Стара почала ридати. Тоді вже син почав її розважати, але слова матері глибоко зайняли йому душу і відразу відвернули його від жінки і породили злобу до Кусів, що здавалися йому винними через те вже, що мати на них жаліється, плачучи. Але така переміна тільки ще народилася в ньому, і він не то іншим посоромився б виявити її, але щиро хотів би й сам не помічати, що вона в ньому народжується. Молявчиха радила йому зовсім не ходити до Кусів і казала, що боїться, щоб там його не причарували. Син одначе цього разу не послухався такої ради і пішов до тестя й тещі.
З того страшного дня, коли зникла їхня єдина дочка, Куси не переставали тяжко журитися і так змарніли за журбою, що Молявка насилу зміг упізнати тих, що тільки три місяці не бачив. Обоє зустріли його ласкаво, але тяжко ридаючи. Заплакав із ними й зять. Але Кусиха зараз же почала докоряти Молявчиху, хоча щоразу все прохала в зятя вибачення, що так говорить про його матір. А про те палка й горда, але дуже добра серцем Кусиха казала, що вона готова й помиритися.
— Зганьбила, — казала Кусиха, — всю нашу сім’ю, повигадувала про нас чорт знає що таке, аби добрих людей од нас одвернути. І хто її знає, чого вона так на нас визвірилася. Нічого, далебі нічого ми їй не вдіяли, ми до неї з щирого серця як до родички нашої, а вона на нас — як лютий ворог. І тепер ми на неї нічого, Бог із нею, нехай Господь її судить. А ми нічого, таки нічогісінько!
Слухаючи те, Молявка не знав, що йому й одказати, але Кус допоміг йому. Він устав, пішов до дверей і сказав:
— А йди, зятю, сюди, я тобі щось скажу.
Молявка вийшов удвох із ним у сіни.
Кус тоді йому:
— Ти, зятю, на це не потурай! Поколотилися проміж себе жінки, а тут де взялися цокотухи збоку та й стали їх підцьковувати. Постривай, любий зятеньку, все переробиться й зміниться. Аби тільки Ганна знайшлася, то ми б гуртом узялись і зараз старих бабів на згоду привели. Ох! Та де-то тієї Ганни взяти!
І Кус гірко заплакав.
Зворушившись із плачу батька й матері, Молявка обіцяв із усієї сили шукати Ганну, переконував, що він і в пекло ладен іти, аби тільки її визволити з лиха та повернути. Наприкінці сказав, що піде зараз до полковника спитати ради, куди йому кинутися.
Прийшов Молявка-Многопіняжний до свого полковника.
Борковський звичайно поводився зі своїми підвладними згорда по-начальницькому, робив так саме досі й із Молявкою, але цього разу зустрів його всміхаючися, поздоровляв із сотництвом, казав, що, зостаючись і далі в Чернігівському полку, він завжди може розраховувати на свого полковника, як на щирого протектора й добродія. По тому Борковський розказав йому, що чув од воєводи про шлюб Молявчиної жінки з воєводським чоловіком. Молявка зблід і затрусився. Борковський почав його розважати так само, як і мати, доводив, що хоч тут і був підступ од воєводи, але так би не сталось, якби молода Молявчиха сама тому не сприяла і на те не пристала, а то як би ж вона опинилася десь під Москвою й повінчалася з іншим. Полковник радив і Молявці зректися такої жінки, бо вона зламала йому вірність, та й пошукати іншого подружжя.
— Моя рада, серце козаче, — говорив далі полковник, — піти до воєводи та взяти від нього випис про те, що, казав він, до нього прислано від попа того, що вінчав твою жінку, та з цим виписом іти до преосвященного Лазаря: нехай він, побачивши, що жінка твоя порвала малженський союз, дозволить і тобі як вільному і взагалі від того союзу свободному з іншою дружиною закон прийняти. Архієпископ повинен тобі те на письмі дати. Ти молодець голінний і дуже розумний: піднесешся високо. Я це бачу. Бо я старий птах — наскрізь тебе, як і кожного чоловіка, бачу. Кусова дочка — невелика пташина, а за тебе тепер хоч яка панночка заміж піде. Та от, прикладом сказати: у моєї жінки є небога — сестрениця[39]. Багато вже до неї молодят залицялося, вона всіма гордувала і гарбуза їм підносила. А тобою і та не погребувала б. Це я тобі так тільки, на приклад кажу; таких панночок чимало знайдеться в сім’ях у наших значних товаришів. А то все не рівня якимсь Кусам. Бо ти, серце козаче, тепер уже не рядовик, а сотник, наш брат, значний товариш, так тобі вже слід із нашим братом, а не з простими рядовиками ріднитися.
Молявка-Многопіняжний одразу підбадьорився від таких слів і дякував полковникові за добру батьківську раду.
Повернувшись до матері, він розказав їй про все, що чув від полковника.
