Дуже швидко Молявка перейняв його. Це був на вигляд обірваний донезмоги жебрак. На ногах були личаки, без онуч. На плечах і вздовж тіла теліпалося брудне дрантя — колись воно було свитою, — а з-під того дрантя виднілася полатана чорна сорочка. Старець скинув драну шапчину та почав низько кланятися, побачивши, що до нього підходить добре одягнений козак.
— Боже! Який гольтіпака! Який бідолаха! — проказав, мов жаліючи, Молявка. — Відкіля ти, чи не з Чигирина?
— Еге, ласкавий добродію! — відповідав старець. — Утік, та вони й самі, правду сказати, пустили, не спиняли, бо скоро нічого буде всім їсти і всі підуть так, як я.
— Ходи зі мною, старче божий! — звернувся до жебрака Молявка. — Мені ой як дуже стало тебе жаль. Я тебе й нагодую і зодягну, і через табір проведу, бо ж сам не пройдеш. Затримають і в полон заберуть.
— Мені, добродію, однаково. Нехай беруть. Я не мовчатиму, все повідаю, що знаю; та й не до татар же піду, а до своїх же християн, — казав старець.
Він пішов разом із Молявкою. Доходили до табору. Видно вже було старшинські намети. Перегукувалася варта.
Дійшовши до варти, Молявка підняв на шаблі свою шапку, завиту в білу хустку.
— Гасло! — гукнули вартові.
— Свята п’ятниця! — відказав Молявка. То було гасло на той день. Його впустили.
— А це хто з тобою йде? — допитувалися вартові, показуючи на старця.
— Це старець, милостині просить. Бідний, я його з Чигирина з собою взяв, хоче до нас перейти. Я йому милостиню подам.
Потім звернувся до старця:
— Бач, які в тебе погані личаки. — скидай їх к злидню, взуй мої сап’янці. Мені стало дуже жаль тебе. Я сам із себе все поскидаю та тебе вдягну, бо в мене, дякувати Богу, все є. От і кирея тобі. Скидай свої ганчірки!
Молявка скинув із себе коричневого кольору сукняну кирею та хотів накинути на плечі старцеві. Але той, мов хто на нього окропом бризнув, відскочив набік, потім зблизився, знітився та й каже:
— Ох, паночку, добродію мій! Чи варт я того? Боже, Боже! От Господь послав якого милостивого доброчинця! Далебі це півсвіту сходи, другого такого доброчинця не надибаєш.
Він кланявся в ноги.
— Скидай, кажу, свої личаки, взувай мої сап’янці! — наказував Молявка.
Старець крутивсь і туди й сюди, не знаючи, що йому робити. Молявка гукнув до вартових:
— Скидайте, братці, з мене сап’янці та взувайте цього старця, а я в його личаках доплентаюсь як-небудь до Чернігівського полку.
— Пане ласкавий, пане милостивий! Не треба! Не треба! — відмовлявся старець і поривався йти геть.
— Ні, треба, старче, — стояв на своєму Молявка. — Чуєш, що тобі кажуть: давай мені свої личаки, а сам взувай мої сап’янці.
— Паночку добродію! — відказував старець, зовсім не знаючи, що йому й робити, — не хочу, далебі не хочу!
Та те промовивши, подався швиденько навтьоки.
— Доженіть його, козаки! — звернувся до вартових Молявка. — Візьміть у нього личаки!
Козаки кинулися на старця. Той, не знаючи вже, як йому збутися лиха, метнувся бігти скільки було сил. Козаки наздогнали його, повалили, скинули з ніг личаки та привели до Молявки.
Молявка добув із кишені ножа, розрізав личаки і дістав із них згорнений тонким сувійчиком лист, застромлений проміж лико.
— Це не про нас писано, — промовив Молявка, розгорнувши листа, — цього ми не розберемо. Це, мабуть, по-татарському або по-турецькому. Та у нас у полку знайдеться й такий, що прочитає. Іди лиш, старче, зі мною, до нашого полковника.
— Пане добродію, пане добродію! — зарепетував старець. — Я не старець. Мушу всю правду повідати. Я козак Дорошенків. Гетьман чигиринський послав мене в образі старцевому пробратися через ваш табір у степ і подати звістку султанові, що стоїть за Ташликом, щоб швидше приходив із ордою на відсіч. Це Дорошенко свій лист мені заложив у личаки, а я не хотів іти до султана, а хотів перейти до вас на царську службу.
— Як тебе звуть? — запитав Молявка.
— Козак Мотовило, — відказав той.
— Добре, що не брешеш, — промовив Молявка. — Не бійсь нічого — іди до мого полковника зі мною.
Вони пішли. Вартові трохи провели їх, а тоді повернулися, сміючись із того, що бачили.
Молявка пустив Мотовила поперед себе. Пройшовши верств зо дві, стали вони минати чагарник, і Мотовило хотів був кинутись у кущі; але Молявка наздогнав його, вхопив за руку та, скинувши з себе пояс, добре зав’язав йому назад руки.
