— Вельми дякую, ласкавий пане, — підвівся той.
— Ян Байрацький, милостивий пане.
— Ласкавий пане Байрацький, — докінчив економ, — прошу вибачити, що змусив чекати вас. У мене, як бачите, справи, — він повів рукою в бік селян. — Дехто з оцих гевалів не знає, що таке шибениця. Так я оце тлумачу їм…
— Невже так багато невдячних хлопів?
— Дуже багато, — вигукнув економ, — Але я… вмію давати лад такому бидлу. Я не звик їм у зуби заглядати.
— Ми б теж з охотою подивилися на це, коли б не так стомилися, — зауважив Байрацький.
— Ох, — похопився Красковський, — Даруйте, я такий неуважний. А винне у всьому це бидло — біс би його вхопив!
— Чи ж варто, милостивий пане Юзефе, отак псувати настрій перед суботою? Ми веземо з собою кілька кавунів. Може, поласували б? Сподіваюсь, що ви цього року їх ще не пробували. А бидло ваше ніде не дінеться.
— Ай справді, — погодився Красковський. — Гей, Степане, — кивнув десятникові, — тягніть оцих драбів до льоху, знайомтеся з прибулими козаками та йдіть спочивати.
— Вельможний пане, — вклонився десятник. — Ви обіцяли половину козаків у село відпустити.
— Хай ідуть, — махнув рукою економ, потім повернувся до Байрацького. — Ну… пішли в покої.
— Якщо пан Юзеф запрошує, чому ж не піти? — підбадьорився Байрацький, — Ей, Микито! — гукнув до Швачки. — Бери сакви та йди за нами.
Швачка зіскочив з коня, відв'язав сакви і вийняв найспіліші кавуни, якими Байрацького по щирості наділили ніжинські купці.
— Прошу, — економ показав рукою на ґанок і пропустив Байрацького вперед.
— А ви ж, — повернувся Ян до гайдамаків, — глядіть мені! Вечеряйте, але нікуди не відлучайтеся! Пан Копиткевич не любить цього!
— Ви теж мені дивіться, — прикрикнув економ на корсунських надвірняків. — Чули?
— Гаразд, пане Юзефе, — відказав десятник, — Ми своє діло знаємо. Не перший раз. Можете бути спокійними.
У світлиці, куди завів Красковський Байрацького й Швачку, було прохолодно. Попід стінами тягнулися широкі лави, застелені пістрявими килимами, над ними висіли потемнілі парсуни якихось панів у дорогих кунтушах і жупанах. Посередині стояв довгастий стіл, оточений двома рядами м'яких стільців.
— Може, й козак повечеряє з нами? — несподівано для Байрацького запитав економ.
— А чому ж? — згодився Ян, — Це наш десятник. Пан Копиткевич найбільше йому довіряє. Хоче сотником зробити. Якщо пан Юзеф не заперечує, я теж не проти. Нарізай, Микито, кавуни.
Красковський заплескав у долоні. До світлиці зайшла покоївка.
— Принеси, Тетяно, все, що зготувала. Та не гайся тільки.
Дівчина зразу ж зникла, а через хвилину з'явилася в світлиці з великою тацею, на якій смачно парувала дробина(66).
— Признатися мушу, — вибравши найбільшу скибку, сказав економ, — мені й самому остогидли ті хлопи. Затялись кляті — і хоч би що. Вішати їх — теж не діло. Хто ж тоді працюватиме? Всипали їм канчуків по саму зав'язку, а вони — хоч би тобі що: не підемо більше на панщину — і все. У нас, кажуть, ще слободи не скінчилися.
— Хлопи вигадувати вміють, — сказав Байрацький, — Та якось дасте їм раду, а ні — то й ми не проти допомогти. Ми з бидлом панькатись не звикли. Служба така, пане Юзефе.
— Завтра побачимо, панове, — відказав Красковський. — А кавуни Смачні, дуже смачні. А чому ж це козак не сідає?
— Служба, милостивий пане. Коли не велено козакам сідати біля панів, то як же я, десятник, можу?
— Бачу, добрий з тебе сотник буде. Мені б такого на службу.
Економ з'їв ще одну скибку, крякнув і потягнувся до ножа. Швачка простягнув руку, щоб допомогти йому, зачепив ножа й ненароком скинув на підлогу.
— Який же ти, Микито, незугарний, — докірливо мовив Байрацький, — дістань же. Чого чекаеш?
Швачка нагнувся, побачив довжелезні ноги Красковського. "Ось тобі й перша нагода! Чи трапиться краща?" Вхопив економа за чоботи, сіпнув до себе. Красковський ойкнув і повалився на підлогу. Швачка дістав ножа:
— Ні слова!
Потім кинув Байрацькому:
— Яне, шукай мерщій мотузку!
Байрацький метнувся до виходу і за дверима зустрівся з Андрієм Журбою.
— У нас усе готово. Корсунських надвірняків обеззброїли й зачинили в коморі, а сторожів пов'язали. Що далі?
