— Хто мене до гріха призвів? — питаєте ви, — кричала Пріська. — Батько, рідний батько, що віддав мене силоміць за нелюбого. От хто мене до гріха призвів із початку. Я не хотіла йти за Петра, а мене ґвалтом узяли та й повезли в церкву вінчатися. Петро знав, кого брав. Хіба він кохав мене? Якби не Хмельницького роду була, то він би й не здумав мене брати, а якби взяв, то давно б мене зарубав.
— І давно було б треба! — гнівно сказав Дорошенко. — Зробити б із тобою, як Богдан зробив зі своєю другою жінкою! — Ми ж, бач, із батьком твоїм посадили тебе в монастир, щоб ти схаменулася та спокутувала. Ти ж, бачу, все така ж, як і була.
— Атож! Олії з мене не виб’єте. І до смерти буду все така! — казала, вже покрикуючи, все дужче дратуючися, Пріська. — У гречку скакала та ще скакатиму. От що! Ось поїдь, Петре, відсіля місяців на два або на три. Побачиш тоді, чого я тут нароблю!
— Цить, навіжена! — гукнув на неї Дорошенко. — Хіба захотілося знову під чорний каптур? Добре, мабуть, випила!
— А що ж? — говорила палко Пріська — Випила! Тобі можна, а мені так ні! Ти гетьман, позавчора, накликав музики та пішов по шинках танцювати, а я, гетьманша, зберу жінок та козаків та й піду вулицею. Оттак! — та й крутнулася до того слова.
— Що мені зробиш? — кричала вона мов несамовита. — В монастир запакуєш? Садови! Заріжеш, може? Ріж! Я тебе не любила, не люблю і ніколи не любитиму.
— Нехай тобі лихо! — вигукнув Дорошенко. — Хіба я тебе люблю? Держу тебе того ради, що дочка мала єсть. Та й те: яка ти ні єси, а все ж таки ти мені жінка шлюбна. Тим і держу, хоч не хочу.
— І держиш, і держатимеш, мій голубе, хоч хочеш, хоч не хочеш! Узяв, так і терпи всі мої вибрики! — казала, заливаючись глузливим сміхом, Пріська.
— Дочко! Вгамуйся! — промовив повчально до неї батько.
— Не гримай на мене, батечку! — відказала йому Пріська. — Навіщо віддав мене за нелюба, а не за того, хто був мені милий.
— Чорт тебе знав, хто в тебе милий був! — сердився Дорошенко.
— Нема вже його, нема! — повторювала Пріська. — Тепер кого надибаю на дорозі та сподобаю, той мені й милий. Багато милих буде! Що день, то один милий, а на другий день — інший милий. От яка я. Петро це добре знає.
Мати схопилася з місця й закричала:
— Петре, сину, забий їй рота, щоб не верзла такого! Боже! Якого сорому довелось наслухатися від невістки!
— Прісько! — гримнув, тупнувши ногою, Петро. — Не дратуй мене! Не вдержуся, битиму!
— А я тобі дам дулю під ніс! — вигукнула Дорошенчиха. — Ось глянь — яка дуля! На, покуштуй, мій голубе!
— Дочко! — гукнув батько, кинувшися на дочку.
— Прісько! — гримнув Дорошенко і вхопив її за руку.
Пріська подивилася на нього так, що йому стало її жаль.
— Прісько! — проказав далі Дорошенко, — іди собі в свою світлицю та виспись. Бо ти, бачу, вже чимало випила. Хто це їй горілки приніс?
— Сама взяла в тебе в шаховці. Найшла та й напилася, — відказала Пріська.
— Іди, йди! — проказав Дорошенко, всміхаючися та силкуючись удавати, мов би все те повертає в жарт. — Іди, серце, коханко!
Пріська пішла до дверей, пританцьовуючи та приспівуючи:
І бив мене муж, волочив мене муж,
Ой бив і рублем, ще й качалкою.
А ік світу назвав ще й коханкою!
Вона вийшла.
— Нехай іде собі та виспиться, — сказав Дорошенко. — Лихо з такою малоумною жінкою! А подумаєш: чим винна вона, що їй Бог розуму не дав? От тепер, здихавшись її, почнемо знову про діло наше.
— Зятю! — звернувся до гетьмана Яненко. — Ці москалі далебі не такі страшні й люті, якими тут у нас видаються. Я приглядівся до них, коли був у Москві. Прийняли мене ласкаво, до самого царя водили до руки... І церкви у них такі ж, як у нас, християнські, тільки багатші та кращі за наші. З Москвою в братерстві жити нам згодніше, ніж з бусурманами. Бо вже ми досвідчили, що то є побратимство з кримцями та з турком. Що нам бусурмани вчинили? Тільки Україну спустошили! Яких не побили, ті повтікали. Куди нам тепер подітися? Не шукати милости у тих же бусурманів, та й те, бач: ми вже прохали, так не дають більше, тільки нас манять. Один раз допомогли, у ляхів собі Подолля забрали, та й годі. Уже не до ляхів нам тулитися.
