Петькові аж недобре стало: мана якась, чи що? Та ні — Петько ясно бачить, як сідають сніжинки на білявий чуб незнайомця.
— Ти хто? — сторопіло промовив нарешті.
— Озивайко! Гукав мене? — повторив запитання хлопець.
— Гукав-гукав! Я із стежки збився. Може, покажеш, де це вона?
— Звичайно, покажу. Ходімо! — І хлопець пішов між кущами. Петько за ним. Як трохи оговтався, побачив, що Озивайко не грузне в снігу, тоді як він провалювався мало не по коліна. І кущі перед Озивайком гілля одводять… Що за дивина?
— Не поспішай! — сказав нарешті, відчуваючи, що піт очі заливає й сорочка змокріла. — Не на пожежу!
Озивайко стишив хід, присів на повалене дерево.
— Швидко ви, люди, стомлюєтесь! — сказав із співчуттям.
— А ти що, не людина? — по мокрій Петьковій спині забігали мурашки.
— Лісовик я. Оберігаю дерева, кущі, трави, стережу звірів і пташок. Хіба не чув ніколи?
— Читав у казках, — недовірливо промовив Петько. — А в житті не доводилося стрічатись. Та ти ж, гадаю, не з казки?
— Не з казки, — засміявся Озивайко. — Про мене її просто ще не склали…"
Як бачите, друзі, Озивайко, хлопчик— лісовичок, цього разу помилився! Саме про нього склав казку відомий письменник, лауреат літературної премії імені Лесі Українки Анатолій Іванович Давидов. А називається ця казкова повість "Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди".
Мені пощастило особисто знати Анатолія Івановича. Якось принагідно я запитав, що спонукало його вигадати казкового хлопчика Озивайка?
І він розповів, що головний редактор журналу "Піонерія" (теперішній "Однокласник"), відомий поет Микола Сингаївський зробив йому як письменнику, що має біологічну освіту, цікаве замовлення — з номера в номер подавати до часопису матеріали про фенологічні (фенологія — наука про сезонні явища у природі) зміни у природі. Він із радістю погодився…
Отож, у журналі почали з’являтися репортажі письменника Анатолія Давидова про тваринний і рослинний світ нашого краю, особливості життя звірів, птахів, рослин у ту чи іншу пору року.
Але такі ж репортажі друкувалися і в інших журналах і газетах, а йому хотілося чимось зацікавити маленьких читачів. Так з’явився Календарик Кібер, якого сконструювали юні техніки та натуралісти й послали до лісу, щоб Кібер звідти надсилав до них по радіо цікаву, а — найголовніше! — достовірну інформацію про особливості життя мешканців лісових нетрів. Пригод Кіберові не бракувало!
На Календарика нападали звірі, він провалювався в ополонку, а одного разу його захопили у полон хлопці-бешкетники. Гадали, що це якийсь прибулець, інопланетянин потрапив до їхніх рук!..
Та найцікавішою і найщасливішою пригодою для Календарика стала його зустріч з Озивайком — казковим хлопчиком— лісовичком, який сторожує ліс од напасті.
Звичайно ж, Календарик подружився з Озивайком, а той познайомив Кібера зі своїми маленькими помічниками — дубовичками, сосонівочками, ліщинками…
Отак Анатолій Давидов створив таку собі казкову лісову країну зі своїм казковим людом, а не лише хлопчика Озивайка. Цей невідомий нам лісовий люд, об’єднаний та згуртований Озивайком, творив справжнісінькі чудеса — охороняв своїх підопічних од зажерливої гусені, не давав хижакам збиткуватися над слабшими…
Минав час, назбирувався матеріал, і тоді у письменника виникла думка написати казкову повість про пригоди Озивайка. І от 1993 року з’явилася книга під назвою "Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди". Після цього казка перевидавалася багато разів під назвою "Озивайко".
Про Озивайка свого часу звучала чудова, надзвичайно популярна серед дітей і дорослих радіопостановка, про що свідчила просто-таки злива листів-відгуків на неї.
Анатолій Іванович за життя, як і його казковий персонаж Озивайко, кидався на допомогу тим, хто її потребував — друзям і малознайомим людям. І часто любив казати: "Якщо не я допоможу, то хто?"
Його повісті, оповідання, казки залюбки читають діти в Україні і за її межами. Ці книги навчають добра, чесності, справедливості, любові до ближнього і природи.
Поспішаючи творити добро, він стрімко йшов життям. І так раптово і стрімко пішов із нього 5 січня 2002 року.
