси й переліски, стали покриватися буйним зелом і розмаїтим цвітом, виповнюватися щебетом велемовного птаства.
І знову захвилювалися, зашуміли, загомоніли селяни, міщани й козаки:
— Чули? У Варшаві сейм відбувся.
— Ну й що? Нам він ні до чого.
— Чому ж? Православних у правах з католиками зрівняли!
— То й що? Пани в Барі вже федерацію створили.
— Яку? Проти кого?
— Проти хлопів. Не хочуть, щоб ми були рівними з католиками. Сеймове рішення потоптали.
— Військо зібрали. Села палять, людей катують, церкви руйнують.
__ А король де? Хіба він приборкати їх не може?
— Він теж такий, як вони. Ворон ворону ока не виклює.
— Старих і малих не минають. Усіх карають. Вуха відрізують, ноги відрубують, убивають.
— Треба нам підійматися! Маємо чим боронитися. А списів не хватить, то коси, вила й сокири візьмемо.
(Продовження на наступній сторінці)