— А чому ж не до ляхів? — обізвався Шульга, полковник охочих козаків. — От тепер би з ними краще було поєднатись. Якби вони побачили, що ми тепер швидше до них як до Москви, привертаємося, то б їм припало дуже до душі.
— Їм би, може, й припало до душі, та нам не по нашій шкурі! — сказав Дорошенко. — Ні, Шульго! Цього вже вдруге та втретє не кажи. Ніколи, поки світ сонця, козак із ляхом не зійдуться.
— Сто чортів їх батькові й матері, тим ляхам-бісам! — скрикнув обозний Бережецький. — Тільки моя така щира думка, що відцуравшися від ляхів, не приставати й до Москви, на підмову їй не даватися, а славне Військо Запорозьке низове: от наша надія! О, якби ми тримались усі вкупі: не те, що ляхи, — і москалі не побороли б нашої козацької сили.
— Добра твоя мова, — сказав суддя Уласенко, — тільки якби років хоч десять попереду була проказана. Бо вже тепер Україна через нутряні[25] свої розрухи ні навіщо звелася.
— Ми з військом низовим єдналися, — сказав Дорошенко. — І перед кошовим присягу цареві виконали. Так Москва тієї присяги не поважає і її бояри не хочуть, кажуть, щоб виконали ми присягу перед Самойловичем і перед Ромоданом, а не інакше. Що робити? Не хотілося нам коритися
перед поповичем, та нічого не вдіємо. Не поповичеві поклонимось, а цареві, що його настановив і посилає. Вчиню так, як цар велить, а опісля не маю кновати[26] нічого. Житиму в приваті тихо-мирно. Що там робитиметься, — мені все байдуже! Нехай тільки мене вже не займають і всю рідню мою, і при нашій худобі нас нехай залишають. Із нас і того буде. І поповичеві годитиму. Що захочуть, нехай витворяють зі мною. Усе терпітиму! Багато я погордував людьми на своєму віку. Покаятися при конці віку хочу. Адже говориться: в терпінії стяжіте[27] ваші душі! Мати, благослови!
— Аби тільки за перші злі вчинки не взявся, — сказала стара. — А на добрі я благословляю.
Мати, зі слізьми на очах, устала, зняла зі стіни образ Спасителя в терновому вінку та, благословивши ним сина, що стояв перед нею, похиливши голову, промовила:
— Сину мій любий, сину первородний! За все, чим проти мене прогрішив єси, я тебе прощаю і благословляю на життя нове. Пошли тобі, Господи, здоров’я й щастя!
Коли відбули благословення, Дорошенко звелів покликати того, що привіз Полуботкового листа.
Привели Молявку.
— Скажи мені правду, козаче, та тільки щиру правду, як перед Богом. Не відбріхуйся! — звернувся до нього Дорошенко. — А я тобі даю справедливе слово гетьманське: не буде тобі нічого злого. Ти піймав мого Мотовила? Не бійся, кажи просто.
— Я, пане гетьмане! — відказав Молявка.
— Я так і думав, — вимовив Дорошенко. — Бо за яке велике цебе тебе зразу так піднесено, що з простого рядовика хорунжим сотенним учинено. Як же ти його піймав? Чи дав тобі хто про нього заздалегідь звістку?
— Вийшовши з Чигирина, побачив я, що якийсь бідолашний старець виліз крадькома з города. Мені те здалося підозрілим. Я наздогнав його. Подарував спершу йому свій одяг та сап’янці, а у нього взяти хотів, що на ньому було. Він не дався. Тоді я здогадався, що тут щось є, гукнув козаків, роззули його, і я з личаків вийняв лист.
— Кажи правду, — запитав Дорошенко: — Мотовила не посилано до московського боярина?
— Ні, сидить у Борковського під сторожею, — відказав Молявка.
— І листа мого не посилано до московського табору? — допитувався Дорошенко.
— І листа не посилано, — відповідав Молявка.
— Я, — сказав Дорошенко, — пошлю Вуєховича та Тарасенка до обозу пана Самойловича й Ромодана: нехай умову підпишуть і присягнуть обопільно. Тоді я до них приїду гетьманство своє здавати. А тим часом, поки мої вернуться, ти залишишся аманатом[28]. А Полуботок нехай мого Мотовила пришле до мене і мій той лист, що перейнято. Я тоді разом із тобою до них виїду.
VIII
(Продовження на наступній сторінці)