— А що! — раділа Молявчиха. — Говорила я тобі: щось не гаразд, непевні вони всі, і необачне було твоє оженіння. Так воно й є, як я казала. Не без власної вини її було те, що вона зникла. А що, чи не правда моя? Тепер сам бачиш і розважиш: уже ж не без її згоди повінчано її з кимось іншим. І полковник, бач, теж говорить. Полковник тобі добра хоче. Що він тобі натякнув про якусь свою сестриницю, так це, щоб ти догадався та посватав. Цур їй, тій Кусівні, — нехай її ті люблять, що в болоті трублять. Іди, синку, швидше до воєводи та попрохай у нього той випис, що полковник тобі казав, а там чвалай до владики, щоб тобі дозволив оженитися з іншою. І справді, синку, ти вже не абиякий рядовик, а сотник, дякувати Богові, з панством урівні, так тепер тобі вже не з простими черняками, а з родовитими знатися і приятелювати годиться. Ти ж молодий та хороший, мій синочку любий! Авжеж після всього оце, хоч би Кусівна та й повернулася до тебе, хіба ж би ти її прийняв за жінку з-під якогось там — чорт батька зна! — московського холопа. Таку паскуду й скибкою взяти гидко!
Молявка-Многопіняжний прихилився до материної мови. Довідавшися, що його жінка вже належить іншому, — чи з власної її волі те сталося, чи ні, — однаково вона вже йому стала нелюба, та й думка породичатися з панами, з самим навіть Борковським, що раніше уявлявся йому так пишно-високо, що й не доступишся до нього, надія взяти за жінкою маєтності, запанувати, побачити до себе від своїх колишніх товаришів-рядовиків ту покірну шанобу, що звичайно бувала до урядових та значних людей, — дуже вже все це принадне було тому, що й попереду раз-у-раз думав про те, як би йому піднестися вище. Він пішов до свого зятя, до сотника Булавки. Той, довідавшись про те, що Кусівна пішла заміж, та про загадкову мову полковникову, страшенно зрадів. Булавка у всьому тому добачив, що й собі самому можна якоїсь користі запобігти: через свого шваґра і він міг посвоїтися з полковником. Булавка підганяв шваґра швидше йти до воєводи, радив йому, благав його не зачіпати воєводу нічим у цій делікатній справі, не дратувати його, не виявляти перед ним ніякого смутку за втраченою жінкою, а шанобливо попрохати у нього виписку та й подякувати, а тоді з тією випискою іти до архиєпископа.
Молявка пішов до воєводи.
Слуги воєводи не хотіли його пускати, але Молявка звелів доповісти воєводі, що прийшов до нього сосницький сотник і потребує поговорити з воєводою про дуже важливу справу.
Воєвода вийшов та, побачивши Молявку, сердито промовив:
— А чого це ти назвав себе сотником? Я тебе знаю, ти простий козак, а не сотник. Чого тобі треба? Мужик ти нахабний, неввічливий!
— Вашець прошу, — сказав Молявка. — За похід під Чигирин мене піднесено спершу хорунжим сотенним, а потім сотником, і сам ясновельможний наставив мене в Сосницю.
— Ну, то й будь собі сотником, — сказав воєвода, позираючи на нього ще й досі сердито, бо думав, що він прийшов задля прикрих розмов про свою жінку. — Ну, то яке ж у тебе діло до мене, пане сотнику?
— Рач[40] твоя милость, — сказав Молявка, шанобливо поклонившись воєводі, — дати мені випис про те, що, як мені повідав пан полковник, моя жінка в непритомності моїй, повінчалася з якимось чоловіком. Щоб я, маючи таке свідоцтво і відаючи, що жінка моя, будучи зі мною повінчана в законнім малженстві, розірвала закон, і сам би мав право оженитися з іншою.
Побачивши, що Молявка не з докорами приступає, а дуже, шанобливо просить, Чоглоков почав говорити інакше, зласкавився і промовив добродушно:
— Це, братику, можна. Задля приятеля все можна. Дам я тобі випис від попа про те, що жінка твоя охотою повінчалася з моїм чоловіком. Тільки я тобі, приятелю, скажу: то неправда, що вона твоя шлюбна жінка повінчана. Еге, приятелю, це ти помиляєшся. Не жінка вона тобі була. Незаконно дозволив архиєпископ тебе з нею в Петрівку повінчати. Це вона й сама знала і через те, як ти поїхав, зазналася з моїм чоловіком. Вони обоє просили мене, — я й звелів їм їхати в мою вотчину і дозволив там повінчати їх попові. Ось тобі випис. Читай, коли вмієш читати.
Він виніс і дав йому папір. Молявка мовчки прочитав його.
— От бачиш, — говорив далі воєвода, — що твоя жінка зробила. Сам винен, що в незаконний час вигадав вінчатись. А про те — нема чого тобі журитися по ній. Коли вона зараз після вінчання, зоставшися без тебе, не схотіла дожидати тебе, а злигалася з іншим, то й цур їй! Ти, сотнику, пошукай собі іншої, кращої — і роду кращого, і значнішої. Хай Бог помагає на все добре!
Молявка, нічого не сказавши, поклонився воєводі низько та й вийшов із виписом. Йому спало на думку таке: мабуть, Ганна ще попереду злигалася з тим холопом та тільки, щоб покрити те, й захотіла піти заміж за іншого; а коли Молявка пішов у похід, вони змовились і втекли, а тоді в чужому краї й повінчалися.
(Продовження на наступній сторінці)