— Випускайте людей з буцегарні! — гукнув Микита. — Будемо економа карати. Йди, Яне, швидше за мотузкою.
— Я тороки(67) маю, — вскочив у хату Журба, — Надійні. Зроду-віку не перерве. А мотузка на шибениці є. Пан економ — завбачлива людина. Знав, що пригодиться.
Почувши Андрієві слова, економ рвонувся. Микита притиснув його до підлоги, перевернув долілиць, заломив руки.
— В'яжіть його! — гукнув.
Андрій скрутив руки економові тороками, а Ян, схопивши зі столу серветку, запхнув йому'рота.
— А тепер, пане Красковський, показуй, де гроші заховав, — підвівся Швачка й почав оглядати простору світлицю.
Економ заперечливо крутнув головою.
— Не знаєш? — здивувався Микита.
— Підведіть його. Зараз він покаже схованку, — розпорядився Ян Байрацький, — А ні, то…
Економ кивнув на портрет, що висів над головою. Ян. відсунув раму й побачив на стіні темнуватий прямокутник.
— 0-о, пан має добрий тайник! — вигукнув. — Але ж бракує ключа від нього. Прошу, пане Юзефе, — простягнув до Красковського руку.
— У-у-у, — закрутив головою економ і мимоволі притиснув до грудей масивне підборіддя.
— Розумію пана. Я допоможу, — підійшов до нього Байрацький.
Красковський метнувся до виходу.
— Не жартуй, пане! Я цього не люблю, — заступив дорогу Журба. Байрацький лівою рукою підняв економові голову, правою намацав на шиї ланцюжок і з силою потягнув до себе. Тоненькі кільця розірвалися, й на підлогу брязнув ключ.
— Ось, пане Красковський, ми й порозумілися, — усміхнувся Ян, відчиняючи тайник. У ньому стояла інкрустована сріблом скринька, доверху наповнена грошима та коштовностями.
— Ну, а решту хлопці й самі знайдуть, — сказав Швачка. — Пішли, поговоримо з людьми.
На панському подвір'ї горіли смолоскипи, юрмилася люди з усього села. За шибеницею, де кілька годин тому стояли пов'язані селяни, переступали з ноги на ногу надвірні козаки й сторожі, оточені гайдамаками. Зиркаючи спідлоба на юрбу, осібно стояв кремезний бородань.
— А то хто? — поцікавився Швачка.
— Це душогуб, батьку, — відповів сивовусий селянин, — Усі забаганки пана виконує. Б'є до крові, душить отими ручищами, аж поки жертва не посиніє. Давилом його зовуть. Глухонімий він од роду. Ховався гаспид, але знайшли. Думаєм: знадобиться.
— Вирішуйте самі. Самі судіть пана, самі й присуд виконуйте, — відповів Микита й скинув шапку.
— Люди добрі! — гукнув, — Кілька днів тому дізналися ми, що діється у вашому селі, як люто знущається над вами оцей антихрист, — кивнув на Красковського, — І хоч далеко ми були і небезпечно було добиратися до вас, а прилетіли на поміч.
— Спасибі вам, братці, — вийшов із гурту селянин у пошматованій сорочці з плямами крові на грудях і плечах, — що врятували нас. Коли б не ви, більше не бачити нам білого світу.
— Хай буде у вас довге життя і щаслива доля, — промовила жінка, яка стояла за спиною скатованого чоловіка.
— Ми, люди добрі, — продовжував Швачка, — віддаємо вам у руки економа, його слуг і корсунських надвірняків. Хочете — карайте їх, хочете — милуйте. Це ваша справа.
— Як же це милувати? — з острахом мовив той же селянин. — Таж він тоді всіх доконає. А з нас… і канчуків досить.
— Нехай Давило йому всипле!
— Канчуків економу!
— Нехай і він скуштує! — загув натовп.
— Лягай, пане, лягай! Нічого маніжитись!
Селяни-втікачі звалили Красковського на ослін.
Побачивши пана розпластаним, Давило зареготав й закрутився на місці, мов божевільний. Сивовусий зупинив його:
— Починай!
Коли засвистів канчук, Швачка озвався знову:
— Люди добрі! А як же з надвірняками?
Закривавлений селянин промовив:
— Люди вони чужі, що з них візьмеш? Наказано їм іти в наше село, вони прийшли. А зла не чинили. Страх тільки й нагонили. Та економа стерегли. От наші сторожі — ті канчуків заслужили.
— Гаразд, — згодився Швачка. — Відпускайте їх. Тільки ж, — він повернувся до надвірняків, — глядіть мені! Попадетеся в руки нам ще раз — не помилуєм.
Давило продовжував немилосердно шмагати економа.
— Відтягніть його, — сказав Микита. — Досить уже…
— А тепер на шибеницю економа! — роздалося в натовпі.
— Хай сам того звідає, що комусь готував!
Давило схопив свого пана й потягнув до стовпа.
(Продовження на наступній сторінці)