— Ти, бачу, прудкий, козаче, — сказав Молявка, — та я, мабуть, моцніший од тебе.
І погнав Мотовила далі, держачи за кінець того пояса, яким зв’язав Мотовилові руки.
Козаки чернігівського полку, стоячи на варті коло свого полкового табору, запитавши гасла, впустили його.
— Я, — говорив Молявка, — веду до пана полковника таке дивне звіря, що він зрадіє, коли побачить.
Молявка привів Мотовила до намету Борковського.
— Пане полковнику! — гукнув він, — виходь твоя милость глядіти на диво дивне!
Борковський саме тільки повернувся до намету, огляднувши свій полк; почувши Молявчин голос, він вийшов, як звичайно поважний. Молявка розказав йому все, що бачив у Чигирині, і показав пійманого козака, не сказав одначе, що йому в Чигирині незнайомий чоловік заздалегідь про Мотовила сказав, а так розповів, мов би то він, Молявка, сам здогадався зупинити старця та вийняв у нього з личаків таємничий лист, писаний невідомою йому мовою. Борковський сказав:
— За цю послугу, що вчинив всьому Військові Запорозькому, настановляю тебе хорунжим твоєї чернігівської сотні. Кличте швидше Галана Козиря!
Галан Козир був зроду татарин: ще дитиною взяли його в полон козаки, він вихрестився і записано його в козацький реєстр чернігівського полку. Був він дорогий чоловік, бо вмів татарського письма, і завжди пишався, як була якась справа з бусурменами.
— Прочитай та й переложи! — наказав Борковський Галанові, коли його приведели до полковника.
Галан прочитав і каже:
— Дорошенко пише до султана Нураддина: просить приспішати на одсіч до Чигирина, бо його москалі й барабашці навкруги обступили.
Полковник звелів написати переклад того листа, щоб подати наказному гетьманові.
Прийшов Булавка. Борковський похвалив його за шваґра і сказав, що підносить його за послугу Військові Запорозькому.
Булавка, зрадівши, поклонився низенько, а Борковський злегка по-полковницькому, кивнув йому головою.
Принесено переклад перехопленого листа. Борковський поніс його до Полуботка і прочитав при всіх полковниках.
— От добре! Добре! — гукнули всі полковники в один голос.
— Тепер, — промовив галицький полковник Михайло Васильович, — Дорошенко у наших руках.
— Він здасться, — виголосив миргородський.
— Нізвідки йому більш немає надії, — додав лубенський.
Полуботок добродушно сміявся, потішаючись над промахом Дорошенка.
— Тепер, — промовив наказний геетьман, — послати гінця та сказати Дорошенкові, що лист його у нас. Нехай більш не сподівається на бусурманську допомогу, та пошвидше здається, не проливаючи крови, а то як візьмемо його боєм, то вже не буде йому шани.
— Нехай же цей козак, що піймав Мотовила, понесе Дорошенкові знову лист наш, нехай Дорошенко не бариться, а виїздить до нас, а від нас їде до пана гетьмана, коли не хоче, щоб ми його взяли як собаки вовка. Цей козак уже тепер не рядовик, а хорунжий. Дорошенко розгнівався, що рядовика до нього посилано, і велів через нього наказати, щоб ми йому рядовиків не посилали, а посилали б урядових значних. От тепер ми йому з полкової старшини урядового шлемо, — додав Борковський.
— Нехай, нехай! — усі загукали в один голос.
Написали листа та й направили до Чигирина того ж таки Молявку-Многопіняжного.
VII
Знову, як і вперше, Молявка вдвох із сурмачем підійшов до брами нижнього міста. Знову підняв на шаблі свою шапку, завиту в білу хустку, а сурмач засурмив. Одчинено хвіртку в брамі. Оповістивши себе полковим сотенним хорунжим, Молявка сказав, що в нього є лист до гетьмана.
У Дорошенка в Чигирині було два двори: один новий,— він його ще недавно вибудував на горі в замкові, — а другий у нижньому місті. Це була його батьківщина. Збудував його ще Петрів дід, Михайло Дорошенко, що потім гетьманом був; припав цей двір потім його синові, Петровому батькові, а від нього Петру Дорошенкові. При цьому дуже великому дворі був і великий сад, розташований на березі Тясмину, а за садом — водяний млин, який також належав Дорошенкові.
До цього двору й направили тоді чигиринці посланця. Молявка вийшов на ґанок, зійшов по східцях нагору, відчинив двері і вступив у велику світлицю з лавами й двома столами. За кожним столом сидів писар, щось вони писали. Генеральний писар Вуєхович ходив по хаті. Молявка звичайно поклонився і сказав, що прийшов від наказного гетьмана до гетьмана Петра Дорошенка з листом.
Вуєхович упізнав його відразу:
— Адже гетьман тобі наказував, щоб рядовика до нього не посилали, а слали б якого урядового.
— Я тепер уже не рядовик, — відповів Молявка. — Я сотенний хорунжий.
(Продовження на наступній сторінці)