Архиєпископ Лазар Баранович, старий чоловік років шістдесяти, хворий на гострець[41], хоч і жалівся часто на свої хвороби, а про те був надзвичайно діяльний і в писаннях, і в порядкуванні єпархією і всім доступний. Переселившись у 1672 році до Чернігова з Новгорода-Сіверського, Лазар оселивсь у Борисоглібському монастирі, що сам же він завів чи відновив у самому осередкові міста, недалеко від старовинної церкви св. Спаса. Щодня в нього був призначений час, коли він приймав тих, що до нього приходили у справах. Молявка-Многопіняжний потрапив до нього саме тоді, коли у архієпископа не було нікого, — келійник упустив його. Владика в чорній рясі та в каптурі сидів за столом, на якому лежала купа писаного паперу. Молявка-Многопіняжний поклонився йому до землі, а Лазар, привстаючи, благословив його і втупивши в його свої старечі, але ще не погаслі очі, приготувався слухати. Стоячи перед архиєпископом, Молявка-Многопіняжний розповів докладно, як зникла його жінка і повінчалася з іншим при живому першому чоловікові. Розказуючи, він натякнув, що тут було не без воєводи. Лазар, вислухавши уважно, сказав:
— Чоловіче! Втікай од наклепу. Жахливе те чудовисько, трьохголове та багатоязике, і на кождому язиці дзьоб гострий, пронизливий, як у птаха драпіжного[42] і тим дзьобом довбе душу і того заради від дзьоба такого наклепи називаються.
Але коли Молявка-Могопіняжний розповів, що воєвода говорив зневажливо про архиєпископа і все казав, що архиєпископ зробив
незаконно, дозволивши вінчання в Петрівку, Лазар промовив:
— Невже ж то його діло до цього втручатися? Його робота — місто будувати та царських ратних людей годувати й одягати. Набивав би вже собі кишеню від годування ратних людей, як вони, воєводи, звичайно звикли робити, а коли можна й коли не можна вінчати, до того б не встрявали, бо то вирішувати належить нам, а не їм. Не мають права світські люди до наших справ лізти, бо як у нас мовиться: коли не піп, то і в ризи не сунься! Архиреєве суть божих тайн тлумачі, то ж якщо мирянин зважиться в духовну справу самовільно втручатися, то не тільки від нашого смирення буде неблагословен, але від самого Бога осуд прийме.
Молявка-Многопіняжний показав владиці випис од попа про шлюб його жінки з іншим і прохав видати йому дозвіл одружитися вдруге. Владика, проглянувши випис, сказав:
— Печать церковна є. Так. У свідоцтві повінчана називається Ганна Пилипівна, дочка Куса, а я знаю, що та Ганна Кусівна з тобою повінчана була. Еrgo — від живого чоловіка вдруге заміж пішла. У Євангелії Господь забороняє чоловікові від жінки відлучатися, хіба тільки з причини перелюбства, а прелюбодійство жінки твоєї явне і без сумніву є. Маєш і ти право вступити в інший шлюб, якщо побажаєш. Краще женитися, ніже спокушуватися. Ти воїн, а не інок, що дав обітницю дівства, серед світу живеш і трудно тобі чистоту зберігати, до того ж і молодий ще. Повелимо тобі дати з нашої консисторії свідоцтво на повторний шлюб, а цей випис нам залиши: поставимо, якщо потрібно буде, жону твою перед судом церковним.
За кілька днів після цієї розмови Молявка-Многопіняжний забрав із консисторії свідоцтво на повторний шлюб і показав його матері й Булавці. Обоє страшенно зраділи. Булавка згодився піти старостою до батька й матері небоги пані Борковської.
Спакувалися Молявки та за тиждень і рушили в Сосницю. Випроводжали їх Булавка з жінкою. Молявка-Многопіняжний більше не бачив Кусів та й не думав, що треба їх бачити... Якщо по правді, то ніколи він не кохав Ганни щиро, а хотів оженитися з нею так собі — от як жениться більшість людей, та ще й за красу її дуже вподобав. А тепер він сотник, а Ганна — проста козачка; та й не могла вона, — так йому здавалося, — бути невинною за свій незаконний шлюб із воєводським холопом...
XII
Новий сосницький сотник, приїхавши, оселився в тому будинкові, де жив Стецько Литовчик, попередній сотник, що поїхав у подаровану йому маєтність. Молявка-Многопіняжний відразу з’їздив у рангову сотницьку маєтність і показав себе тамтешньому поспільству як нового пана сотника. Повернувшись до Сосниці, заходився будувати будинок для дожиданого туди Дорошенка на просторому місці, виділеному на те з гетьманського наказу, відібрав через присланого від гетьмана канцеляриста гроші, наймав теслярів, столярів, малярів, критників та всяких майстрів, доглядав за їхньою роботою, а для дочасного життя Дорошенкові найняв двір близенько того двору, де сам жив. Ще Дорошенків будинок і до кінця був не дороблений, а Дорошенко на початку грудня приїхав — спершу, одначе, без сім’ї.