ДРУЖЕ, ТИ — Є! АБО КАЗКИ З НАМЕТУ
Ярослав Стельмах
Один із найяскравіших спогадів… Нам, Ярославові й мені, десь по вісімнадцять літ. Ми — в Ірпені, на дачі Михайла Панасовича Стельмаха, Ярославового батька, а ще — видатного нашого письменника. Він запросив нас на серпень, "бодай на тиждень, аби ви, хлопчики, вітамінів накопичили перед зимовими навчаннями". А вітамінчиків навкруги — ого-го! Дача занурена у чималий старий сад, у який Михайло Панасович був безмежно закоханий, — із яблунями, сливами, вишнями, хащами порічки, смородини, малини, заростями справжнього винограду, де так любили ховатися пташки… Та що там казати! Навіть саме перебування у таких "райських кущах" уже вітамінізувало кожного, хто потрапляв туди!..
І от на пропозицію Ярослава ми розбиваємо просто посеред оцього буяння плодово-ягідної флори і співочої фауни звичайнісінький намет на двох і однозначно вирішуємо провести подарований нам серпневий тиждень саме в ньому.
— Ой, хлопчики! Що це ви таке надумали?! Адже в домі — скільки завгодно місця, а ви — якийсь намет… — Це Славкова мама, Леся Анатоліївна, або — "весняночка наша", як ніжно звав її чоловік (і не лише тому, що народилася 1 березня, тобто "відкрила весну", а й за щиру та щедру вдачу), злякано сплескує долонями, побачивши, як ми заповзято пораємося з наметом.
— Лесенько, весняночко наша! Не займай хлопців — нехай чинять, як їм ліпше. — Це вже Михайло Панасович, котрий, виявляється, тихенько стояв неподалік за деревами та з цікавістю й розуміючою усмішкою спостерігав за нашою метушнею.
Може, саме через оце м’яке, але рішуче втручання батька-класика в ситуацію і народилося в Ярослава все те, що, напевне, й так мало б народитися — рано чи пізніше…
Леся Анатоліївна стенула тендітними плечиками, похитала головою — і здалася…
І от ми — в наметі! Навколо — серпнева ніч, сповнена дивовижними звуками. Навперейми виспівують цвіркуни та всіляка інша нічна живність, кудись тупцюють їжаки у своїх їжачих справах і солодко гупають у прижовклу траву духмяні достиглі яблука — чи, може, то з яскравого серпневого неба зриваються зірки?..
І ми все це вбираємо-всотуємо в себе і — мріємо, мріємо, мріємо!..
Чи не тоді у Ярослава зародився задум повісті для малих читачів "Найкращий намет"? А відома гумористично-пригодницька повість "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера"? Звичайно ж, — саме тоді, бо й наш намет, і казкове лісове озеро, до якого ми частенько навідувалися, легко вгадуються у чи не кращих фрагментах-описах зі згаданих Ярославових повістей!..
А далі — вже роки та роки дорослого життя. І нові книги Ярослава Стельмаха для дітей.
Героїв творів Ярослава Стельмаха можна порівнювати з героями творів Марка Твена або, як ото кажуть, нашого живого класика дитячої літератури — Всеволода Зіновійовича Нестайка. Варто ще наголосити на одній із дивовижних Ярославових рис: він жодного разу не використав у власних цілях авторитет батька — академіка, Героя, депутата, лауреата всіх можливих премій, одне слово — класика української літератури Михайла Стельмаха!..
Сталося так, що, зрештою, Ярослав Михайлович "дав слабинку" — і на цілих десять (!) років пішов із літератури для дітей у драматургію, де ще за життя здобув заслужене звання класика: його п’єси йшли, ідуть і — безсумнівно! — ітимуть на найпрестижніших сценах театрів України, за кордоном…
Але дитяча література — це такий чудодійний трунок, ковтнувши якого бодай разочок, не забудеш його смаку. І Ярослав Стельмах, відзначивши свій полудень віку, повертається до літератури для дітей, до свого найвдячнішого, але й найвимогливішого та найсуворішого читача!
2000 року виходить його вибране — книга оповідань, повістей і казок "Голодний, злий і дуже небезпечний" у видавництві "Початкова школа". Наклад її розійшовся моментально, що для наших скрутних часів — просто фантастика! І книжку довелося додруковувати.
З неприхованою радістю спостерігав, як мій дев’ятилітній онук не випускав з рук цю книгу Ярослава, доки не перегорнув останню сторінку.
— А далі буде? — це він до мене.
— На жаль, — ні… — Я не хотів розповідати онукові про трагічну та вкрай безглузду, нічим не виправдану, абсурдну, незбагненну і досі неосмислену загибель таки справжнього класика драматургії та літератури для дітей, мого найближчого друга — Ярослава Михайловича Стельмаха… Нехай моєму онукові, як і мені, як і численним Ярославовим друзям, як і мільйонам малих читачів, він зостається живим, бо таки Він — є, його просто не може не бути!..
СЛОВО ОБ'ЄДНУЄ СВІТ
БЕЗСМЕРТНИЙ РОМАН ДАНІЄЛЯ ДЕФО
Данієль Дефо
(Продовження на наступній сторінці)