Колишнього чигиринського гетьмана зустрічали сотник із низеньким, тонким, із пташиним носом писарем та хорунжим — товстопиким, опасистим чоловіком із постыйно трохи роззявленим ротом. Сотенна старшина, зустрівши Дорошенка за містом, ішла без шапок пообіч його коляси. Сосничани — міщани, козаки й посполиті — збіглися подивитися на колишнього гетьмана, що ще недавно своїм ім’ям завдавав страху всій лівобережній Україні, що так часто дожидалася його нападу зі своїми союзниками-бусурманами.
Привезли Дорошенка в призначену йому оселю. Дорошенко, впізнавши в сотникові Молявку, приязно брав його за руку, радіючи, що настановили до нього сотником знайому людину. Але тут же спало йому на думку, що цей ввічливий і на вигляд послужливий сотник приставлений, щоб наглядати за ним.
Дорошенко оселився у відведеному йому будинку, де було дві половини: в одній — кухня та комора, в іншій, на протилежному боці через сіни, — дві просторі кімнати. На третій день після того він поїхав до Самойловичу в Батурин. Самойлович прийняв колишнього свого суперника надзвичайно привітно і гостинно: кілька днів підряд бенкетували, пили, веселилися, розважалися музикою, що завів у себе гетьман, дивилися на феєрверки, їздили разом на полювання. Бажаючи показати свою вірність цареві, Дорошенко повідомляв гетьману різні припущення і поради щодо захисту від турецького нападу, який тоді очікувався, і гетьман, передаючи їх до московського уряду, запевняв, що Дорошенко тримає себе, як годиться вірному царському підданому.
Повернувшися від гетьмана, Дорошенко жив у відведеному йому дворі, і кожного дня, як тільки він вставав зі сну, перед ним уже стояв невтомний сотник, доповідав про хід робіт у будівництві двору, питав: чи не потрібно того чи іншого, і виказував особливе задоволення, коли міг прислужитися Дорошенку. Не раз ходив із ним разом Дорошенко дивитися на будівництво. Оглядаючи велике місце, відведене йому при дворі, Дорошенко виявив бажання завести там коли-небудь сад, і сотник наступного дня почав розсаджувати плодові дерева. Будівництво дворових будівель йшла з надзвичайною швидкістю; в перших числах грудня, завдяки щедрості в витратах і безлічі робочих рук, будинок, де повинен був жити сам господар, був уже готовий, поставлені і перший раз протоплені печі, а вісімнадцятого грудня будинок освятили. Будинок складався з чотирьох покоїв, досить великих і світлих, прибрані були вони просто і чисто, як звичайне житло заможного малоросійського господаря: зелені кахельні печі, побілені крейдою з молоком стіни, лавки з полавочниками, столи, застелені килимами, образи на покуті з восковими свічечками перед ними в маленьких свічниках, чотири ліжка, поставлені в задніх кімнатах, висячий умивальник над великим мідним тазом в сінях. ... Оглядаючи будинок на новосіллі разом із Молявкою та духовенством, запрошеним на освячення, Дорошенко (так здавалось їм) був дуже задовольнений, казав, що бажає й віку дожити в цьому куточку, а коли залишився один на один із сотником, запитав його:
— Козаче-товаришу! Скажи мені правду щиру. Кликав тебе особисто гетьман, коли тебе сюди сотником наставив?
— Кликав, — відповів сотник.
— А що він тобі тоді казав? — ще раз запитав Дорошенко. — Казав, щоб ти за мною пильно доглядав і назирав, і йому про мене звістку давав? Так, серденько?
— От же й не так, — сказав Молявка-Многопіняжний. — Казав пан гетьман, щоб я робив для тебе все, що тобі здається потрібним і був би тобі у всім на послузі. Казав, щоб я не доводив до того, щоб сам твоя милость попросив чого для себе, а щоб запобігав твоєму хотінню. Казав до того, щоб я, Боже храни, чим твою милость не уразив і не роздражнив. От тобі хрест святий, що це мені гетьман, покликавши до обозу під Воронівкою, розказував. А того, щоб я за твоєю милостю назирав, цього і не треба було мене навчати. Бо не в гнів твоїй милості буде: якби я що побачив од твоєї милости недобре, то й без гетьманської науки учинив би згідно з присягою, яку давав цареві.
— Добре кажеш, козаче, — похвалив Дорошенко. — Отже і я хочу жити згідно з присягою, що дав царському величєству перед гетьманом і царським боярином, і не маю ні з чим ховатись ні від тебе, ні від пана гетьмана. Тепер, коли царське величество мене прийняв і я зрікся навіки свого гетьманства, то вже їй Богу не хочу нічого, аби тільки жити приватно без клопоту. Далебі, не жалію того нещасливого уряду гетьманського. Нічим добрим його спом’янути. Дякувати Богові, що цей тягар із моїх плечей упав. От у цьому куточку віку доживатиму тихо і смирно, нічого не відаючи, ні про що не дбаючи, що там на цьому многомятежному світі діятися буде. Відкрилися мої сліпі очі: побачив я, що всі великощі світові, за якими тут ми побиваємося,— все порох і сміття. Подарував мені пан гетьман маєток, по весні поїду туди, буду порядкувати, господарювати, а тут у дворі сад, бачиш, заводжу: може, Бог доведе і плоду з нього покуштувати! Про те тільки думаю, аби моїй матері і родичам худоба, залишена в Чигирині, не пропала, коли війна там почнеться.
(Продовження на наступній сторінці)